Колишній морський піхотинець живе за незвичним правилом

Віктор Кардаш після важкого поранення залишився без ноги. 32 роки, неодружений…

Як жити далі? Що робити? Дехто не витримує такого випробування – впадає у депресію. А він після ампутації сів у інвалідний візок і поїхав на вулицю дихати свіжим повітрям. Лікарі були шоковані й враженні. “Оце сила волі!” – шепотіли.

П’ять складних операцій, шматок металу в черевній порожнині, протезування, передає Ukr.Media.

”У мене все буде добре. Ось побачите”, – Віктор не втомлювався повторювати ці слова. Вони були для нього, мов молитва, яка додавала і сил, і віри. “А хто мені міг допомогти? – зітхає. – Мама – пенсіонер, а тато – інвалід. Зрештою, я звик покладатися лише на себе. Відтак, після втрати ноги дав собі слово – все зроблю, щоб жити повноцінно. Два тижні тренувався у шпиталі вставати на коліно з протезом. А тоді запропонував коханій руку та серце. Тепер ми разом – назавжди”.

Історія їхнього кохання почалася у соцмережах. Ольга побачила фото пораненого бійця і не втрималася від коментаря. Написала коротко: гарненький… А потім були зустрічі в палаті шпиталю, спілкування… Віктор подобався Ользі. І все ж – не очікувала від нього такого фортеля. Одного дня прийшла провідати, а він раптом став перед нею на коліна й пропонує руку та серце. Від несподіванки та хвилювання аж заплакала. Щоправда, то були сльози радості.

“А що сталося на полігоні?” – запитую. “Чомусь заклинило трос гранатомета, – пояснює. – Відтак вибухнули чотири снаряди. Я був на відстані двох метрів. Тож те, що зашився живим, справжнє диво.

Важке поранення, велика втрата крові… Ні в Маріуполі, ні в Дніпрі, ні в Києві не змогли врятувати ногу – починалася гангрена. Сказали відверто: або смерть, або ампутація. Тепер ось вчуся жити заново – на протезі.

Війна мене навчила цінувати кожну мить. Треба жити й радіти життю зараз, а не потім. Дехто, каже, мовляв, спершу заробить гроші, збудує будинок і лише тоді думатиме про одруження… Так можна й не дочекатися свого щастя. Тим паче тепер, коли на Донбасі війна. Чи важко було призвичаїтись до протеза? Так, від болю аж скреготів зубами, але не здавався. Уявляєте, через півгодини наполегливих тренувань я вже рухався без милиць”.

Згодом Віктор працевлаштувався. Де? У науково-дослідному центрі протезування. А тепер хоче вивчитися на психолога, щоб допомагати бойовим побратимам – і знаннями, і власним прикладом. Історія колишнього морського піхотинця надихає інших вояків боротися і не здаватися. Попри будь-що.

“Вірте в себе, в свої сили та своє щастя, – радить Віктор Кардаш. – І ви неодмінно переможете, досягнете мети. Життя – прекрасне і ніщо не може затьмарити його. Ми не маємо права на слабкодухість та депресію. Ми – нація переможців, яка ніколи не стане на коліна перед ворожим чоботом. Прикро, що так сталося зі мною: не в бою, а на полігоні, в мирних умовах. Але на те немає ради. Треба жити. Всупереч усьому. Заради дітей, заради перемоги – на всіх фронтах”.