Олександр Чалапчій, не маючи обох ніг, під час підготовки до Invictus Games проїжджав на ручному велосипеді по 70 кілометрів на день

Олександр Чалапчій, не маючи обох ніг, під час підготовки до Invictus Games проїжджав на ручному велосипеді по 70 кілометрів на день. invictus games, олександр чалапчій, ампутация, велосипед, поранення

Олександр Чалапчій, не маючи обох ніг, під час підготовки до Invictus Games проїжджав на ручному велосипеді по 70 кілометрів на день. invictus games, олександр чалапчій, ампутация, велосипед, поранення

Так, братан, ану не поспішай відпочивати! Ще, як мінімум, кілька кіл проїдеш! Там, у Сіднеї, знаєш, які “монстри” виступають! Якщо знайшов сили боротися із самим собою, ти вже здолав найнебезпечнішого ворога. Я проїжджав по 70 кілометрів на день, щоб потім не зганьбитись…», – повчає Олександр Чалапчій ветерана Сергія Прядку, учасника змагань Invictus Games.

Нині він асистент тренера, підтримує та консультує учасників під час підготовки та проведення змагань. А торік Олександр став першим українським учасником, який змагався на перегонах на спеціальному ручному велосипеді.

— Я одразу погодився долучитись як асистент, хоч часу через роботу практично немає, — заклопотано пояснює Олександр. – Як тільки з’являється можливість, вириваюсь, приїжджаю, пояснюю. Та, чесно кажучи, самому тренуватись простіше, ніж навчати когось, адже всі ми різні. У Сергія Прядки, якого я треную, – одна нога, у мене – жодної. Якісь моменти мені навіть простіше виконувати, якісь – йому. Та я всім кажу, що головне – не перемога, і поготів не піар та медалі. Головне – поїхати, поспілкуватись з хлопцями з усього світу, побачити, що з такими ж пораненнями повноцінно живуть, не падають духом, показують гарний результат. Минулого року я познайомився з американцем, у якого теж немає обох ніг вище коліна. До змагань у нього було кілька спроб суїциду. Його мати потім написала листа з подякою принцу Гаррі, засновнику Invictus Games, що ветеран переглянув життя і в нього більше не виникає дурних думок.

Окрім консультування учасників ветеранських змагань, у Олександра ціла купа справ. Чоловік активно займається сільським господарством, обробляє десять гектарів землі. А ще – знайшов інвесторів і будує сонячну електростанцію на 1.2 МВт. А ще в героя народилась друга донечка.

— Коли посидів цілий місяць вдома, зрозумів, що мені «дах» зносить і «башту» рве. Всі ці згадки про вибухи, смерть… Кожного дня дзвонив побратимам. А все це дуже пригнічує людину, затягує в страшну депресію. Я зрозумів, що терміново треба чимось зайнятись. Як не крути, найкраща реабілітація — це робота. Коли ти занурюєшся в роботу, немає часу думати про політику, скаржитись на життя, — переконаний Олександр. — Після запуску першої електростанції мрію приступити до будівництва ще однієї. Також я є головою районної спілки ветеранів, тож постійно спілкуюсь, допомагаю… Пообіцяв собі, що буду допомагати вдовам загиблих бійців, які воювали разом зі мною. Регулярно заїжджаю до них і допомагаю чим можу.

Життя Олександра Чалапчія – цікаве і насичене. У нього багато друзів, багато справ. Скаржитись на життя просто немає часу…

А у вересні 2014-го, п’ять років тому, Олександр лежав у госпіталі із тиском 40/50 після тяжкого поранення і ампутації обох ніг… Шляхом титанічних зусиль і численних складних операцій медики ледь урятували Чалапчію життя. Незважаючи на зовсім крихітну надію на те, що колись знову почне ходити, Олександр не втомлювався дивувати лікарів своєю впертістю. Інвалідний візок чоловік дуже швидко подарував іншому бійцеві, щоб навіть не нагадував про колишнє, адже вже за півтора місяця після поранення чоловік став на протези.

– За півроку після поранення я почав ходити без палички, – додає Олександр. – Просто якогось дня забув її в таксі і зрозумів, що це знак. Нині я є єдиним українським ветераном, хто без двох ніг ходить без милиць чи палички. Якби мені запропонували щось змінити у житті, нічого не поміняв би. Я не жалкую, що ноги втратив. Я знав, заради чого йшов воювати. Їдеш, бувало, у поїзді чи автобусі й чуєш у спину: «От воно йому треба було йти воювати? Сидів би дома, з ногами залишився б». А ти думаєш: «Звичайно, я міг бути біля жінки, дитини, спати в ліжку, їсти нормально, а не раз у два дні». Але ж я робив це для того, щоб мої діти ніколи не знали, що це за звук, коли танк стріляє чи автомат. Навіть, якби наперед знав, що залишусь без ніг, вчинив би так само.

АрміяINFORM

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*