«Моя хвороба стала для мене уроком»

1 14 6 uliyf-13bba2068654a938d11d12a7f841bb61 2. інвалідному

Дівчина, яка опинилася в інвалідному візку, навчилася цінувати життя

 1 14 6 uliyf-13bba2068654a938d11d12a7f841bb61 1
Юля – надзвичайно позитивна людина.

Познайомилася я з Юлією Бойко через соцмережі. Юля прикута до інвалідного візка, але не замкнена у чотирьох стінах. Буває і на концертах, і в кав’ярнях, любить фотографувати. Веде активну громадську роботу – допомагає людям з особливими потребами. Бере участь у соціальних проектах. Якось вона розповіла, як продавець одного з місцевих магазинів буквально виставила її за двері, бо вона була на інвалідному візочку… Дівчина довго плакала, бо тільки вчилася жити по-особливому і не мала сил за себе постояти. Вона дуже гарна і приємна у спілкуванні. Я напросилася в гості до Юлі, аби на власні очі побачити її життя.

З вікна відкривається панорама парку, на підвіконні квіти, але Юля зізнається, що не любить рослин. Поруч – улюблена кішка Сантіна. Красуня. Її підібрали на вулиці. У цій родині полюбляють все італійське. Свого часу мама, колишня вчителька англійської мови, була на заробітках в Італії. Улюблена кава – італійська. Мама навіть час від часу говорить до доньки італійською, та італійською відповідає… Наче така гра, щоб чужі вуха зайвого не почули.

Юля закінчила Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти. Працювала психологом у школі. А потім її життя різко змінилося (у неї – розсіяний склероз). Лікарі кілька років не могли поставити точного діагнозу. Її чекали довгі місяці лікування та реабілітації. Їздила навіть до Ізраїлю… «Важко було сприйняти себе по-новому, – каже Юля. – Був період адаптації. Я шукала сенс життя, намагалася пристосуватися до обставин. Цей період тривав кілька років. А потім я побачила перспективи, почала радіти життю».

На жаль, ставлення людей до «візочників» у місті неоднозначне. Дівчина каже, є люди, які радо їй допомагають, інші – уникають цього, байдужі. Іноді можна почути відверту неприязнь. Цей гидкий «шлейф» тягнеться з радянського минулого, тоді інвалідів, як і сексу, «не було». У багатьох людей зберігся цей менталітет… Місто дотепер не пристосоване для людей з інвалідністю. Якщо у кав’ярні є пандус, то немає спеціальних туалетів. Мовчу про низькопідлогові автобуси, якщо вони і є, то усі їздять на Сихів. Або ж басейни… Дякувати Богу, за спостереженням Юлі, змінилося ставлення лікарів до особливих людей у медичних закладах. А у трьох лікарнях міста з’явились навіть гінекологічні крісла для «жінок-візочниць». Але про прорив у цій сфері рано ще говорити. Кілька років тому у місті діяло соціальне таксі для людей з особливими потребами, але проект канув у небуття… Чимало особливих людей замкнені у чотирьох стінах. Добре, якщо є добрі друзі, знайомі, які не тільки завезуть куди треба власною машиною, а ще й на руках донесуть. Ще одна проблема – ліфти. Юля не раз відміняла зустріч, бо не могла вибратися з кам’яних «джунглів» через поламаний ліфт. Тепер шукає квартиру на першому поверсі, бо дев’ятий став для неї важким тягарем…

«До того, як я захворіла, по-іншому сприймала цей світ, – розповідає Юля. – Попри те, що мала щасливе дитинство та хороших батьків, була песимісткою, скептичною. Хвороба стала для мене хорошим уроком. Я навчилася цінувати життя. Тепер прагну допомагати іншим людям і міняти все навколо на краще». «Якось одна жінка, у якої важка хвороба, зізналася мені, що не вірить у Бога, мовляв, гляньте, що він зі мною зробив…». «А ви вірите у Бога?» – запитую. «Все, що Бог не робить, – все на краще, насправді. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Багато речей відбувається з нами для того, щоб ми переосмислили своє життя, своє ставлення до багатьох речей. Щоб ми повернули свій погляд до Бога. Я щодня відчуваю Його підтримку».

Розпитую Юлю, чи замислювалася вона про сім’ю. Як ставиться до цього? Знаю, що їй пропонували брати участь в одній телепрограмі, де особливі люди шукають своїх половинок… Від участі відмовилася. Побоялася, що з її життя можуть зробити постановочне шоу. «У мене є друзі, які через те, що вони в інвалідному візочку, бояться створювати сім’ю. Кажуть, що це неможливо. Але знаю, є пари, які живуть щасливо, – загадково усміхається. – Такі передачі можуть дати короткі позитивні емоції, розпалити пристрасть. Не варто на таких передачах будувати майбутнє та міцні стосунки».

Про особисті секрети Юля неохоче розповідає. Більш відверто говорить про те, що захоплюється Ніком Вуйчічем з Австралії. Він народився з важкою патологією, у нього немає кінцівок, лише одна стопа з двома пальцями. Та це не завадило Ніку навчитися ходити, плавати, отримати освіту, стати мотиваційним тренером, одружитися і мати дітей. Юля навіть їздила на зустріч з Вуйчічем до Києва. Дивується, звідки у нього стільки життєвої сили. Читає його книжки і слухає лекції. «Мене вражає його життєлюбність, – каже. – Ніколи не думала, що побачу його. Для мене він велике натхнення. Тепер я знаю, як не впадати у відчай і отримувати від життя по максимуму».

Сюзанна Бобкова

Високий Замок Online

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*