Життя в темряві не для нього

Півроку тому колеги з Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України розпочали телевізійний проект «Будемо жити!», аби розповісти про наших мужніх солдатів, офіцерів, волонтерів, їхні героїчні вчинки в ім’я незалежної України. Країна має знати своїх героїв! У пам’яті суспільства віднині й навіки має закарбуватися подвиг українського солдата. Тому «Народна армія» долучається до проекту «Будемо жити!» і паралельно вестиме його на своїх сторінках.

Центр розмінування в Кам’янці-Подільському. Тут готують фахівців саперної справи перед відправкою до зони АТО. В одній із аудиторій сапери військових частин Збройних Сил та інших військових формувань уважно слухають чоловіка в чорних окулярах. Це — Віталій Галіцин.

Вперше ми зустрілися з Віталієм, коли він проходив лікування в Національному військово-медичному клінічному центрі. Цей заклад надовго став для Віталія і його мами Людмили Владиславівни, яка його доглядає і всюди супроводжує, другою домівкою.

Коли на поріг нашого дому прийшов ворог, Віталій Галіцин — офіцер запасу, сапер за спеціальністю, поїхав добровольцем у зону бойових дій. Під час виконання бойового завдання дістав поранення, в результаті чого практично втратив зір. Чоловік переніс 10 складних операцій, проходив лікування в Німеччині, але, на превеликий жаль, лікарі констатували, що одне око безповоротно втрачене…

Але Галіцин не впав у відчай. Він не втратив бажання бути корисним, жаги до активного життя та надію знову бачити. А тому мужньо сприйняв вирок долі й разом із родиною та лікарями розпочав тривалу боротьбу, щоб відновити можливість бачити другим оком.

— Ми всі його підтримуємо й віримо, що він одужає і буде бачити, — говорить донька Каріна Галіцина.

У родині Віталія троє військових. У його рідному місті було військове училище. Тому вибір хлопця не був випадковим. Після закінчення військового вишу Галіцин був призначений командиром підрозділу розмінування. З плином років після повернення до рідного Кам’янця-Подільського став викладачем у Центрі розмінування. Право навчати інших серед військових інженерів отримують справжні професіонали, які надзвичайно віддані своїй професії. Таким по праву можна назвати Віталія.

Недарма свого часу йому довірили підготовку саперів, які вирушали з миротворчою місією в Ліван. Також майор Галіцин був начальником групи координації та контролю за розмінуванням у складі окремої механізованої бригади українського миротворчого контингенту в Іраку (провінція Васіт). На той час територія країни була буквально нашпигована мінами, фугасами, снарядами та ракетами виробництва багатьох країн світу.

— Складність була в тому, що я їхав першим, щоб здобути інформацію, передати її в центр підготовки, — говорить Віталій.

В Іраку Віталій Галіцин долучився до так званої війни інженерної думки — інженерних хитрощів і новацій у саперній справі. Хтось ставив міни, а хтось їх знешкоджував. До останніх належав Галіцин.

Коли виникли проблеми на складах у Новобогданівці, Лозовій, він теж був там…

До самого звільнення Віталій служив начальником відділу в Центрі розмінування. Але коли на Схід країни прийшов ворог, то чоловік не став чекати, коли його покличуть, а разом із однодумцями вирішив допомогти саперам військових частин, що тримали оборону Маріуполя. І цей вчинок не здивував його друзів та знайомих. З колегами він увійшов до групи, яка навчала добровольців важливим тонкощам розмінування. Його наука зберегла багато життів бійців, а от самому вберегтися не вдалося. Під час виконання бойового завдання Віталій Галіцин разом із військовим інструктором В’ячеславом Галвою стали жертвами спланованої диверсії…

Віталій Галіцин завдячує вірою в одужання близьким йому людям і особливо однокурсникам. Вони одними з перших відгукнулися на його біду. «Однокашники» постійно навідували свого друга в госпіталі, підбадьорювали жартами та піснями. А ще вони встановили на мобільний телефон голосову клавіатуру, переобладнали ноутбук за допомогою програмного забезпечення для людей із вадами зору.

На пропозицію керівництва Центру розмінування проводити заняття з саперами, які проходять спеціальну підготовку перед відправкою до зони бойових дій, Віталій відгукнувся без вагань. Галіцин-викладач не перелічує сухі цифри та факти, а веде жвавий діалог із молодими колегами. Бійці бачать не лише старшу за віком людину, а насамперед досвідченого офіцера й великого патріота.

Віталій Галіцин добре усвідомлює, які неймовірні труднощі йому належить подолати, аби побачити світ у всьому його розмаїтті.

Наразі він бачить… кольорові сни. Там його рідне місто, друзі та колеги, миттєвості курсантської юності та військові будні. І він ніколи не погодиться жити в темряві.

Олександр Тереверко,
Дмитро Прокопчук

«Народна армія»