«Марафонський забіг» довжиною в кілька кроків

Ветеран АТО Євген Саленко почав ходити після двох уколів отрути

На те, щоб навчитися заново ходити після важких поранень, 49-річному кременчужанину, ветерану АТО, гранатометнику добровольчого батальйону «Донбас» Євгенові Саленку (позивний «Альпініст») знадобилося майже п’ять довгих років. Консиліум столичних лікарів, які оглядали його вже після проведених операцій, виніс вердикт: зможе стояти і пересуватися з ходунками. Те саме два роки тому сказали і американські реабілітологи, до яких він потрапив на прийом.

Женя, коли слухав світил, з ними не погоджувався. Він був упевнений, що інвалідний візок – це тимчасово. Ця упевненість міцніла в ньому ще й тому, що поруч була людина, яка теж в це вірила – його мініатюрна дружина Світлана, яка буквально виносила його – міцного до війни чоловіка – на своїх тендітних руках.

ДОПОМОГЛИ УКОЛИ ОТРУТИ, ЯКУ ЗАСТОСОВУЮТЬ ДЛЯ РОЗГЛАДЖЕННЯ ЗМОРШОК

Доброволець АТО Євген Саленко зустрів своє кохання у Маріуполі за кілька днів до того поранення. Світлана пройшла з ним складний шлях відновлення.

– Можливо, для когось це і диво, а для нас – закономірний результат титанічної праці, – коментує перші самостійні кроки свого чоловіка Світлана Цікілек. – Рано чи пізно це мало статися.

Женя зі Свєтою лише днями повернулися додому з Рівненського обласного госпіталю ветеранів війни, на базі якого створено найкращий в Україні реабілітаційний центр для воїнів АТО/ООС з нейротравмами – вони там провели десять місяців. Саме тут Євген зробив перші самостійні кроки. Це сталося 21 лютого, через 10 днів після того, як він встав з інвалідного візка і почав ходити, спираючись на ціпок.

https://www.facebook.com/100008119907729/videos/2571608659786439/

«Мій марафонський забіг», – підписав чоловік відео, викладене у Facebook. Це викликало шквал емоцій у його підписників, посипалися привітання. Відтоді він періодично радує своїх друзів, публікуючи нові відео, на яких його «марафони» стають все довшими і упевненішими.

– Я не уявляв, як буду обходитися без ціпка, але якось мій реабілітолог Юра сказав: «Залиш його і йди», – з посмішкою згадує Євген Саленко. – Я так і зробив: пройшов від стінки до стінки по ширині коридору, метри зо два. Юра сам не очікував такого. Але у мене вийшло!

А вже сьогодні, якщо погода дозволяє, Євген прогулюється – поки з палицею для ходьби і в спеціальних ортезах на ногах – навколо своєї нової багатоповерхівки. 15-20 хвилин проходить без зупинки. Це величезний успіх, адже одна річ – ходити по рівній підлозі у госпітальному приміщенні, інша – по нерівностях асфальту. Спочатку, каже, було дуже важко – ноги високо не піднімалися і чіплялися за кожну шорсткість буквально через десять сантиметрів. А зараз вже набагато краще виходить.

https://www.facebook.com/100008119907729/videos/2566655416948430/

Женя почав ходити після двох уколів сильної отрути в центр литкових м’язів.

– У реабілітаційному центрі постійно працюють над удосконаленням методик лікування, – розповідає Світлана. – У Клевані, де він знаходиться, ми були і раніше, але тоді ін’єкцій ботулотоксину, який відомий своїм застосуванням у косметології для боротьби зі зморшками, там не робили. А цього разу, щоб зняти спастику м’язів, які знаходяться у постійному тонусі, Жені запропонували ввести цей препарат. Це дуже відповідально, робить укол невропатолог під контролем УЗД. Не дай Боже потрапити в нерв або судину.

– І коли розслабляються спазмовані м’язи, тоді треба закачувати ті, які були виключені з роботи, – продовжує Євген. – Препарат діє протягом 3-6 місяців, за цей час відновлюються м’язові скорочення, і от результат: я можу ходити! Так, звичайно, зовсім не так, як до поранення, але тримаюся на власних ногах. Без ходунків і навіть без палиці.

Важку черепно-мозкову травму Євген Саленко отримав 25 квітня 2015 року під Широкіним, що за 30 кілометрів від Маріуполя Донецької області. Того дня бойовики не припиняли обстрілу українських сил. По них працювали міномети, гармати, артилерія.

– Дах колишнього піонерського табору, де я засів зі своїм гранатометом, був увесь зрешечений ворожими снарядами, – згадує той бій Євген. – Мені цілий день надходили накази залишити позицію. Накази йшли з Міністерства оборони. Але добровольці з «Донбасу» і «Азова» сказали, що Маріуполь не здамо. І стояли на смерть. Я теж ігнорував наказ, продовжував відстрілюватися. Нарешті, спустився на землю. І тієї ж миті осколок снаряда пробив мені голову. Кістки черепа зачепили центр, який відповідає за координацію та роботу рухового апарату. Моєму другові з позивним «Марьячі» з Києва осколок потрапив в ключицю і застряг у серці. Він помер дорогою до лікарні. Я теж двічі міг померти. Вдруге – дорогою до госпіталю: «швидку», в якій нас везли, бойовики розстріляли. Один з осколків розворотив мені сечовий міхур. Взагалі, двічі пораненого до лікарні мене доставили підривники на бронетранспортері. Звісно, я всього цього не пам’ятаю, бо був непритомний. Лише на кілька хвилин отямився, коли мене несли на ношах. «Держись, мужик, у тебя большие проблемы с головой», – почув я чийсь голос.

ЗАЙШОВ В ГОСТІ – І ПОКЛИКАВ ЗАМІЖ

Усвідомлювати ситуацію боєць почав вже у Дніпропетровському військовому госпіталі, куди його доставили санавіацією. Правда, оцінити тяжкість свого стану він тоді ще не міг. Думав, підлікуэться і знову повернеться на фронт.

Зі Свєтою Женя познайомився за два дні до поранення. Разом із побратимами прогулювалися у свій вихідний Маріуполем, і їх на мамин зелений борщ запросила дівчина Наташа. Тоді багато жителів міста пропонували солдатам зайти до них – прийняти душ, посмакувати домашньою їжею. Але у Наташі був власний план: познайомити маму, яка залишилася вдовою, з гарним чоловіком. Женю вона відразу виділила серед усієї групи. І її план спрацював – самотній чоловік (Євген давно був розлучений) закохався у красуню-господиню. Йдучи від неї, він запропонував їй вийти за нього заміж. Вона ж тільки посміялася, вирішивши, що це жарт.

– Я навіть не запитала ні його прізвища, ні номера телефону, – згадує Світлана. – Знала тільки позивний. Але моє серце відчуло біду, тільки-но почула виття «швидких» після того, як цілий день бахало на лінії зіткнення під містом. Потім з’явилися повідомлення, що в результаті обстрілу позицій добровольчих батальйонів кількох поранило і один боєць загинув. І я почала пошуки свого «Альпініста». Вийшла на бійців батальйону, від яких дізналася про те, що сталося. Відразу поїхала до лікарні. Женю ще оперували. Дочекалася, коли закінчиться операція. Його вивезли всього в трубках і в бинтах. «Дуже важке поранення. Нічого не можу сказати. Прийдете завтра», – сказав хірург.

Вона, звісно ж, прийшла. Відтоді Світлана не залишає Женю ні на день.

– Якби не вона, я вже давно лежав би в могилі, – вважає Євген. – Хоча спочатку дуже соромився своєї безпорадності. А потім нікого з медперсоналу не підпускав до себе, крім неї, тому що тільки вона знала, де за мене взятися, де підняти, щоб не завдати болю. А боліло у мене все тіло – від маківки до п’ят.

За кілька місяців вони урочисто зіграли весілля прямо у Кременчуцькому обласному госпіталі. До того Євген ледве міг розписатися на документі, його пошкоджена права рука майже не слухалася.

Їхнє одруження 26 вересня було поспішним і вимушеним – Женю готували до подальшої реабілітації в Польщі, і щоб Світлана могла супроводжувати його на законних підставах, їм потрібно було оформити свої стосунки. Але їхні почуття, звичайно ж, від штампу в паспорті не залежали.

– У польському реабілітаційному центрі «Добрий брат» неподалік від Гданська, в якому відновлюються українські бійці, Жені два місяці робили лімфодренажний масаж і спеціальні вправи. Там він вперше став на ноги, тримаючись за ходунки, – розповідає Світлана. – Перед поїздкою до Польщі я ледь підібрала для нього бурки. Взяла найбільшого розміру, бо в жодні він не влазив. Застій лімфи призвів до набряків. Ймовірно, вдома його неправильно лікували.

– Якби мною з самого початку займалися так, як у Польщі, я встав би з візка значно раніше, – упевнений Євген Саленко. – Поляки, наприклад, займаються реабілітацією хворого, щойно він відійшов від наркозу.

– Коли Женя вперше заклав пошкоджену руку за голову, це була перемога, – ніжно дивиться на чоловіка Світлана. – Повністю вона так і не відновилася, але він її постійно навантажує: користується комп’ютерною мишкою, бере повну чашку води, ріже м’ясо на плов… Женя любить готувати і вже заміняє мене іноді на кухні.

Прошу Світлану обов’язково зайнятися собою. За ці роки, безоглядно віддані тому, щоб поставити свого коханого на ноги, а також боротьбі з бюрократичною черствістю, у неї сильно впав зір, постраждали спина і руки.

– Не було часу звертати увагу на свої проблеми зі здоров’ям, – зітхає Світлана. – Слава Богу, мій чоловік, мій захисник, хоч покалічений, але живий, і у нього спостерігається прогрес. А скільки таких молодих і гарних хлопців не повернулися додому, скільки їх лежить безнадійних, які живуть на знеболюючих, біля них страждають рідні… Я бачила цей жах, знаю. Вони точно йшли воювати і підставляли свої голови під кулі не заради того, щоб хтось здавав Україну.

Світлана і Женя пройшли разом багато через що, витерпіли, витримали. Але найскладнішою для них виявилася війна з міськими чиновниками. Одні хотіли вкрасти у них половину суми, виділену на квартиру, інші вчасно не повідомили про виділену ділянку землі, і рішення скасували. Було таке, що у Жені перервалася група інвалідності і йому відмовили у виділенні матеріальної допомоги. У нього погіршувався стан здоров’я, а його не хотіли госпіталізувати… Часом від людського бездушшя у Світлани з Євгеном опускалися руки, часом вони наживали собі ворогів. Але їм допомагали побратими, керівництво області, просто небайдужі люди.

ГРАЄ НА ГІТАРІ, МРІЄ ПОРИБАЛИТИ, ПЛАНУЄ БУДУВАТИСЯ

Євген вже багато в чому став самостійним. Пройти п’ятнадцять метрів від ліжка до ванної кімнати для нього вже не проблема. Не проблема, стоячи, не тримаючись за раковину, почистити зуби пошкодженою правою рукою. Піднятися на три-чотири сходинки або спуститися вниз.

У просторій однокімнатній квартирі Саленка, кошти на яку їм надала держава, встановлена шведська стінка. Женя підходить до неї кілька разів на день. Розробляє коліна, тренує вестибулярний апарат, виконує вправи на координацію. Без цієї щоденної напруженої праці не було б такого результату. А ще це допомогло Жені скинути зайві 10 кілограмів. Малорухливий спосіб життя і калорійне харчування призвели до того, що чоловік, який важив після коми всього 55 кілограмів, з часом подвоїв вагу. Тепер його мета – скинути ще 20.

Але найбільше Євген Саленко вразив мене тим, що вже виконав детальне креслення власного енергоефективного будинку, хоча ще не має під нього навіть клаптика землі.

– Хочу бути повністю незалежним: своя енергія, своє тепло, своя вода… І не потрібні мені ніякі пільги від держави, – ділиться планами на майбутнє ветеран російсько-української війни Євген Саленко. – З будівництвом обіцяє допомогти друг. Це буде одноповерхова споруда площею сімдесят квадратних метрів. Горищний простір займе Світлана під швейну майстерню. Вона у мене велика рукодільниця. Шиє весільні сукні, в’яже…

Світлана – економіст за фахом, але останні роки перед війною їздила на заробітки до Росії і Польщі, доглядала за хворими. Ніби набиралася досвіду перед своїм найвідповідальнішим життєвим іспитом.

А Євген до війни займався утепленням фасадів будинків, постійно висів на мотузках, тому й став «Альпіністом». Політикою не цікавився, на майдани не виходив. Але коли ворог прийшов на нашу землю, взявся за зброю.

– Навіть якби знав наперед, що буде так, як зараз, все одно пішов би воювати, не замислюючись, – говорить він. – Тому що Україна – це мій дім, і нікому не дозволено безкарно його руйнувати. Жодних ворогів на свою землю ми не пустимо!

Фахівці столичного інституту нейрохірургії закрили Євгену велику вм’ятину в лобово-тім’яній частині спеціальною пластиною, кошти на яку зібрали волонтери з «Полтавського батальйону небайдужих». Без цього не можна було. Реконструкція черепа була необхідна не стільки для косметичного ефекту, скільки для зняття неврологічної симптоматики. Але відтоді у Євгена скаче артеріальний тиск, з’явилося запаморочення і неприємне відчуття від сторонніх шумів – звуку машин, плескоту води, метушіння дерев. І пам’ять погіршилася. Може декламувати вірші, яких до поранення знав безліч, а от при розмові окремі слова часом випадають.

– А випити зараз навіть 50 грамів горілки – не задоволення, а зайвий головний біль, – посміхається Євген. – Усе це наслідки черепно-мозкової травми. Тому алкоголь і сигарети залишилися у минулому. Але я щасливий, що знову можу грати на гітарі. До війни багато подорожував на байку, часто бував у походах, як же без гітари? Знав мелодії понад чотириста пісень. Зараз вже легко беру акорди.

У цього стійкого солдата, нагородженого хрестом Національної гвардії, орденом «Честь і воля», медалями «За оборону Маріуполя» і «За вірність Україні» І ступеня, є одне просте бажання – з’їздити на риболовлю. Він упевнений, що подужає трицикл або квадроцикл. Але купівля засобів пересування поки відкладається. Спочатку все-таки вони зі Світланою мають побудувати свій енергоефективний будинок…

Анна Волкова, Полтава

Фото з сімейного альбому Євгена Саленка

Укрінформ