«Кіборг» Олександр Терещенко: Життя після 16:30. Дев’ять років потому

Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало «кіборга» Олександра Терещенка в Українському інституті протезування у Харкові.

Олександр отримав важке поранення та втратив обидві руки під час оборони Донецького аеропорту у жовтні 2014 року. Термін придатності попереднього протеза закінчувався. То ж 14 лютого «кіборг» поїхав до Харкова з Миколаєва, де мешкав.

Я є у всіх кацапських базах

«На 25 лютого у мене вже був зворотний квиток до Миколаєва. Але 24 лютого вранці я прокинувся від вибухів», – згадує він.

Олександр зізнається, що не очікував цього вторгнення. Каже, до останнього не вірив, але не тому, що сподівався, що росіяни нормальні і не будуть бомбити українські мирні міста, а тому, що з військової точки зору це виглядало як безумством.

«Мені здавалося, що буде складно росіян налаштувати вбивати українців. Одна справа – гібридна війна, де росіян сором’язливо ховаються, кажуть що їх там нема. А інша – ось так відкрито піти війною. Я помилився: дуже легко було переконати їх знищувати хахлов. У мене в росії є родичі. І я тепер для них теж хахол», – каже Олександр Терещенко.

Попри те, що «кіборг» перебував у шпиталі у Харкові, куди в будь-яку секунду міг прилетіти ворожий снаряд, найбільше він переймався долею своїх рідних. Буквально напередодні, 10 лютого, у нього народився онук.

«Дружина мені зателефонувала. Вони мешкали неподалік військового аеродрому у Миколаєві. Почули вибухи. З одного боку я розумів, що найбільша небезпека для них – це я. Я є у всіх кацапських базах. Якби їх, не дай Боже, затримали разом зі мною, то це був би вирок для нас всіх», – говорить він.

Олександр дуже хотів добратися до своїх. Але розумів, що шлях додому може бути небезпечним: на різних трасах йшли бої, висаджувалися десанти.

«За себе я теж переживав, але менше. Коли у тебе нема обох рук ти не можеш чинити опір. Не можеш навіть підірвати себе, щоби не здатися у полон. Я розумів, що у полоні мені нічого хорошого не світить. Це була нехороша ситуація, тому що я не люблю безпорадність», – розповідає «кіборг».

Понад те, Олександр не був впевненим, чи у Харкові вже не підготовлені диверсійні зрадницькі групи, які очікують окупантів і які вже полюють на активістів та учасників бойових дій. То ж він попросив медсестру зібрати його речі та отримав прихисток у друзів.

«Виїхати з Харкова вже було неможливо. Тому працівниця інституту протезування поселила у своєї мами у віддаленому районі. Я там тиждень сидів, моніторив ситуацію і намагався зрозуміти що ж робити. Але, дякувати Богу, Харків показав себе дуже добре. Завдяки теробороні мене евакуювали. Я бачив цих молодих хлопців: попри те, що вони розмовляють російською мовою, вони Харків не здадуть», – каже Олександр Терещенко.

Не можу воювати, буду волонтерити

Деякий час він мешкав у Дніпрі та займався волонтерською діяльністю. Зізнається, що це був його перший досвід волонтерства.

«Пам’ятаю, я тоді знайшов 10 кариматів та відправив їх у Харків знайомим тероборонівцям», – говорить він.

У Дніпрі він прожив до двох тижнів, доки його родина не евакуювалася з Миколаєва до Львова.

«Мені було важко сидіти на одному місці. Ніби й розумієш, що ти вже своє відвоював, що у тебе нема рук, що ти не придатний на фронті. Але я все одно хотів бути корисним. Тому я почав шукати для тероборони шоломи, бронежилети та інше. Звернувся до знайомого сигнатара у Литві Пятраса Вайтєкунаса. Він сказав: «Тобі треба приїхати у Литву», – розповідає Олександр.

Це була єдина причина, через яку він зважився виїхати з України. Адже досі ще не може сам себе комісувати з війська та дуже хоче взяти до рук зброю. Хоча його поки що не беруть нікуди. Тому зараз він зосередився на допомозі побратимам.

В очікуванні візиту до Литви «кіборг» перебрався до Львова, де вже мешкала його родина з онуком, котрому виповнилося один місяць. Їм вдалося вибратися з Миколаєва. Евакуація родини тривала майже сорок годин.

Зустріч на вокзалі

У березні на запрошення уряду Литви він поїхав до Вільнюса.

«Дружина паралельно їхала до мене з Польщі. Зустрілися ми як в старих фільмах, на вокзалі. У мене з собою був багаж: десять пар шкарпеток, десять футболок, половина з них – брудні», – сміється він.

«Кіборг» з дружиною поселилися у студії відомого литовського режисера-документаліста Арунаса Матяліса. І вже почав займатися волонтерством з-за кордону. Хотів сам їздити з цією допомогою, проте його переконали, що з нього користь буде більша саме там.

«Я підрахував, що ми відправили допомоги майже на 400 тисяч євро. Я дуже здивований, як мене тепло там прийняли. Адже зараз я не є представником жодної з офіційних структур. Я – звичайний ветеран», – зазначає Олександр.

Насправді Олександр Терещенко не є звичайним ветераном російсько-української війни. Він удостоєний звання Народний герой України. Попри важке поранення, працював заступником начальника Академії патрульної поліції з соціально-гуманітарних питань та заступником міністра у справах ветеранів. А також брав участь у марафоні морської піхоти у США.

Допомога в реабілітації

Своє життя після поранення він описав у книзі «Життя після 16:30». 16:30 – це час, який написав на тілі Олександра бойовий медик, котрий надав йому першу допомогу після поранення у ДАПі. В книзі «кіборг», використовуючи гумор, часом навіть чорний, розповідає як йому живеться без двох рук та з одним оком. І переконує, що навіть таке поранення не є підставою для того, аби опустити руки.

Проте свої пригоди, як він їх називає, після повномасштабного вторгнення описувати ще не хоче.

«У Харкові я мешкав у дев’ятиповерхівці. Води майже не було. Я прав свої дві футболки: одну вбрав, інша – сохне. Я жартував, що якщо виживу, то напишу якусь повість смердючого інваліда. Навіть написав декілька замальовок як ми ховалися у підвалах, як з місцевими знаходив спільну мову. Але думаю, що мій досвід не надто драматичний на тому фоні, що зараз відбувається», – говорить «кіборг».

На його думку, поруч з допомогою військовим на фронті, він ще може допомагати з реабілітацією бійців, котрі втратили кінцівки або зір на війні.

«Якщо я знайду кошти і проведу курс соціальної реабілітації для хлопців, щоб їх навчили так жити, то це буде більш ефективніше. Я помітив, що я остаточно забув про своє посвідчення інваліда, коли я бачу, що можу допомогти комусь іншому», – зазначає Олександр Терещенко.

Також, ще до повномасштабного вторгнення, він почав писати казки для дорослих. Це переспів всім відомих народних казок. Але з деякими нюансами.

«У мене є деякі проблеми з виданням цієї книги. Тому що там є кілька негарних лайливих слів, матюків, які я не можу замінити. Я вже звернувся до філологів і вони обіцяли мені допомогти», – ділиться проблемою письменник.

І розповідає, що в одній з його казок є згадка про трьох бурятів-танкістів, яким герой допоміг задвухсотитися.

Маріанна Попович, для Leopolis.news

Leopolis.news