Особливі потреби — це насамперед потреби в розумінні та небайдужості

Особливі потреби — це насамперед потреби в розумінні та небайдужості. борисови, діагноз, подружжя, суспільство, інвалідність

Маючи інвалідність, подружжя Наталії та Віталія Борисових є повноцінними членами суспільства з активною громадянською позицією.

Особливі потреби — це насамперед потреби в розумінні та небайдужості. борисови, діагноз, подружжя, суспільство, інвалідність

Нещодавно світ відзначав Міжнародний день людей з інвалідністю. Також кажуть, що це — день людей з особливими потребами та обмеженими фізичними можливостями. Але хоч би як ми назвали цей день, йдеться про людей, ставлення до яких стає для нас усіх лакмусовим папірцем, котрий виявляє нашу людяність, доброту, толерантність, небайдужість і готовність допомогти.

Маючи інвалідність, подружжя Наталії та Віталія Борисових є повноцінними членами суспільства з активною громадянською позицією. А ще вони просто чудові, гарні люди, завжди готові прийти на допомогу іншим.

«Деякий час я не вважала себе самодостатньою, щасливою людиною. Усі мої однолітки повиходили заміж, одружилися. У них були родини, діти. Я ж відчувала, що зі мною щось не так. Ні, не у фізичному плані. Свої фізичні вади я прийняла ще в дитинстві, — відверто розповідає свою історію комунікабельна Наталія. — Щоб стати такою, як усі, мені потрібна була родина. І… я зустріла своє кохання. Точніше, як зустріла… Коли моя подружка відпочивала в Саках, вона познайомилась там із Віталієм з Дніпропетровщини і розповіла йому про мене. А коли повернулась, мені — про нього. Тривалий час ні він, ні я не робили перший крок. Але потім він таки зважився… Не знаю навіть, чи сподобались ми одне одному з першого погляду. Але вже через півроку ми одружилися.

Коли ти самотній, у тебе наче всі тикають пальцем, це — ніби вирок. А тут… Ніхто ж не думав, що я вийду заміж. А тим паче — буду щасливою.

Свого часу лікарі відмовляли мене від народження дитини. Хотіли перервати вагітність. Та мені не пологи далися тяжко, а спілкування з медиками. Я була категорична у своєму бажанні подарувати життя. До того ж мене підтримав мій брат Сергій, за що я йому безмежно вдячна. Пологи, як і вагітність, були легкими. Здається, сам Бог оберігав мене, щоб син побачив світ. Артему скоро 14, і він — наша найбільша радість і сенс життя».

Хто більше хворий?

Наталія має своє бачення проблем людей з обмеженими фізичними можливостями та шляхи їх розв’язання:

«Раніше, коли казали «інвалід», було кривдніше. Але, мабуть, я це вже переросла. Так, у певній мірі, ми — люди з обмеженими фізичними можливостями. Із цього випливають і наші особливі потреби. Зависокі східці, відсутність пандусів і поручнів — проблема. Якщо десь немає поручнів, то я й зайти туди не можу. Елементарні речі стають для нас недоступними. Із доступністю великі проблеми не лише для таких, як я, а й для людей старшого віку. Але той, хто з цим не стикався, в кого немає рідних із цими проблемами, цього не розуміє.

Якось одна бабця нам услід сказала: «От Бог спарував: у нього ноги хворі, а в неї — руки». Спочатку кривдно було. А потім подумалось: а воно ж справді так. Хоча, коли люди кажуть у спину злі слова, роблять боляче своїм ставленням, безцеремонністю чи байдужістю, — стає боляче. Не лише за себе самого, не за свою дитину, а за суспільство, яке, часом, здається більш хворим, ніж люди з діагнозом.

У мене не генетична хвороба. До 10 років мені навіть діагноз ніхто не ставив. Як мама розповідала, у три роки скрутило мізинчика і… почало викручувати. Батьки мене весь час по лікарнях возили. Дитинство своє я пам’ятаю здебільшого по лікарнях і санаторіях… Скрізь до мене гарно ставилися. У школі більше дружила з хлопцями, вони мене охороняли. Завжди були готові допомогти й мої старші брати, вчителі за мною дивились… Нині відчуваю, що люди стали злішими. Буває, наче пожаліти хочуть, а своїми злими словами ніби до землі прибивають».

Разом готують, відпочивають і громаді допомагають

По життю Наталія — оптимістка. Має неспокійну вдачу. Їй завжди все потрібно. Жінка шиє, вишиває, плете на спицях, гачком, пече торти… Завжди бере участь у роботі батьківського комітету: і в дитсадочку, і в школі. Вдома любить поратись у квітнику. Про порядок навколо дбають усією родиною, ще й інших залучають.

Нещодавно Борисови разом з іншими активістами та за підтримки громади відкрили створений власноруч дитячий майданчик із зоною відпочинку.

«Проект ми презентували на конкурсі міні-проектів «Влада та громада — разом!». Мене туди покликали, я захопилась і почала залучати й інших. Наш Тьомка там більше нас усіх працював. І за мене, і за себе, — з гордістю розповіла Наталія. — Він і в школі добре навчається, відмінник!»

Особливо ніжно відгукується про чоловіка Віталія. «Ми доповнюємо одне одного. Уже 14 років разом і справді стали одним цілим. Разом готуємо на кухні, разом вирушаємо в подорожі, разом проводимо змістовне дозвілля: граємо в настільні ігри, доміно, лото, шахи», — розповідає Наталія.

***

Жінка переконана, що людей можна виховати лише добром, власною небайдужістю. Звичайно, за кордоном до таких людей зовсім інше ставлення. Це і державна підтримка, яка гарантує фінансову забезпеченість, і створення умов для соціалізації людей з інвалідністю. У нас же поки що здебільшого все лише на словах. А починати потрібно з малого. Показувати, що є проблеми, є біль тих, хто поряд, є беззахисні люди, зраджені та залишені напризволяще тварини. Є байдужість одних і зверхність інших. Але також є добро, яким варто ділитись, щоб його ставало більше. Є турбота, яка зігріває не лише того, кому ти допоміг, а й тебе самого.

«Намагаємося жити на позитиві, і це рятує від сірої буденності. У нас у всіх немає впевненості в завтрашньому дні. Дехто стає злим і не бачить, крім своїх особистих проблем, більше нічого. А ми маємо озиратись довкола… Завжди є хтось, хто потребує нашої допомоги і підтримки», — каже Наталія.

Коли людина багато пережила, вона може і здатна допомагати іншим…

Кропивницький

Олена Комісаренко

На знімку: щаслива родина Борисових

Фото автора

„Голос України”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*