«Дай, Боже, моїй правиці силу…»

Художниця, яка випромінює оптимізм.

У графіці української художниці з Волині Валентини Протопоп, як відзначила одна дослідниця, удень з вогнем не знайдеш гострих кутів і карколомних ліній, натомість погляд споглядача її робіт неквапно пливе м’якими хвильками рідних пейзажів, натюрмортів, жанрових сценок, героями яких є гуси, курчата, коні, вівці або й… опеньки на старезному пні… І не помічаєш штрихів, зроблених пером, взагалі забуваєш, що перед тобою рисунок. Ба, навіть відчуваєш кольори – синяву неба, золотавість колосків край поля, пурпур маків… Утім, це, звісно, ілюзія. Добре, що вона виникає, але Валентина Протопоп не ставить за мету її створити. Її завдання – передати оцими самими штришками й тушшю чарівність рідної природи загалом і таких «дрібничок», як кущик пролісків край узлісся навесні або вулики, що дивують своєю архаїчністю – і де мисткиня побачила таку чудасію – у сні чи наяву, в якомусь забутому Богом куточку Волині…

На малій Батьківщині – а це містечко Іваничі – її порівнюють із Катериною Білокур, маючи на увазі не тільки подібність підходів у відображенні навколишнього світу – ті самі м’якість і «заокругленість» форм, наприклад, – а й дуже непросту долю.

Ще змалку невиліковна хвороба прикувала її до ліжка, і лише правиця дівчинки залишилася підвладною її розуму і талантові. Останній виявила матуся, яка сама доглядала за донькою і не просто сумно позіхала, бачачи страждання рідної дитини, а робила все, щоб Валине життя було змістовним і повноцінним. Саме бажання «прорубати» для дівчинки вікно у світ – суперечливий, часом жорстокий, але такий чудовий! – а також, безумовно, промисел Божий спонукали Ганну Олексіївну на «експеримент»: дала семирічній Валі аркушик цупкого паперу і олівець. Сніговичок, якого та намалювала, був настільки виразним і, сказати б, нестандартним своєю трохи лукавою посмішкою, що мати відразу зрозуміла, яким даром наділив Господь її доньку.

Не інакше, ніж за велінням Всевишнього, доля художниці переплелася з журналістикою. Так сталося, що вони з матір’ю написали листа до газети «Сільські вісті», в якому поділилися своїми думками про життя-буття. Журналісти напрочуд близько сприйняли долю жінки-інваліда, відгукнулися, підтримали її й морально, й матеріально. А коли Валентина Протопоп, випускниця Московського народного університету мистецтв, який закінчила заочно ще за радянських часів, наприкінці 1990-х років запропонувала газеті свої малюнки, то спілкування за схемою «часопис – читач» переросло у плідну спів­працю.

Газета і художник… У дні лютневої революції в Росії виходила така собі «Нива». Гортаєш її сторінки – часопис як часопис. З ілюстраціями, зокрема. «Погром поліцейської дільниці в такому-то районі Петрограда», «Поліцейські ховаються на горищах будинків» і т. ін. Облишмо «ідейне спрямування» «Ниви». Річ у тому, що всі ці «погроми» і «погоні» ілюстрував не фотокореспондент, а художник-графік! Всі! В газеті жодної світлини! Тож раніше роль художника в журналістиці була незрівнянно більшою. Графіка Валентини Протопоп, без якої читачі «Сільських вістей» не мислять улюб­лене видання, звичайно ж, не зазіхає на нішу оперативної фотографії. Її призначення зовсім інше. Береш до рук газету з таким ексклюзивним малюнком – і розумієш, чим вона відрізняється від якого-небудь таблоїду.

Валентина Протопоп і в малюнках, і в житті буквально випромінює оптимізм. «Коли я беру в руку перо з тушшю, то геть забуваю, що інвалід, а поринаю до якоїсь незбагненної височіні. І це виливається в роботи. Я щаслива, що українським людям подобається те, що я малюю. І я благаю Бога: «Господи! Поки я живу, не позбавляй моєї правиці життя і руху!». Кожен хоче залишити після себе на Землі щось вагоме і значиме. І гріх не скористатися таким шансом».

Микола Цивірко,
Газета “Природа і суспільство”

ЕКО-інформ