Вірити у себе і ніколи не здаватися

Ці слова — життєве кредо Олександра Чалапчія, 29-річного героя АТО, українського Маресьєва, сила духу якого незламна

Перебуваючи в комфортних умовах, людина не завжди знає про свій потенціал, не завжди може оцінити його адекватно. Цьому безліч доказів. Можливо, й Олександр Чалапчій залишався б і надалі чудовим майстром електрозварювання Ульяновського ПТУ і був знаний серед своїх колег та учнів саме таким, якби не Майдан, не полум’я війни, що розгорілося на cході країни.

Улітку 2014-го ніхто і ніщо не змогли втримати його вдома. Він, активний учасник Майдану, волонтер, що з перших днів бойових дій на Донбасі кинувся допомагати армії, пішов добровольцем у 34-й Кіровоградський батальйон. Наприкінці пекельного серпня, під Горлівкою, сержант Чалапчій дістав важке поранення. Ворожий снаряд вибухнув на місці, де він стояв, боронячи блокпост. «Ти народився у сорочці, — сказали пізніше побратими. — При прямому влученні не виживає ніхто…» Всім смертям на зло Сашко вижив, але залишився без обох ніг. Хірургам довелося ампутувати кінцівки вище колінних суглобів…

Сьогодні ім’я героя відоме в Ульяновському районі кожному —від малого до старого. Та що там у районі: його знають по всій Кіровоградщині і далеко за її межами. І навіть у Європі. В Австрії, де перебував на реабілітації, фото українського бійця надрукували на обкладинці журналу. Життєрадісна посмішка, щирий блиск очей завжди додають упевненості кожному, хто з ним спілкується чи бачить на фото. Його вигляд переконує — все буде добре. Ми обов’язково переможемо. Іншого просто не дано.

— Тільки треба вірити, боротися, не відступати, — стверджує Саша, і йому чомусь віриш.

Здається, що всі «проблеми століття», які виникають у кожного повсякчас, зникають, коли спілкуєшся з ним. Віриш, адже він знає, що таке пекло. Знає, як навіки прощатись із друзями. Знає, що таке бути на межі між життям і смертю, що таке фантомний біль у неіснуючих ногах, від якого «зриває дах». А ще, що життя — найдорожчий скарб.

Ще в лікарні у Дзержинську, опритомнівши після великої крововтрати, Олександр дав собі слово вижити. Стримуючи і приховуючи жахливий біль, він усміхався. Його усмішка, його жага до життя допомогли і йому, і побратимам по палаті. «Ми ж мужики, ми маємо вистояти, витерпіти», — казав хлопцям, які скреготали зубами від нестерпного болю і воліли за краще вмерти, аніж мучитися. «У мене сім’я, не можу дозволити, щоб дружина страждала, а діти у майбутньому соромилися через мою слабкість духу», — повторяв як закляття.

Дарунком долі вважає для себе Саша повернення до життя. Під час того повернення, яке було важким і тривалим, він пізнав теплоту і щирість сотень незнайомих людей, з якими навряд чи й зможе колись познайомитись, але…

Вони відчули його біль, коли у вересні 2014-го року дізнались, що боєць втратив обидві ноги. Його горе, його тілесна травма об’єднали знайомих і чужих, і він, на вдячність усім, не зламався, не занепав духом.

Нині Олександр самостійно ходить і повсякчас вселяє віру і впевненість в інших. Навіть у цілком здорових людей. Він прагне повноцінно жити, працювати, творити. Жити заради своєї сім’ї, яка наприкінці березня поповнилась — він удруге став татом.

— Старість мені забезпечена, — жартує Саша. — У мене дві чудові доньки! Старша, семирічна Оля, не дасть мене нікому скривдити. Вона спортсменка, дзюдоїстка. Менша, дев’ятимісячна Полінка, уже показує свої таланти…

Одному Богу відомо, що пережила Тетяна, коли дізналась про поранення чоловіка. Перші місяці вагітності кожної жінки найважчі, та Тетяна не звертала увагу на самопочуття — вона благала Господа врятувати чоловіка й майбутню дитину. І Всевишній дав їй силу вистояти, направляв людей, котрі морально, матеріально та фізично допомагали.

Сьогодні здається, що все пережите було не з ними, що то спогад про жахливий фільм, але ж… нові ноги не виросли. На щастя, медики знайшли вихід, і протези дають змогу пересуватися — можливо, не так швидко, як хочеться, але ж без сторонньої допомоги. Олександр сам сідає за кермо автомобіля і їде на роботу.

Коли в лікарняних палатах думав, чим займатиметься після одужання, твердо знав, що стоятиме на ногах. Але прагнув не просто стояти, а стояти впевнено, ні від кого не залежати, щоб самому годувати сім’ю, забезпечувати її всім необхідним.

Перебування в Австрії не обмежилось лікуванням. Саша хотів поглянути, як живуть тамтешні люди, зрозуміти, у чому секрет їхнього достатку. Все геніальне починається з дрібниць. І він, житель негазифікованого району, в якому левова частка доходу кожної родини йде на закупівлю вугілля та дров, вирішив займатися виробництвом альтернативних видів палива. Ідею почерпнув в австрійців, а коли повернувся додому, Інтернет перевернув, але озброївся необхідною інформацією і почав діяти рішуче. Добре, що за плечима були грунтовні знання. Після школи він закінчив Уманський агротехнічний коледж, Вінницький агроуніверситет, Одеську політехніку. А ще досконало знав газоелектрозварювання. До початку АТО виготовляв піролізні котли…

Райдержадміністрація посприяла з орендою приміщення, а на кошти, які виділила держава за втрачене здоров’я, Саша купив обладнання, яке власноруч і доробив, і модернізував. Вже в липні запрацював перший міні-завод із виготовлення паливних брикетів (пелетів). Паливо з екологічної сировини — соломи, яку раніше в районі у кращому випадку приорювали, а частіше спалювали.

Незважаючи на інвалідність, Олександр сам створив собі робоче місце і працевлаштував ще двох людей. А в планах — розширювати виробництво і створювати нові робочі місця. Із сировини, що буквально лежить під ногами, продукція цеху опалює сьогодні оселі земляків і приміщення місцевих бюджетних організацій. І коштує не як вугілля — по чотири—п’ять тисяч, а всього 1800 гривень за тонну. Така ціна приваблює покупців, хоча на початку опалювального сезону закуповували її з острахом.

Отримавши друге життя, Олександр вважає своїм обов’язком допомагати людям і тримати «ситуацію під контролем». Він добре засвоїв, що щире слово і допомога творять дива і передають тепло душі іншим. Його лише дратує, коли жаліють, коли плачуть, бо знає, що життю треба радіти — воно складне і прекрасне, і воно… триває.

Частину його Олександр Чалапчій присвячує волонтерській роботі. Пізнавши дружню підтримку інших, тепер допомагає сам. Зокрема, пораненому в АТО землякові Олексію Акімовому. А ще — їздить до Києва у госпіталь, де як психотерапевт розмовляє з покаліченими на війні бійцями, консультує парамедиків, які працюватимуть у зоні АТО.

— Наша біда, — каже з гіркотою, — що в Україні досі немає хоч одного реабілітаційного центру для важкопоранених — такого, як, наприклад, в Австрії. Доки ми будемо возити своїх хлопців на реабілітацію по всьому світу?! Доки вчитимемо ходити на протезах у сусідніх країнах? Про це я хотів би почути від керівників держави, народних депутатів…

На жаль, поки що високопоставлені чиновники не мають відповіді на запитання Олександра Чалапчія та його побратимів. А ось самовідданим волонтерам є що сказати нашим героям. Волонтерська організація «Євромайдан-SOS-2015» оголосила Сашу переможцем спецномінації «Сила духу». А міжнародна фундація «СТАЛО» відзначила за новаторський, сталий розвиток його підприємства.

— Я почав помічати такі речі, на які ще рік тому не звертав жодної уваги, — ділиться Олександр. — Виявляється, людям з обмеженими можливостями обмежений ще й доступ до найнеобхіднішого. Влаштовані біля адмінбудівель пандуси зроблені про людське око. Вони зовсім не пристосовані для користування. Не до кожного банкомату самостійно дістатися можна. А в магазин, аптеку?! Словом, є над чим задуматись. Є до чого рук докласти й над чим працювати…

Сьогодні Олександр Чалапчій сповнений нових планів, мрій. І думає він не тільки про себе і свою сім’ю, а про багатьох таких, як сам. Про тих хлопців, які зі зброєю у руках стоять на захисті Вітчизни. Пройшовши неймовірно важкий шлях, Саша зізнається, що ні за чим не шкодує. «Аби знову довелося починати все спочатку — я знову пішов би на фронт…»

Ульяновка—Кіровоград—Черкаси

Олександр Чалапчій завжди підтримує Людмилу Побережець та її донечку Марусю — родину загиблого в АТО побратима-земляка Романа Побережця.

Уляна Січкар, Ліна Лебеденко, Петро Мельник

Фото Уляни Січкар

„Голос України”