Двоє проти темряви

Двоє проти темряви. анатолій і дарія сасси, бібліотека, книжка, незрячий, інвалідність

Про Анатолія та Дарію Сассів, які зібрали унікальну бібліотеку для незрячих людей.

Двоє проти темряви. анатолій і дарія сасси, бібліотека, книжка, незрячий, інвалідність

Із ними варто познайомитись і поспілкуватись усім, особливо тим, хто незадоволений життям. Те невдоволення розсіється, як курява на дорозі: хіба є у нас підстави нарікати на негаразди, впоратись із якими заважають лише інертність та лінь, якщо їх перемагають люди, котрі мають у сотню разів менші можливості?

Унікальна бібліотека

Анатолій і Дарія Сасси (на знімку) переїхали до Сум понад п’ять років тому. З місця їх зірвала війна на Донбасі. Тож залишили там майже все (в тому числі й квартиру), привезли лише бібліотеку, яку збирали протягом останніх десятиріч. Нині у ній десять тисяч книжок.

— Вони про все, — ділиться Анатолій Сасса. — Є класика, є детективи, наукова фантастика, різноманітні підручники. Я книголюб від народження, а Дарія — філолог за освітою, тому тут наші інтереси збіглися на всі сто відсотків.

Тепер треба сказати про найважливіше. Анатолій і Дарія Сасси — незрячі, у нього друга група інвалідності, а у неї перша. Тому і книжки у них не такі, як у більшості інших людей. Спочатку записували їх на бобіни, потім на касети, а останнім часом — на електронні носії.

— У мене був друг, а у нього була своя студія звукозапису, — розповідає про сімейне хобі Анатолій. — Ми шукали місцевих дикторів, котрі начитували тексти. У нашій бібліотеці чимало аудіокниг, записаних ще у 1970-ті роки. До середини 1990-х це робилося централізовано на підприємстві Українського товариства сліпих. Мабуть, ви, коли слухаєте радіоновини, на прізвище диктора уваги не звертаєте, а ми вже після першого слова назвемо людину, котра озвучує текст.

Ті старі аудіозаписи Анатолій і Дарія відцифрували. Якби вони й надалі залишалися на бобінах чи касетах, бібліотека займала б чимало місця, а саме його і немає: Сасси знімають у Сумах однокімнатну квартиру та користуються мініатюрним офісним приміщенням, яке, здається, навіть не опалюється. Та і слухати старі записи вже немає технічних можливостей. Колись давно членам УТОС видавали магнітофони, але коли вони знадобились Анатолію, щоб перенести аудіотексти із бобин та касет на «цифру», довелось шукати звукознімаючі пристрої по всій Україні.

— І досі їх з десяток валяється, — усміхається Анатолій. — Конденсатори повисихали, тому, якби не мій друг-телемайстер, котрий частину магнітофонів зумів реанімувати, у нас би нічого не вийшло.

У Сумах майже чотириста незрячих, на Сумщині — понад тисяча. Багато хто з них нині користується аудіобібліотекою Сасс. Вона складається з більш як терабайта інформації, розміщеної на 1080 дисках. Усім охочим Анатолій і Дарія переносять книжки на флешки, одразу на плеєри або відправляють на електронну пошту. Для зручності розробили каталог, бо знайти без нього якусь із 10 тисяч книжок — справа непроста. Анатолій сідає за комп’ютер і показує, як працює програма. Він не бачить, де бігає курсор, але добре це чує. Навігація супроводжується такою скоромовкою, що зрозуміти щось абсолютно неможливо, але його вухо анітрохи не відстає від мого ока, і Анатолій знаходить визначений твір за якихось дві хвилини.

— Іноді трапляється, що у нас потрібної книжки немає, — каже Дарія. — Тоді ми її шукаємо, де тільки можна — на щастя, нині є ще й Інтернет. Коли знаходимо, передаємо замовнику і заносимо до бібліотеки. Серед нас є зайняті люди, дехто навіть ходить на роботу, але є й такі, хто змушений сидіти вдома. Здебільшого це старенькі, і книжки для них — то чи не найголовніша розрада в житті.

Боротися увійшло у звичку

Мабуть, неспроста чоловіки під час зустрічі простягають один одному руку — через площу та енергію потиску одразу ж відчувається, хто перед тобою. У Анатолія Сасси — могутня правиця, тому вже анітрохи не дивуєшся кільком дипломам та медалям, що висять на стіні біля його робочого місця. Це відзнаки за перемоги у змаганнях із армрестлінгу, у тому числі й міжнародного рівня. У юності Анатолій займався греко-римською боротьбою (вона тоді називалась класичною), а у 49 років вирішив спробувати поборотися на руках. Нині йому 51, тож успіхів досяг за якихось два роки.

— За що б він не взявся, все у нього виходить добре, — коментує чоловікові перемоги Дарія. — Може і меблі відремонтувати, і будь-що інше по господарству зробити.

Коли таке чуєш, зовсім забуваєш про те, що співрозмовник нічого не бачить. Серед моїх знайомих є «справжні інтелігенти», не здатні забити навіть цвяха, а Анатолій Сасса навпомацки ремонтує меблі. Хіба це не вражає? А щодо армрестлінгу, то тут, мені здається, він вирішив поєднати приємне із корисним. Не кожен чоловік навіть у молодому віці здатен принести додаткову копійку у сім’ю, а Сасса у 2018 році за призове місце, яке посів на світовому чемпіонаті, одержував щомісяця від «Інваспорту» 4,5 тис. грн. 2019-го вони жили лише на дві пенсії, бо повторити попередній успіх Анатолію не вдалося.

Розмовляють Анатолій та Дарія бездоганною українською. Для неї це природно, бо здобула фах україномовного філолога в університеті, а він перейшов на солов’їну принципово, після нападу агресивних сусідів на Донбас.

Уже в Сумах громадянська позиція спонукала подружжя до громадської роботи. Заснували організацію «Ініціативи Слобожанщини», у якій Анатолій Сасса голова, а Дарія — координатор. За словами голови, «Ініціативи Слобожанщини» мають уже 52 учасники, і ця громадська організація — альтернатива обласній філії УТОС. До традиційної структури у Анатолія та Дарії чимало претензій, які ми озвучувати не будемо, однак найголовніше не викликає сумнівів: якщо незрячими опікується не одна організація, а дві, це для них тільки на користь.

Підштовхують до цивілізованості

Донедавна Суми залишались єдиним обласним центром в Україні, де не було жодного світлофора з озвучкою для незрячих людей. Звичайно ж, Анатолій та Дарія із такою унікальністю не змирились, тому нині у місті — вже чотири світлофори з відповідним звуковим сигналом.

— Але цього надзвичайно мало, — переконує мене Анатолій. — Та й хіба це досягнення? Це лише елементарна норма для цивілізованого суспільства.

За словами Анатолія Сасси, щоб облаштувати один пішохідний перехід для незрячих, необхідно 20 тис. грн. Для міського бюджету це мізерні кошти, тому і справді незрозуміло, чому в Сумах досі лише чотири світлофори з озвучкою. Аналогічна ситуація із комунальним громадським транспортом.

— Не лише незрячим, а й іншим пасажирам дуже зручно, коли повідомляється номер тролейбуса, який прибуває, — каже Дарія. — Ми цього вимагаємо від водіїв, тому вони нас добре знають. Але зовнішню озвучку деякі вмикають лише тоді, як бачать нас на зупинці.

— Тим часом її можуть встановити на тролейбус ще на заводі, — інформує Анатолій. — Коштує таке задоволення лише 3,5 тис. грн.

Із ким тільки не довелось воювати Анатолію та Дарії — починаючи від чиновників і закінчуючи перевізниками.

— Та все-таки головна наша функція — інформувати колег про нові можливості, що відкриваються перед ними через зміни у законодавстві, — каже Дарія. — Тому проводимо семінари, тренінги, ділимось досвідом та самі продовжуємо його набувати. У нашій громадській організації є юрист, він також має інвалідність із зору і так само, як і ми, працює безплатно. Існує у нашому громадському житті й чимало приємних моментів: зокрема колективні культпоходи в театр та екскурсії. Минулого літа побували в Батурині, а на нинішнє запланована поїздка до Пустовійтівки — на батьківщину славетного Петра Калнишевського.

Сумська область

Володимир Чернов

Фото автора

„Голос України”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*