“На новому місці проблеми ті, що і всюди”. Як живе і перемагає пара танцюристів з інвалідністю зі Слов’янська

Сніжана і Володимир Керничні — єдина в Донецькій області танцювальна пара на візках. За їхніми плечима — численні перемоги на престижних міжнародних змаганнях, здобуті наполегливою працею. Східний Варіант розповідає історію спортсменів, яких війна змусила залишити рідний дім

Сніжана і Володимир Керничні вимушено залишили Слов’янськ і свій тренувальний майданчик і переїхали до села Стеблівка Закарпатської області. Там переселенцям з Донеччини допомагають представники місцевої громади — виділили місце для тренувань, тож спортсмени можуть продовжувати займатися своєю справою.

Проте і проблеми там ті самі, що у Слов’янську. Багато публічних закладів не облаштовані під потреби людей з інвалідністю. В Україні досі не вистачає доступності. Ситуацію ускладнює і те, що Сніжана і Володимир внутрішні переселенці, як і майже сім мільйонів українців.

“Східний Варіант” у спільному проєкті з медіа Varosh та громадською організацією “Вокс Україна” “Однакові різні” торкається важливої теми життя переселенців з інвалідністю зі сходу України та розповідає про спортивні успіхи родини Керничних та про виклики переселенців з інвалідністю на новому місці.

Три дні, щоб закохатись

Сніжана Кернична танцює з 2005 року. Жінка завжди любила активний спосіб життя.

«Якщо потрібно бігти марафон, я бігла маратон, потрібно кидати дротики — я кидала дротики. Потрібно співати — я співала. Хотілося спілкування з людьми, тож я займалась і різними громадськими справами», — розповідає Сніжана.

Її чоловік і партнер по танцях Володимир Керничний до танців також займався іншими видами спорту. Брав участь у маратонах на візках, займався баскетболом і важкою атлетикою.

Володимир і Сніжана Керничні / Фото: «Інваспорт»

Саме на одному з маратонів пара і познайомилася. Це сталося у Криму у 2007 році.

«Я приїхала зі своєю командою зі Слов’янська на три дні. А Володимир там відпочивав у санаторії. Ось так, за три дні, ми закохалися. А потім роз’їхалися по домівках», — згадує Сніжана.

Але на цьому історія не закінчилася. На відстані пара годинами розмовляла телефоном, а потім вони разом поїхали в Очаків до активного табору. Через пів року вже Володимир приїхав до Сніжани у Бахмут, де жінка займалася танцями зі своїм партнером. Володимиру також підібрали партнерку для танців. Але пізніше гуртожиток розформували, тож Володимир зі Сніжаною поїхали разом у Слов’янськ.

Перші спільні перемоги

У 2010 році у пари з’явилась тренерка Олена Харченко, яка стала для них постійною наставницею.

І у тому ж 2010 році Керничні здобули перемогу на чемпіонаті України, а вже через три роки подружжя виборола «золото» на Кубку Континентів та «срібло» на чемпіонаті світу в Токіо. Після цього Сніжана увійшла в основний склад збірної України. Також їм надали звання майстрів спорту міжнародного класу.

Сніжана Кернична. Фото: «Інваспорт»

Тепер за плечима пари багато перемог. У жовтні пара їздила на змагання у Прагу, де проходив чемпіонат Європи зі спортивних танців на візках, у якому брали участь спортсмени з 15 країн. Там пара взяла кілька призових місць у різних програмах, зокрема, здобула три «золота».

«Наша збірна посіла перше командне місто за кількістю здобутих медалей. Ми дуже вдячні нашому “Інваспорту” (Донецький регіональний центр з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю), завдяки якому ми змогли змагатися на турнірі, та здобути для України та наших воїнів перемогу! Велика подяка нашим тренерам та партнерам усієї команди збірної України. Все буде Україна!» — впевнено каже Сніжана.

Фото: «Інваспорт»

А ще вона підкреслює: виїзд на міжнародні змагання — це можливість показати, якими сильними залишаються українці, навіть коли в їхньому рідному домі лютує війна.

«На змаганнях відчувається підтримка іноземних спортсменів, вони намагаються нас підтримувати, співчувають. Тема війни не сильно обговорюється, через мовні складнощі», — каже Сніжана.

Загалом же Сніжана і її чоловік пишаються пройденим шляхом і командою збірної України.

Далеко від дому

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Володимир і Сніжана не наважилися одразу їхати з міста. Вони боялися обстрілів у дорозі. Але згодом у Слов’янську стало дуже небезпечно: бої велися дуже близько.

«Так ми вирішили виїхати в більш безпечне місце. Їхали на власному авто, з сином та сестрою і маленькою собачкою. Їхали три дні. Перший день ночували в Кропивницькому, там був пункт для біженців, де ми переночували. На другу ніч ми були вже в Тернополі, у родичів Володимира», — розповідає Сніжана.

Врешті вони зупинилися у селі Стеблівка, що на Закарпатті. До волонтерів не зверталися, оскільки, як каже Сніжана, звикли поратися своїми силами.

У Слов’янську залишився не лише дім Керничних, а і приміщення, спеціально облаштоване і доступне для всіх людей з інвалідністю, обладнане парою за грантові кошти.

Фото: «Інваспорт»

Але і на новому місці тренувальний процес полишати не можна, щоб не втрачати форму.

У Стеблівці переселенцям зі Слов’янська допомогли. Керівник сільського клубу культури Іван Добош надав приміщення клубу для тренувань Сніжани та Володимира. Також Сніжана тренується з іншим партнером, Ігорем Боженко, у приміщенні школи. Цьому посприяла директорка місцевої школи Наталя Сабадош.

Щодо проблем, з якими на новому місці стикається подружжя, то Сніжана відверто каже: у Стеблівці вони такі самі.

«Це доступність. Хоча навіть у селі, де ми живемо, є пандус в сільраду, є підіймач на вході до лікарні, але деякі магазини недоступні. Продавчині самі виходять до нас і допомагають. У місті, що поряд з селом, також проблеми з доступністю, але є і доступні магазини. А так люди всюди дуже привітні, кожен хоче допомогти», — каже Сніжана.

Окрім того, змінилася логістика і шлях до місць, де проводяться міжнародні змагання. Технічно зараз родина ближче до європейських країн, але шлях все ще складний.

Фото: «Інваспорт»

«Раніше ми їхали зі Слов’янська на потязі до Києва, а звідти літаком до країни, у якій проходили змагання. Зараз літаки не літають, тож ми їздимо на змагання на власній автівці. зараз ми знаходимося за 150 кілометрів від кордону зі Словаччиною. А коли їхали до Польщі, то проїхали 800 кілометрів. Це день шляху. Але ми любимо мандрувати, бо багато чого можна побачити по дорозі. Тому нам навіть подобається їздити власним авто на змагання», — зізнається Сніжана.

Пара хоче повернутися додому, у Слов’янськ, але поки не може. У мікрорайоні, де мешкали Керничні, світла немає вже пів року. Отже, немає й опалення та інших речей, необхідних для комфортного життя.

Фото: «Інваспорт»

«Порадити іншим переселенцям можу тільки одне: стукайте і вам відкриють. Зараз дуже складна ситуація в країні й тяжко усім, тому треба ставитися із розумінням і стриманістю один до одного. Будьте доброзичливі, і ви обов’язково отримаєте допомогу», — зазначає Сніжана.

Зараз пара активно тренується і готує нові танцювальні програми.

«Маємо надію поїхати на змагання навесні, але це поки тільки плани, як складеться далі, не знаємо. Але сподіваємося на краще: тренуємося, як завжди, по два-три рази на тиждень. А зараз свята, тож ми відпочиваємо», — каже Сніжана.

***

Цей матеріал створено завдяки підтримці IREX та Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю IREX і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США

Татьяна Жук