Олександр Терещенко під час боїв за Донецький аеропорт втратив обидві руки. Написав про це книгу

Олександр Терещенко під час боїв за Донецький аеропорт втратив обидві руки. Написав про це книгу. ато, олександр терещенко, доброволець, книга, поранення, person, indoor, curtain, man, clothing, jacket, human face, shirt, smile, sleeve. A man standing in front of a curtain

Олександр Терещенко під час боїв за Донецький аеропорт втратив обидві руки. Написав про це книгу. ато, олександр терещенко, доброволець, книга, поранення«Ми нарешті зрозуміли, що дарованої свободи не буває»

Олександр Терещенко (52 роки) до війни на Сході працював відеооператором миколаївської телекомпанії «НІС-ТВ». У 2014-му зголосився добровольцем. Під час оборони Донецького аеропорту втратив праву руку, кисть лівої та ушкодив око. При реабілітації почав писати пости у Фейсбук, які згодом стали основою його книги «Життя після 16:30». На початку березня на запрошення переяславських волонтерів Олександр приїхав до ліцею-інтернату «Патріот», де презентував книгу. Також розповів власну історію, від якої моментами мороз по шкірі.

За фахом я вчитель історії. Миколаївський педагогічний інститут закінчив у 1991 році, якраз коли Україна отримала незалежність, – розказав Олександр Терещенко. – Одержали ми її якось буденно, спокійно, в результаті мало хто оцінив цю важливу подію. І лише коли у 2014-му прийшла війна, ми нарешті зрозуміли, що дарованої свободи не буває. Настає час, коли свою країну потрібно захищати, ніхто цього не зробить за нас.

Коли розпочався Майдан, я дуже переживав, приїжджав у Київ на народне віче. Як більшість у країні, засинав і прокидався перед телевізором з увімкненими новинами. 20 лютого, коли там розстріляли людей, у мене не висталило мужності кинути все, як робили мої друзі, й поїхати в Київ боротися. Я все так же лежав біля телевізора… Після перемоги Майдану приїхав до Києва, пройшовся алеєю Небесної сотні, дивився на фото тих молодих дівчат і хлопців, які загинули, плакав. І коли почалася окупація Криму, власне, війна, зрозумів, що перестану себе поважати, якщо не піду до військкомату.

Строкову службу в радянській армії я проходив у будівельних військах. Оскільки така спеціалізація не була необхідною, сказали почекати. У липні зателефонували: «Ви ж просилися. Давайте вас кудись відправимо». Мій товариш з військкомату сказав: «Ми довго думали, ким тебе записати: кулеметником чи гранатометником. Потім я згадав, що ти відеооператор, камеру тримаєш на плечі, то й гранатомет зможеш». Я йому потім дуже вдячний був, коли тягав на собі 36 кілограмів гранатомета, заряду та іншого обладнання!..

Три тижні ми проходили злагодження на полігоні Широкий лан. Здавалося, що все не насправді, що це якась дитяча гра. Тобто ми зараз потренуємося, постріляємо і все закінчиться. Ну не може бути у ХХІ столітті війни. Тим паче, з людьми, які говорять зрозумілою для нас мовою, які вважали нас братами, які жили з нами в одній країні. Але приходили звістки: «двохсоті», «трьохсоті»… І одного разу на вечірньому шикуванні комбат сказав: «Треба 26 добровольців, завтра відправлення в зону АТО». У кожної людини є страх. Ти наче й розумієш, що прийшов добровольцем, що маєш воювати, а ноги ж стають важкими, починаєш думати: «Може, не зараз? Я ще не готовий». Але мій молодий товариш, теж журналіст, так швидко рвонув уперед, що я просто не міг залишитися в шерензі.

Олександр Терещенко під час боїв за Донецький аеропорт втратив обидві руки. Написав про це книгу. ато, олександр терещенко, доброволець, книга, поранення«Я мріяв про десантні війська»

Ми потрапили у 79-у аеромобільну бригаду, яка саме тоді, в серпні 2014-го, вийшла з оточення, мала великі втрати. Для мене після будбату потрапити у десант, можна сказати, було мрією. Через тиждень, остаточно укомплектувавшись, у складі другого батальйону відправились у Краматорськ в розпорядження штабу АТО. Минуло кілька днів, і стався наш перший бойовий виїзд. Виконували завдання поблизу села Гранітного. Потрапили в засідку, було поранено комбрига, двох хлопців втратили. Але згодом я зрозумів, що це були, як то кажуть, квіточки.

Почалося перемир’я. Нас на тиждень відпустили додому для підняття морального духу. А вже в дорозі ми дізналися, що 27 вересня перший батальйон нашої бригади, змінюючи третій полк спецназу в Донецькому аеропорту, потрапив у засідку. Два наші БТРи були розстріляні танком сепаратистів, сім хлопців загинуло, дев’ятеро поранено. Це вже було особисте, відчуття помсти стало сильнішим за страх. Ми точно знали, що скоро поїдемо в аеропорт.

Коли запропонували їхати на зміну, охочих вийшло забагато. Хлопців з малими дітьми вдома або єдиних годувальників у сім’ї просто силою виштовхували із ряду. Ротний підійшов до мене: «Вам нащо воно? Вам уже 47 років». Я, звичайно, цього не сприйняв. Бо коли йдуть гинути молоді, то як можу я залишитися? Під командуванням Євгена Жукова з позивним «Маршал» (він згодом запропонував Терещенку посаду в академії поліції – авт.) ми відправилися в аеропорт міняти наших хлопців.

Зрозумів, що це справжня війна, коли заходили в аеропорт. Вусатий запилений дядько з позивним «Барс» підійшов до нашого БТРа і сказав: «Хлопці, на вигрузку шість хвилин, інакше нас спалять». Ми бігли поночі, з усіх боків стріляють. Зрештою чиясь рука затягнула мене всередину. Я побачив, що аеропорт взагалі не укріплений: фактично це був супермаркет з колонами, барикади – столи, візочки для багажу, зняті двері.

Швидко звикли до постійних невеликих штурмів. Так дочекалися останнього, сьомого, дня нашої ротації, 15 жовтня, приїхала зміна. За добу нас мали забрати. І тут розпочався обстріл, ми відстрілювалися. На позиції нас було четверо. В один момент я обернувся і побачив, що прямісінько під ногами лежить граната РГД-5 без чеки. Перше, що спало на думку, – викинути її, іншого варіанту не було. Я вхопив її, намагався кинути, але вона вибухнула в моїх руках. Навіть трохи здивувався. Я був упевнений, мабуть, як і багато хто, що зі мною нічого не може трапитися, що мене Господь любить, що я, такий класний хлопець, не можу загинути. Був при свідомості. Пам’ятаю, як мені надавали допомогу, як вантажили в БТР. Постійно здавалося, що ось-ось знепритомнію, але цього не можна було робити, тому зі мною весь час розмовляли.

Олександр Терещенко під час боїв за Донецький аеропорт втратив обидві руки. Написав про це книгу. ато, олександр терещенко, доброволець, книга, пораненняФото з ліцеїстами на згадку

На гелікоптері мене переправили в Дніпропетровськ у лікарню Мечникова. Зустрічали там, наче людину, яка врятувала світ від нападу інопланетян. Підтримка була просто шаленою. Щодня приходили мами з дітьми, пенсіонери. Чоловіки плакали, сунули якісь гроші, вибачалися, що не змогли піти на війну. Це було таке піднесення! Не було відчуття, що життя закінчилося, що зробив щось не те. Ця підтримка дала мені заряд, напевно, на все подальше життя.

Я не збирався писати книгу. Писав у Фейсбуці про життя, певні патріотичні речі. У одному з дописів детально розповів про своє поранення: коли вибухнула граната, коли док з позивним «Наркоз» накладав мені джгути і кров’ю на моєму тілі написав «16:30», щоб позначити, коли їх варто зняти. Отож, «Життя після 16:30» – це книга більше про те, як я жив після цієї дати. Це не для того, щоб мене жаліли чи думали, який я герой. Це просто про життя людини, яка в 47 років прокидається в лікарні, бачить, що замість рук бинти, а одне око заліплене… І це зовсім інше життя. Коли мене побачили дружина, син, сестра, то, звичайно ж, дуже плакали. Я їм відразу сказав: «Зібрали соплі в купу, все буде добре». І з тих пір я посилено працював над тим, щоб самому вміти їсти, одягатися, приводити себе до ладу. За державні кошти мені доставили біонічні протези. Зараз маю насиченіше життя, ніж до поранення. Ні про що не шкодую.

Віталій Усик

Олександр Терещенко під час боїв за Донецький аеропорт втратив обидві руки. Написав про це книгу. ато, олександр терещенко, доброволець, книга, поранення

– Коли назбиралося 14-18 оповідань, мені зателефонував відомий миколаївський поет Володимир Пучков: «Я бачу це книгою, давай допоможемо видати». Я спочатку подумав, що не зможу написати текстів на цілу книгу, але зрештою назбиралося 38 різних оповідань на життєві теми, з гумором, так би мовити, зі світлом в кінці тунелю. Можливо, вона допоможе хлопцям, які теж отримали на війні поранення, – розповів Олександр Терещенко.

Книгу надруковано у видавництві Ірини Гудим (м. Миколаїв) наприкінці 2018 року накладом 1200 примірників.

Олександр Терещенко під час боїв за Донецький аеропорт втратив обидві руки. Написав про це книгу. ато, олександр терещенко, доброволець, книга, поранення

Кожне оповідання автор називає досить самокритично – «маячнею». Уривок із «Маячні 7-ї»:

«…Заходжу в тролейбус, звично впираюсь ліктем у поручень, правий порожній рукав заправлений у кишеню, то задля форсу. Відчуваю на собі чийсь уважний погляд. Чоловік мого віку вп’явся в мене поглядом, повним співчуття та жалю. Напевне, вважає, що тим він мені допомагає триматися. Намагаюся не звертати увагу, спостерігаю знайомі міські пейзажі за вікном. Але дуже скоро то всьо мені починає набридати, виникає непереборне бажання підійти й прошепотіти йому на вухо з десяток пунктів, за якими я мав би поспівчувати йому. Та так прошепотіти, щоб він у кращому випадку весь шлях боявся відвести погляд від вікна, перераховуючи всі до одного стовпи, а в гіршому – зійшов на першій же зупинці, згадуючи той грьобаний тролейбус все наступне життя, як жахливий сон. Але то не моє. Та й кому від того полегшає, що одним демотивованим чоловіком у країні стане більше. Обмежуюсь важким красномовним зустрічним поглядом в область перенісся. Менш ніж за хвилину пасажир в’яне. О, так вже краще. І не здумай мені більше, а то, присягаюся, прошепочу!..»

Олександр Терещенко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (4.12.2014); почесним знаком недержавного ордена «Народний Герой України» в 2014 р. в рамках загальноміської програми м. Миколаїв «Людина року»; був удостоєний звання «Городянин року» в номінації «ЗМІ».

Нині очолює Миколаївську обласну організацію «Асоціація учасників та інвалідів АТО», працює заступником начальника Академії патрульної поліції із соціально-гуманітарних питань в м. Києві.

«Вісник Переяславщини»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*