Полагодити ляльок і себе: історія ветерана АТО Сергія Храпка, який втратив на війні руку і ногу

Полагодити ляльок і себе: історія ветерана АТО Сергія Храпка, який втратив на війні руку і ногу. сергій храпко, ветеран ато, поранення, протез, інвалідний візок

— А чому це у вас деякі ляльки без ручки та ніжки? — здивовано запитую Сергія, оглядаючи нову квартиру, в якій він проживає з дружиною, сином, донькою та маленьким песиком.

— То донечка спеціально їх так «адаптувала», щоб були більш схожими на тата, — сумно посміхається господар, який втратив на війні праву руку та ногу. — Вона ж мене здоровим і не пам’ятає, бо була зовсім маленька…

До початку цієї жахливої російсько-української війни на Донбасі Сергій Храпко працював столяром — виготовляв хороші вікна, двері та інші дерев’яні вироби. Потім займався дистрибуцією меблів для шкіл столиці.

21 січня 2015 року його мобілізували через Дарницький військкомат. Місяць був у 169-му навчальному центрі «Десна», де таких, як він, призовників готували до служби у воєнних умовах — стріляти з різних видів зброї, управляти технікою, надавати медичну допомогу. Потім їх відправили на Київ, а звідти — у Донецьку область, село Луганське Артемівського району. Тут підрозділ, у якому Сергій служив заступником командира БМП-2, оператором-навідником, тримав кругову оборону після Дебальцевського котла. Їхні позиції розташовувалися за півтора кілометра від переднього краю російсько-сепаратистстських військ, тож добре прострілювалися. Хоча майже до середини травня активних бойових дій практично не велося — лише іноді стріляли з БМП у відповідь, тож і втрат серед наших бійців не було.

«Увечері 16 травня ворог розпочав масований мінометний обстріл, — пригадує Сергій, сидячи в електричному інвалідному візку. — Напевне, працював коригувальник, бо міни лягали досить-таки влучно. Одна з них буквально поперебивала ноги одному бійцеві-вогнеметнику. Ми з товаришем Романом Нарольським кинулися на допомогу — винесли його з-під обстрілу та почали надавати першу допомогу. Саме в цей момент зовсім неподалік вибухнула ворожа міна. Пораненого бійця осколки добили на місці, мого побратима контузило, а сам я побачив, як у мене відірвало руку та сильно посікло осколками ногу і бік. До мене також кинулися на допомогу товариші, хоча вони всі були раніше цивільними й практично не знали, що робити — довелось підказувати, як нас навчали. А згодом під’їхала й БМП для евакуації в госпіталь. Я впав у небуття, оскільки втратив, як потім говорили лікарі, майже 90 відсотків крові, і в такому стані мене доставили в госпіталь у Артемівськ».

Звідси медсестра зателефонувала дружині Сергія з його вцілілого телефона і повідомила, що в нього тяжкі поранення. Наталія примчала туди одразу і доглядала його, непритомного, декілька діб.

Потім чоловіка доправили літаком у Центральний військовий клінічний госпіталь до Києва, де хірурги не змогли врятувати йому ногу, і через загрозу гангрени, запитавши дозволу в мами та дружини, які теж сюди приїхали, ампутували її повністю.

Тут Сергій лікувався декілька місяців. Майже через півроку після поранення йому на столичному заводі «Ортотехсервіс» виготовили протези руки та ноги. Ходити ж на ньому його навчали в австрійському реабілітаційному центрі, куди допомогли потрапити волонтери з організації «Міжнародна асоціація підтримки України».

Там наших тяжкопоранених підтримували місцеві члени української діаспори — навіть організовували для них екскурсії до Відня та в Альпи. На жаль, повноцінно замінити втрачені кінцівки вони не можуть, тож Сергій не може постійно ходити на протезі, а рука взагалі не діє.

«З такими тяжкими пораненнями мені дали першу групу інваліда війни, за якою я отримую майже п’ять тисяч гривень пенсії та маю 100-відсоткові пільги на лікування, комунальні послуги та інше, — говорить Сергій Храпко. — Дружині ж за догляд за інвалідом держава може платити всього трохи більше 20 гривень, а я не став оформляти таку «подачку», оскільки там потрібно зібрати купу документів. А от житло мені міська влада разом із Міністерством соціального захисту надали. З госпіталю я повернувся у квартиру батьків, де в трьох кімнатах на третьому поверсі мешкали вшістьох, мені було там важко виходити надвір, а буквально через півроку нам виділили трикімнатну тут, на вулиці Метрологічній, на першому поверсі. Забудовники навіть прилаштували мені спеціальний пандус, а також вставили широкі двері без порогів, щоб я міг проїжджати на інвалідному візку. Хоча загалом цей новий житловий комплекс не пристосований до потреб таких учасників АТО, які втратили кінцівки, бо практично немає тротуарів для пересування на візку, а також переїздів через дорогу, тому я навіть не можу переїхати на ньому на дитячий майданчик. Аптека взагалі для нас недосяжна, як і продуктовий магазин. А тут же в кількох будинках отримали квартири з десяток таких АТОшників з інвалідністю. Говорю про це тому, що в нашій країні — навіть у столиці — ще не приділяють належної уваги людям з особливими потребами, тяжкопораненим захисникам України. Є проблема і з виділенням за законом земельної ділянки — мої документи вже давно в мерії, але, як там пояснюють, поки що немає вільних територій. Тож, з одного боку, приймають хороші закони для підтримки учасників бойових дій та сімей загиблих, а з іншого — не забезпечують гарантій їх виконання».

Хоча загалом Сергій Храпко не скаржиться на життя і повний оптимізму, якого йому додає дружина та двійко дітей. Він — люблячий чоловік і хороший тато, який навіть може потримати доньку на руці.

А також бере активну участь у різних соціальних проєктах на підтримку тяжкопоранених бійців АТО. Виступає перед пораненими побратимами, щоб бути для них прикладом. Щоправда, дуже шкодує, що не може займатися улюбленим столярством, але планує якусь іншу справу, щоб утримувати сім’ю.

«Я хочу бути прикладом для дітей, особливо для сина, — впевнено говорить Сергій Храпко. — І щоб моя маленька донечка не заздрила подружкам, у яких «повноцінні» батьки, і не гралася ляльками з відірваними кінцівками…».

Микола Пацера

“Україна Молода”

Напишіть відгук