«Сашко, у тебе немає рук»: український боєць морської піхоти втратив у Маріуполі обидві руки, але вижив та одружився

«Сашко, у тебе немає рук»: український боєць морської піхоти втратив у Маріуполі обидві руки, але вижив та одружився. олександр пікуй, військовий, морпіх, поранення, протезування

«Сашко, у тебе немає рук»: український боєць морської піхоти втратив у Маріуполі обидві руки, але вижив та одружився. олександр пікуй, військовий, морпіх, поранення, протезування

Морський піхотинець Олександр Пікуй був серед захисників Маріуполя від початку російського вторгнення. Під обстрілами російських «Градів» та «Ураганів», 32-річний боєць втратив обидві руки. Його евакуювали до підвалу «Азовсталі», а звідти дивом змогли вивезти вертольотом на підконтрольну Києву територію.

Незважаючи на тяжке поранення, Олександр вижив. Спочатку його прооперували у Дніпрі, а зараз військовий проходить реабілітацію у місті Трускавець у Львівській області.

“Коли почалася війна, нам командир сказав стояти. Ми стояли 5-7 днів, скільки могли. Ну а потім ми вже не могли, – розповідає Олександр. – По нам “працювали” і гелікоптери, і літаки, і танки – все, що могло стріляти. Ми не могли так довго триматися, і командир сказав відступати.

Бійці відійшли від своїх позицій углиб Маріуполя, але російські війська продовжували обстрілювати українських військових та мирне населення з тяжкого озброєння.

“Вони почали “Градами”, “Ураганами” стріляти з усього, що могло стріляти. Випускали вони по нам на добу 1000 снарядів, а наші у відповідь – десятки, 10-15, – згадує Олександр Пікуй. – Чому так? Тому що мало було снарядів і треба було заощаджувати, бо ми в кільці вже були».

28 березня підрозділу Олександра довелося знову довелося відійти з позиції. Саме тоді він отримав серйозне поранення.

“Я перебігав дорогу і відчув у правій руці біль, дуже сильний. І в лівій теж, – розповідає морпіх. – Коли я поранення отримав, впав. Кричу, дуже довго. Пам’ятаю, що біля мене дуже багато хлопців, які теж лежали. Мене схопили хлопці, які там були, і затягли в броньовану машину під назвою “Козак”.

Пораненого Олександра військові сховали у міському бункері. Що це було за місце, чоловік не пам’ятає: він розповідає, що разом із ним там було багато тяжко поранених військових і дуже мало медиків.

“Пам’ятаю, що мені надавали першу медичну допомогу, ставили крапельниці. Пам’ятаю, дуже багато хлопців, братів, сестер поранених, хто тяжко, хто легко, – розповідає Олександр. – На всіх був один хірург, один помічник, 2 санітари та 4 медсестри. Це людина на 200. Вони цілодобово працювали постійно”.

Олександр каже, що не одразу усвідомив, що він більше не має рук.

“Я прокидаюся, там лікарі ходять, санітарки. Я питаю: “Що зі мною? У мене все руки на місці? Тому що я їх не відчуваю”, – згадує він. – А санітарка мовчить, нічого не каже. Я раз, вдруге, втретє її про це питаю. А потім вона каже: “Так, Сашко, у тебе немає рук”. Очі примружив, у мене сльоза потекла. Це дуже боляче, розумієте?”

Потім морпіха змогли перемістити на територію заводу “Азовсталь”: цей район українським військовим вдавалося утримувати найдовше у Маріуполі майже три місяці.

“Ми чекали наші гелікоптери, що вони прибудуть. Але гелікоптери не приходили, бо за нашими гелікоптерами шпигували, не давали нас забрати, – згадує він. – Але одного дня нас вдалося забрати з “Азовсталі”.

Незважаючи на тяжке поранення, Олександр вижив. Спочатку його прооперували у Дніпрі, а зараз військовий проходить реабілітацію у місті Трускавець у Львівській області. Він зателефонував рідним та розповів про поранення. Тетяна, його дівчина, з якою вони два роки були разом, спочатку йому не повірила.

“Він мені зателефонував і сказав, що він у лікарні і що в нього рук немає, – розповідає вона. – А я ще така, сказала: “Та гаразд!”, бо він любить з мене пожартувати, поприколюватися! І я йому не повірила! А він каже, що фотографію скине. І коли медсестра його сфотографувала та фото скинула, тоді я повірила”.

Олександр боявся, що його кохана його покине після того, як він втратив руки. Та Тетяна Олександра не залишила. Навіть навпаки: погодилася стати його дружиною.

“Вона зайшла без сліз, одразу до мене прибігла, поцілувала. У мене усмішка з’явилася миттєво! Все полегшало. Потім бачу: мама заходить, сестра заходить. І мені взагалі стало легше”, – згадує військовий.

“Я став навколішки, сказав гарні слова, подарував їй обручку, – розповідає Олександр про те, як пропонував Тетяні. – Я замотав його в бинт і кажу: “Допоможи мені розв’язати бинт”. Вона розв’язує – а там колечко лежить. Я говорю: “Ти згодна бути моєю дружиною?” А вона відповіла: “Так”.

Нещодавно Олександр із Тетяною розписалися у Трускавці. Протезів у Олександра поки що немає, і одягнути обручку на палець він не може. Тому на весіллі наречена повісила йому обручку на шию на ланцюжку. Тетяна завжди поруч із чоловіком: допомагає йому їсти і навіть голитися. Але Олександр каже, що не хоче бути їй тягарем, і вчиться працювати на комп’ютері пальцями ноги.

“Я планшет “клацав”, потім ногами мишку, ноутбук. СМС відправляю через голосові, – з гордістю каже він. – Я скоро автомати розбиратиму-збиратиму ногами!”

Протези Олександру лікарі планують встановити за півроку.

“Ми його готуємо до протезування, загалом усе йде нормально, – каже Богдан Блистів, завідувач відділенням реабілітації лікарні м.Трускавця. – Це буде повноцінне, ну на відсотків на 70-80, залежно у кого як, відновлення кінцівок. Цього достатньо для самообслуговування, для нормального перебування в соціумі”.

Морпіх каже, що вже після перемоги України в Маріуполі він мріє потиснути руки своїм товаришам по службі – морпіхам, які зараз опинилися в полоні. І ще він мріє обійняти рідних.

“Звичайно, дуже хочеться моїх рідних обійняти. Але я знаю, що більше їх не зможу обійняти руками. Тому я їх обіймаю душею”, – каже військовий.

t1.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*