В учня Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту Богдана Барбаша, за словами педагогів, батьків і друзів, душа й руки золоті. Він займається різьбленням по дереву, робить меблі, вміло куховарить, опікується молодшими сестричками, гарно танцює. Попри проблеми зі здоров’ям і труднощі в навчанні, почувається щасливим і «таким, як усі», пише Час Чернігівський.
Директор навчального закладу Максим Поджарий стверджує, що і вчиться він подекуди краще, аніж випускники загально-освітніх шкіл.
Улюбленець педагогів і дітвори
Торік, на вісімнадцятиліття, Богдан запросив своїх улюблених педагогів – директора Чернігівського навчально-реабілітаційного центру №2 Регіну Гусак і вчителя трудового навчання Андрія Дубка. Свято було сімейне: окрім батьків, лишень двоє гостей – наставники, яким хлопець довіряє, з якими постійно спілкується і до чиїх порад дослухається. Саме вони допомогли йому повірити в себе, позбутися комплексу неповноцінності й розвинути здібності.
При зустрічі Регіна Вікторівна та Андрій Миколайович також із теплотою й любов’ю розповіли про колишнього учня.
– Старанний, безвідмовний, завжди готовий допомогти діткам зі складнішим станом здоров’я, Богдан був улюбленцем і педагогів, і наших вихованців. Менші за віком хлопчики й дівчатка липнули до нього, мов реп’яшки. Когось погладив по голівці, іншому поміг надіти рюкзачок чи зав’язати шнурочки на взутті, домалювати малюнок або доліпити фігурку з пластиліну, – згадує Регіна Гусак. – Усе це мимоволі, залюбки, бо має молодшого брата і трьох сестричок. А ще постійно брав участь ледь не в усіх масових заходах – виставках, конкурсах, змаганнях, концертах. Танцював в ансамблі «Щастя є».
Допитливий, добродушний, компанійський, Богдан Барбаш почувався в центрі, мов риба у воді.
– Великий трудяка. Бувало запізнювався на перший урок, але не тому, що проспав чи хотів десь погуляти, – розповідає Андрій Дубок. – Він вставав удосвіта й пішки йшов кілька кілометрів до гуртожитку, де живе мати і менші діти. Забирав сестричку Вікторію, вів її до школи, бо хвилювався, щоб не заблукала на вулицях Чернігова. А потім пішки – вже до нашого центру. Коли закінчувались уроки, додому не квапився. «Чим допомогти, Андрію Миколайовичу?», – запитував щоразу. Богдан був на ти з деревом – різьбив, щось стругав чи вирізав. Опікувався іншими учнями з особливими потребами. Тоді знову повторював зворотній шлях: йшов за сестричкою, відводив її додому, повертався до будинку, в якому проживає зі старшим братом і цивільним чоловіком матері.
Андрій Дубок та Богдан Барабаш
Улітку минулого року після закінчення десятого класу хлопець працював у згаданому центрі двірником. Заробітну плату віддавав мамі, бо в багатодітній родині з грошима сутужно. Главі родини приватне підприємство «Чернігівський радіоприладний завод», де Володимир Бондаренко працював до звільнення у зв’язку зі скороченням, заборгувало майже 119 тисяч гривень. Судова тяганина триває, але надії на виплату коштів примарні. Дітей треба ж годувати й одягати.
Після пожежі в приватному будинку, де живе Богдан, будівельних робіт нині непочатий край. Отож щодня щось прибивають, підфарбовують чи підклеюють, відшкрібають від кіптяви стіни.
– Це Богданова робота, – хвалить його Володимир Бондаренко, вказуючи на рівненьку стелю, підбиту гіпсокартоном. – Руки в хлопця золоті. За будь-яку роботу береться.
Можливо, чогось би Богдан і не зробив, але обставини в багатодітній і малозабезпеченій родині склалися так, що саме він – надія й опора матері як в хатніх справах, так і з вихованням молодших сестричок (найменшій минуло шість років).
До праці привчений з малечку. Навчився і куховарити, і город порати, і в хаті лад навести. Можливо, через постійну заклопотаність і друзів не мав поза навчальним центром. В училищі йому теж спілкуватися поза уроками ніколи – завжди квапиться додому.
Особливій людини живеться нелегко
З першого класу Богдан Барбаш – вихованець Чернігівського навчально-реабілітаційного центру №2, де здобувають неповну середню освіту діти з особливими потребами. Такі навчальні заклади, як і інклюзивні установи, – можливість для таких діток набути знань, навчитися комунікувати з однолітками, долучитися до всіляких масових заходів.
– На жаль, українське суспільство, деякі роботодавці, ще не готові сприйняти людей із порушеннями мовлення, з інтелектуальними вадами як повноцінних, – резюмує Регіна Гусак. – Або жаліють осіб з обмеженими фізичними можливостями, або відверто зневажають і обходять стороною. Хоча наші випускники цілком інтегровані в трудові колективи. Маємо з десяток надійних партнерів, які охоче беруть їх на роботу – і по закінченні навчання, і після здобуття робітничих професій. Ким працюють? Робітниками з обслуговування приміщень, двірниками, швачками, малярами, штукатурами. Можуть самі себе утримувати.
Богданова мати, Людмила Барбаш, не вагаючись, вирішила не водити сина по медичних комісіях для підтвердження дитині групи інвалідності. Боялась, щоб з хлопця потім не насміхалися й не дражнили однолітки. Тривожилась, що після стаціонарного лікування у відповідних закладах він на все життя матиме тавро «психа». Звісно, в сімейному бюджеті соціальні виплати були б не зайві. Але вирішила інакше: син зароблятиме на життя фізичною працею, буде не «академіком», а робітником.
Навчання з дитинства давалося Богданові нелегко – підводила пам’ять, губилися слова й цифри, не любив декламувати вірші. Особлива морока – фізика, алгебра, хімія й геометрія. Улюблений предмет – трудове навчання, якому в навчальній програмі приділялась велика увага. Тому й обрав професійний ліцей, де зможе опанувати три робітничі професії – штукатура, маляра і плиточника-лицювальника.
У залізничному ліцеї навчаються ще два випускники згаданого центру – Роман Бондар і Владислав Пресний. За словами директора Максима Поджарого, всі троє хлопців прийняті до ліцею на загальних підставах і навчаються в звичайних групах.
До стипендії не дотягнув
У Чернігівському професійному залізничному ліцеї навчався раніше старший брат Іван (у ті роки СПТУ №5). Отож схвалив вибір Богдана. Будівельні професії затребувані на ринку праці. Рідні хлопця впевнені, що без роботи Богдан не сидітиме. Поки ж теорію закріплює, ремонтуючи будинок.
– Дисципліни спеціалізації мені подобаються, підручники завжди під рукою. А ось англійську мову страх як не люблю. У реабілітаційному центрі такого предмета не було. Вивчаю її з нуля, – зізнається Богдан при зустрічі.
Незвичні іншомовні слова не запам’ятовуються і складно вимовляються.
– У мене двійка з англійської – і до стипендії не дотягнув, – каже хлопець. – Та мені допомагатиме в усьому асистент майстра виробничого навчання.
Такий педагог в ліцеї працює лише з лютого – майже перед карантином і переходом на дистанційне навчання. Не встигли налагодити комунікацію й спланувати графік додаткових занять.
– Усе буде добре, – запевняє Максим Сергійович. – Навчальний рік завершується наприкінці червня. Є можливість попрацювати, постаратися довчити все і виправити оцінки. Богдан дуже старанний і відповідальний. Не пропустив жодного заняття.
Глобальні цілі є. Толерантності ще бракує
Розповідаючи про різноманітні масові заходи, проведені за активної участі благодійників, партнерів, батьків вихованців, Регіна Гусак поінформувала ще й про майбутні соціальні проекти. Зокрема, відкриття кав’ярні-пекарні, де діти з особливими потребами і випускники центру зможуть відпрацьовувати на канікулах та після закінчення навчання. Приватний підприємець Олег Олійник, власник кав’ярні Lucky Coffe, проводив для учнів майстер-класи. Дітям дуже сподобалося.
– За Богдана Барбаша не хвилююся: він зможе самореалізуватися. Знайде роботу, зароблятиме гроші й забезпечить себе, – впевнена Регіна Вікторівна. – Соціальні проекти допоможуть іншим вихованцям, що вчаться ремеслу в нашому центрі. Діти з інвалідністю постійно беруть участь у міських і обласних інклюзивних конкурсах нарівні з однолітками, які не мають проблем зі здоров’ям. Традиційними стали «Космічні мандри в майбутнє». Виставки творчих робіт, сувенірів і виробів з різних матеріалів дивують і публіку й журі.
Голова правління Чернігівського відділення Спілки самаритян України Наталія Анісімова, одна із співорганізаторів конкурсу «Космічні мандри у майбутнє», впевнена, що подібні заходи допомагають дітям з особливими потребами знайти нових друзів, продемонструвати власні таланти й вміння, позбутися невпевненості. А ще розвінчують стереотипи та об’єднують родини, в яких виховуються особливі діти.
– Запам’ятала Богдана Барбаша як активного учасника дитячих свят, організованих громадською організацією Funni Fest, яку теж очолюю. Він був найкращим Зайцем. Вихованці громадської організації «Голос батьків», що опікується родинами з особливими дітьми, часто запитують мене: «А де той веселий заєць?», – розповіла Наталія.
Громадська активістка зазначає, що в суспільстві останнім часом змінюється ставлення до дітей з інвалідність. Люди стають гуманніші, милосердніші й добріші. У ході спільних заходів об’єднуються не тільки діти, але й батьки.
– У Чернігові все частіше проводяться благодійні аукціони творчих робіт, де реалізуються витвори дитячих рученят. Проект «Диво – це Я» засвідчує, що діти з обмеженими фізичними можливостям не менш талановиті й креативні, аніж звичайні хлопчики та дівчатка, – поділилась думками Наталія Володимирівна. – Суспільство починає по-іншому сприймати такі родини й інклюзивних дітей. Інклюзивні діти мають право бути повноправними членами суспільства, навчатися, працювати.
З Регіною Гусак і Наталією Анісімовою ми говорили й про Цілі сталого розвитку. Передусім, про ціль №10, яка декларує рівність усіх людей та їх активну участь в соціальному, економічному і політичному житті незалежно від їхнього віку, статі, інвалідності, раси тощо. Скорочення нерівності сповна ще в перспективі.
Робити більше, ніж можемо
Безперечно, що світ завжди виглядає світлішим, якщо ми робимо щось добре один одному, а не тільки дбаємо про себе. Богдан Барбаш зігріває теплом душі й серця рідних, дарує радість дітям. Він хоче бути щасливим – і йому допомагають педагоги. Самотужки йому було б значно важче.
На 18-ліття з найближчими людьми
– Найчастіше я дякую Богу за тих людей, які випадково чи не випадково з’являються в моєму житті, в стінах навчально-реабілітаційного центру і разом зі мною виконують нелегку, але надзвичайно потрібну місію – допомагають дітям з особливими потребами, – зізнається Регіна Гусак. – Проявити творчий потенціал, показати результати спільної роботи і приклад взаєморозуміння між дітьми з обмеженими можливостями і звичайними.
Не дивно, що Богдан Барбаш з букетом квітів приходить до навчального центру і в День учителя, і в день народження своїх наставників. Добром зігріте серце не охолоне.
Ольга Чернякова. Фото автора та з архіву Регіни Гусак