“Наша земля дуже гарна з висоти. Варта того, щоб іти воювати і втратити ноги”

Як ветерани без ніг і рук з парашутом стрибали: репортаж “Новинарні“

Аеродром “Київ-Південний” у Васильківському районі за півсотні кілометрів від столиці. В небо глибокого блакитного кольору один за одним із гучним дзижчанням здіймаються біплани. У літаках – люди з парашутами за спиною.

Цього серпневого дня поміж парашутистів були особливі відчайдухи – двоє ветеранів війни на Донбасі, які втратили в АТО кінцівки.

Дмитро Котов прийшов на летовище на протезах, спираючись на ціпок. У нього немає обох ніг.

Сергія Храпка на інвалідному візку привіз його кум Андрій. У Сергія – висока ампутація лівих руки й ноги.

Ветерани Сергій Храпко і Дмитро Котов. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

“Мені ще Сірьогу з літака виштовхувати”

Ветеранам вимірюють тиск. У Дмитра – 180 на 100.

– Це нормально, – каже чоловік, – для людини, яка хвилюється. Звісно, я хвилююсь. Мені ж іще Сірьогу з літака виштовхувати.

Котов жартував і наприкінці липня під час підйому на Говерлу, жартує й тепер на аеродромі. Храпко – спокійніший.

– 120 на 70, – каже лікарка Світлана Мельничук, помірявши тиск у Сергія. – Це взагалі дуже добре.

За її словами, відсутність кінцівок – не перепона для стрибка з парашутом:

– Без ніг можна стрибати. І потрібно! Це ейфорія, це задоволення, це радість. Я здогадалась, що ці хлопці – молодці, які там боролись за нас, відстоювали нас, і я дуже вдячна їм за це. Мені приємно, що вони приїхали до нас.

Дмитро й Сергій чекають, коли прийде їхня черга стрибати. Жартують, п’ють каву.

Котов був сапером у батальйоні “Київська Русь”. 28 грудня 2016-го підірвався на протипіхотній міні біля Троїцького на Луганщині, втратив обидві ноги. Він уже стрибав із парашутом та, бігав на марафоні Морської піхоти США, двічі сходив на Говерлу.

А ось 42-річний Сергій – новачок в екстримі.

Сергій Хапко з кумом Андрієм

Його мобілізували в січні 2015-го. До цього Храпко, який займався виготовленням дитячих меблів, проходив комісію влітку 2014-го, але тоді призваний не був. Коли ж прийшла повістка, молодшій доньці не було й року. Через це, зізнається чоловік, не дуже хотів іти на війну. Але й не ховався. Тож пройшов “учебку” в Десні й потрапив у 30-ту механізовану бригаду ЗСУ як оператор-навідник бойової машини піхоти.

– Одразу – село Луганське (Світлодарська дуга – “Н”). Активні бойові дії були фактично закінчені. Нібито перемир’я. Але обстріли не припинялися. Я провоював недовго, у травні вже отримав поранення, – розповідає Сергій Храпко.

Під час мінометного обстрілу Сергій із побратимом рятували пораненого.

– Ми його перетягли в затишне, як нам здавалося, місце. Але, на жаль, поруч лягла міна. Він загинув, я був поранений, а товариш отримав важку контузію.

РУКУ ВІДІРВАЛО ОДРАЗУ, Я БУВ ПРИ ТЯМІ І ВСЕ БАЧИВ. ЛІВИЙ БІК БУВ НІБИ НАШПИГОВАНИЙ ОСКОЛКАМИ. НОГУ Я ЩЕ БАЧИВ ПРИ СОБІ, АЛЕ ВОНА БУЛА В ДОСИТЬ НЕПРИСТОЙНОМУ СТАНІ.

Пам’ятаю ще евакуацію на БМП, а потім уже знепритомнів і отямився в київському шпиталі десь за два тижні.

Нога вже була ампутована, тому що стояв вибір: або життя, або нога. Ще з півроку лікувався, останні операції були в 2016-му, – розповідає Храпко.

“Добре, що дружина не дає ніяких поблажок”

Сергій відмовився від протеза руки, часом вдягає “декоративний”, і штучну ногу носить часто.

Дружина Сергія вийшла на роботу, він займається дітьми і господарством.

– Усе, що я робив двома руками, тепер спокійно роблю однією. Навіть цибулю ріжу й капусту шинкую, – всміхається ветеран на моє запитання про приготування їжі.

А ще чоловік ходить у спортзал, відтискається на правій руці – каже, потрібно тримати себе в формі.

Храпко вже після ампутацій пірнав з аквалангом. Він плаває, стріляє з лука, бере участь у відборі на “Ігри нескорених”.

– Життя після ампутації не закінчується. Воно стає інакшим. Просто потрібно не вішати носа. Звичайно, я теж переживав. Але досить швидко прийняв цю ситуацію.

ІЩЕ КОЛИ БАЧИВ, ЩО ЛІВУ РУКУ ВІДІРВАЛО, ЗРОЗУМІВ, ЩО ЖИТИМУ БЕЗ НЕЇ. Я СКАЗАВ СОБІ, ЩО НЕ МАЮ ЗВАЖАТИ НА ЦЕ.

Головне, що живий і здоровий, – розповідає Сергій.

Храпко хотів стрибнути з парашутом іще торік, але не вийшло. А цього літа вирішив приєднатися до Котова. Тим більше, що стрибок майже напередодні дня народження дружини – тож це був “такий подарунок їй”.

Дружина дуже підтримувала Сергія.

– Вона мені ще в шпиталі говорила, що я для неї залишаюся таким, яким був. Не дає мені ніяких поблажок. І це допомагає не розслаблятися, – зазначає ветеран.

Екстремальними вчинками Сергій себе перевіряє, тож стрибок із парашутом – іще один “пункт”.

– Мені цікаво дізнатися рівень своїх можливостей, показати іншим, що все можливо. Важливо не забивати собі дурним голову, тому що, незалежно від того, який ти фізичний стан маєш, треба себе тримати в руках. Не варто сидіти і чогось чекати. Потрібно шукати якісь можливості, – говорить Сергій Храпко.

Сергій Храпко

Він досі носить у собі з півтора десятки уламків мінометної міни. Але якби міг повернути час назад і ще раз стояв перед вибором – іти на фронт чи ні, знову вчинив би так само, як у 2015-му.

– Я жодного разу не шкодую, що пішов. Вважаю, що це потрібно. Цілісність нашої держави має бути відновлена в повному обсязі, – стверджує Сергій.

“Абалдєнно, ми б зараз на друге коло пішли! Але потрібні спонсори”

Нарешті приходить черга ветеранів вдягатися. Дмитро Котов просто застібає повсякденну куртку, на ньому джинсові шорти.

Екіпірування Дмитра Котова

– Навіщо мені костюм? На протези? А півкостюма нема, не дають – знову жартує Котов.

Сергієві допомагають екіпіруватися інструктор Всеволод і кум Андрій.

Храпко бадьоро стрибає на правій нозі. Каже, хвилювався, що ремені йому не зможуть закріпити, адже немає ноги.

Інструктор запевняє: все буде гаразд.

– Такі люди, як ніхто, заслуговують на повагу, – говорить інструктор з парашутного спорту, припасовуючи ремені ветеранові без руки й ноги.

Короткий інструктаж. Обидвоє учасників бойових дій визнають, що хвилюються.

– Трохи є, – каже Дмитро. – Але погода з самого ранку хороша, сонце. Минулого разу ми чекали, допоки дозволять літакам підніматися, було дуже хмарно.

На злітну смугу виїжджає біло-червоний Ан-3.

Котов поспішає на борт сам, віддає на землю протези.

Храпкові допомагає кум.

Літак розганяється, відривається від землі і стає дедалі меншим між пухнастих хмарин. Аби набрати висоту в чотири тисячі метрів (саме з такої стрибають ветерани), потрібно приблизно 15 хвилин.

Ми з Храпковим кумом Андрієм стежимо за літаком.

– Із Сергієм “строчку” служили. Давно дружимо, він мою дитину хрестив. Нас і призвали разом, тільки я прикордонником був. Просто мені не “пощастило” повернутися без руки і ноги, а йому “пощастило”, – посміхається Андрій.

Пляма аероплана рухається в синьому небі.

І ось від літачка відділяються кілька цяток.

Вони спершу зовсім крихітні, але поступово стають більшими – уже можна розрізнити кольори куполів.

Менше ніж за п’ять хвилин тандеми з інструкторами Дмитра й Сергія приземляються.

– Це було круто, краще, ніж уперше, – сміється Котов.

– Поводився відмінно, – хвалить “студента” (так інструктори називають людей, із якими стрибають) напарник у небі Володимир.

– Такі люди стрибають нечасто. Але він молодець. Мені не треба було навіть нічого говорити, він усе робив, як треба, і навіть більше.

– Аба-а-алдєнно! Супер! – вигукує Сергій. Кум уже допоміг йому сісти на візок. – Мені дуже сподобалось. Правда, коли виброс, воно одразу так – хо-о-о! Отакенна штука! – Сергієві важко підібрати слова.

Хлопці сміються фотографуються, знімають амуніцію, знову міряють тиск. “Хоч у космос відправляй”, – жартують. Лікарка теж задоволена результатами.

– Сергій відпрацював просто на “п’ятірочку”. Я дуже переживав, щоб йому ніде не перетисло, щоб не захитало. Але він наче щасливий, – констатує інструктор Всеволод. – У нас рідко бувають такі студенти, і для мене стрибок із ними – наче перший. Сергій – боєць.

Уже згодом, перевівши подих, Храпко говорить, що йому в польоті неймовірно сподобалось:

– Це особливі відчуття, коли ти бачиш згори землю, коли стрибаєш і проходиш через хмари. Спершу перед тобою ніби мильна піна, потім розвиднюється. Мало не злізло кріплення з лівого плеча, але все було чудово. Я б зараз на друге коло пішов, – усміхається ветеран.

Дмитро Котов спокійний, втомлений, щасливий:

– Під час першого стрибка я іноді заплющував очі, бо було страшно. Вдруге – вже ні. Земля дуже гарна з висоти: ліси, поля, річки, дороги.

ВОНО БУЛО ВАРТЕ ТОГО, ЩОБ ІТИ ВОЮВАТИ І НАВІТЬ ВТРАТИТИ НОГИ.

Котов хотів би стрибнути і втретє, але, посміхається, на кожен такий стрибок ветеранам потрібен спонсор.

Хай там як, невдовзі Дмитро вигадає для себе нове випробування. Він носить у нозі уламок російської міни, пережив уже зо три десятки операцій, і попереду нові хірургічні втручання.

– Я всім хлопцям кажу, хто відновлюється після травм: не треба падати духом – треба робити все, що можеш, бо якщо тобі Господь дав удруге життя, третього разу може просто не бути. Тому треба використовувати його на повну.

Анастасія Федченко
з Київської області

фото авторки