Буковинка малює картини зубами, а на комп`ютері працює ногами

У 29-річної Оксани Попадюк із села Виженка, що на Вижничиині, хворіє на дитячий церебральний параліч. Жінка не ходить і практично не рухає руками. Та попри це малює картини, тримаючи пензлик у зубах, пише вірші, працює на комп’ютері… ногами.

Мужності Оксані не бракує. У дитинстві, хоч і не ходила, грала на рівні з однолітками у футбол. Стареньким інвалідним візком керувати вдавалося важко, та все ж відштовхувалася однією ногою від землі – і гайда за м’ячем. А минулого року саме ногами набрала на комп’ютері дипломну роботу і отримала диплом спеціаліста.

– Сільську школу я закінчила завдяки тому, що вчителі приходили до мене додому. А про вищу освіту могла лише мріяти, – каже Оксана. – А потім дізналася про можливість дистанційного навчання в університеті «Україна». Співбесіду у мене прийняв удома директор Сторожинецького філіалу університету, дуже здивувався, коли побачив, як я працюю на комп’ютері ногами. І мене зарахували на перший курс спеціальності «соціальна педагогіка»!

Оксана Попадюк читала все, передбачене програмою, складала іспити через Скайп та опановувала комп’ютер. Тепер вона – один з найвідоміших у районі програміст-самоучка. Оксані часто телефонують, аби проконсультуватися, привозять додому непрацюючі системні блоки, просять налагодити поламку дистанційно.

У вільний від роботи час дівчина береться за олівці та пензлі. Малювання – її хобі. Щоправда, фізично їй дуже важко працювати над картинами.

– Колись племінниця почала ходити до художньої школи і показала мені свої малюнки. Я дуже захотіла створити щось подібне. Але як?.. Вона дала мені пензлик до рота, розклала переді мною на ліжку фарби, листки – все, що може знадобитися. І я почала малювати, – розповідає Оксана. – На створення одного малюнка витрачаю приблизно півгодини. Щоправда, дуже втомлююся: під час малювання напружуються всі м’язи.

Картини Оксани Попадюк дуже позитивні. На них – карпатські пейзажі, різнобарвні казкові квіти, тварини.

– У руках мені дуже важко втримувати мобільний телефон, не те, що ручку чи олівець. Тому для того, аби жити нормальним життям, прилаштовую інші частини тіла. І, виявляється, це можливо! – продовжує Оксана. – Ногами набираю тексти на комп’ютері, воджу мишкою по екрану. Коли треба прибрати у хаті, сідаю на підлогу, пальцями ніг вмикаю пилосос, ліктями притримую шланг і, повзучи, наводжу скрізь чистоту.

Так само ногами Оксана Попадюк керує своїм електричним візком, на який кілька років тому гроші зібрали усім селом. Завдяки власному транспорту дівчина не засиджується вдома: і селом гуляє, і до подруг у сусідні села їздить.

– Тоді цей візок у Німеччині коштував шість тисяч гривень. Єдиний його мінус у тому, що до нього в Україні нема запчастин. Тож за п’ять років, що на ньому їжджу, вже добряче зносилися шини. Гуми китайського виробництва вистачає максимум на два місяці, а потім десь у дорозі тріскає – і все, без сторонньої допомоги додому дістатися не можу. Викликаю родичів, які вантажать 200-кілограмовий візок у бус, а разом із ним – мене, – каже Оксана. – В Інтернеті дивилася, що новий візок коштує 14 тисяч гривень. Це для мене нереальні гроші. Але життя триває, є робота, друзі, сім’я. Значить, здаватися не маю права!

acc.cv.ua