Бачити більше: історія 15-річної Марічки, яка в перспективі працюватиме у Google

Нещодавно, в інтерв’ю Гал-інфо керівниця Ресурсного Центру освітніх інформаційних технологій Національного університету “Львівська політехніка” для осіб з особливими потребами Оксана Потимко розповіла, що в Україні незрячі люди віком 40-50+ років, які вийшли з радянської доби звикли більше до культури споживацтва, а ніж до самостійного життя та автономності.

За даними Українського товариства сліпих (УТОС), станом на 2021 рік в Україні мешкало близько 150 тис. осіб з вадами зору, з яких близько 40 тис. – із глибоким ураженням зору.

“На Львівщині у нас близько 3000 інвалідів по зору, з них у Львові 1100-1200 осіб. З цієї кількості приблизно 50 осіб ходять з тростинкою. Решта сидять вдома, або ходять лише в супроводі інших. Коли дітям змалечку насаджують таку психологію, вважають, що це непотрібно – це просто з інваліда роблять каліку”, — пояснювала керівниця центру.

Оксана Потимко переконана, через 10-15 років в Україні самостійних незрячих молодих людей буде в рази більше. Сучасні діти, народжені за Незалежності розуміють: для того, щоб мати свободу, треба брати тростинку.

З 2011 року у центрі для осіб з особливими потребами організовують інклюзивне навчання для незрячих учнів та студентів з різних куточків держави.

В Україні це єдиний центр, де одночасно друкують книги шрифтом Брайля, начитують аудіокнижки, виготовляють кіно з аудіодескрипцією (додаткова звукова доріжка, що пояснює відеоряд), роблять ЗD макети споруд, займаються інклюзивною освітою для незрячих, а також організовують постійні чи виїзні курси для шкільних вчителів, які хочуть навчитися працювати з незрячою дитиною.

“Завжди батькам, вчителям таких дітей і самим дітям ми повторюємо фразу: якщо ваша дитина знатиме комп’ютер, англійську мову і володітиме тростиною – перед нею відкритий цілий світ”, – каже директорка центру.

***

Незабаром Марічці виповниться шістнадцять. Дівчинка народилась незрячою, а коли їй було лише два роки, помер рідний батько. Мама дівчинки, пані Наталя, постійно “подорожувала” з донькою українськими лікарнями та спеціалізованими центрами за кордоном.

В Україні сім’я жила у відрізаному селі за три кілометри від білоруського кордону. Наталія вирішила, що дочка має здобути якісну освіту, і за цим вони поїхали до Львова.

Фото: фейсбук-сторінка Марічки Сидорук

Уже закінчуючи восьмий клас у львівській спеціальній школі №100, у Марічки з’явилось бажання розпочати навчання у Братиславі:

“До переїзду в Братиславу, я двічі була в Словаччині, де брала участь у конкурсі з орієнтування в просторі для незрячих й конкурсі зі соціально-побутового орієнтування. Мені там сподобалось. Така маленька тиха країна, люди дуже доброзичливі й класне навчання”.

Дівчинка відвідує звичайну словацьку школу, куди їй потрібно добиратися досить довгий шлях з гуртожитку самостійно: спочатку пішки, потім автобусом і знову пішки.

“У Словаччині я закінчила один клас школи для незрячих, а потім перевелась у 10-й клас у звичайну школу, де вчуся з різними дітьми. Передусім мені було цікаво, як це вчитися зі зрячими, наскільки я це зможу витримати та як сприйматиму”.

Марійці подобається організація навчання за кордоном, утім є речі в українській системі освіти, які б школярка радила впровадити у Словаччині:

“Наша навчальна програма схожа з українською, але навчання для словацьких школярів, з мого досвіду, дуже важливе. Загалом воно триває довше, тому дуже хочеться чогось значного у результаті здобути. Кожна дитина вчить, хвилюється за навчання і вчитель намагається знайти підхід до учня, подати предмет якомога краще і пояснити.

Мені подобається, як там організоване навчання, але я навпаки б радила словакам проводити більше заходів, свят. У нас люди веселі, люблять святкувати: у школах, садочках майже щомісяця організовують свята, постійно вчителі та діти щось таке роблять, – каже дівчина. – У Словаччині цьому приділяють час здебільшого на початку року. А ще наприкінці семестру, упродовж червня, ми їздимо в ліс, музей, театри, гори та проводимо заняття на свіжому повітрі”.

Марічка досконало знає англійську й словацьку, розуміє чеську, а зараз вивчає німецьку. У цьому їй допомагає комп’ютер зі спеціальним звуковим програмним забезпеченням та найнеобхіднішим тактильним та звуковою аудіодескрипцією.

Діти, які відвідують Ресурсний центр, такі комп’ютери отримують у сім років і продовжують своє навчання з допомогою такого девайса.

Улюбленими предметами дівчини є математика, любов до якої, переконана співрозмовниця, їй дісталась від дідуся фізика-математика, а також інформатика:

“Комп’ютери для мене були цікаві ще з дитинства. Тоді я просто почала більше дізнаватись про це. А ще згодом коли ми поїхали в Литву, там я познайомилась з президентом Ротарі Клубу. Він теж програміст, який дуже мене змотивував. І я вирішила почати вчити більш серйозно.

Зараз я хочу перекласти спеціальну програму для незрячих, яка б допомогла писати й читати математику. Я її використовую у Словаччині, але вона є лише словацькою, англійською, іспанською і наче французькою мовою. Тому планую зайнятися створенням українськомовної версії. Думаю, вона б дуже допомогла. Це полегшує навчання незрячим”.

На світлині Марічка друга зліва Фото: Світлана Бачинська

Директорка Ресурсного Центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами Оксана Потимко переконана, що своєю допитливістю дівчинка досягне дуже багато:

“Я впевнена, що пройде років десять, їй ще три роки вчитися в школі, вона вже хоче чи в Штатах, чи в Канаді закінчувати школу. Але я вже по цій дитині бачу, що вона в перспективі точно працюватиме в компанії Google”.

Дівчинка розповідає, що змалечку їй хотілось побачити нові країни й навчатись чогось нового.

“Мені цікаво знайомитися з новими людьми та країнами. Новий досвід, люди, знайомства, мови — це все цікаво і, гадаю, корисно для кожного, – ділиться Марічка. Я маю багато друзів з-за кордону завдяки подорожам, і як звичайна дитина часто грала в комп’ютерні ігри для незрячих. Більшість моїх друзів — незрячі, є слабозорі, ще одна однокласниця, моя хороша подруга пересувається на візочку”.

У повсякденному житті дівчина користується тростиною для пересування. Каже, що спочатку до неї треба звикнути.

“Орієнтуватися в чомусь можу й без неї, але якщо на знайомій дорозі поставлять щось нове і ти його не бачиш — буде дуже некомфортно. Ти можеш щось зламати чи пошкодити. Тростина дає мені знати, що попереду мене і це дає відчуття більшої впевненості.

Собаки-поводирі так само добре ведуть. Я думаю спробувати. У Словаччині якраз є центр, де вони тренують собак для незрячих”.

На думку Марічки, Львів стає все комфортнішим містом для людей з інвалідністю. Сюди вона повертається щоразу на канікули.

У її майбутніх планах закінчити школу у Штатах або в Канаді, а потім повернутись в Європу.

“Планую вступати на математичний у Чехію, у Карлів університет (Празький університет). Це моя мрія. Надіюся вдасться, ну я принаймні спробую, – каже дівчинка і додає. Коли щось заспокоюється, я зразу починаю братись за щось нове. Мені подобається рух, нові знання, подобається вчитись”.

Іра Оліщук

Гал-інфо