Влад Кузнєцов про те, як врятував на війні екіпаж та як це – продовжувати службу після втрати руки (ФОТО)

Для когось стати військовим є мрією дитинства, хтось приходить до ЗСУ, бо відчуває потребу захищати незалежність та цілісність держави. У кожного свої мотиви…

А є такі, хто у переломний період свого життя, після важкого поранення та тривалої реабілітації, ще й кажуть: «Без армії не можу. Затягнуло. Я тут – серед своїх… Повертаюся…». Це про десантника Влада Кузнєцова. Цей героїчний вчинок вартий того, щоб його почули ще не один раз. Тому 6 грудня, у День 30-тої річниці створення ЗСУ, розповідаємо…

«Зі своїми бажаннями треба бути обережним»

До служби в армії він був залізничником у м. Жмеринка на Вінниччині. У 2013 році підписав контракт на службу в 95 ОАЕМБр. Про свій тоді мотив та бажання служити каже так: «Я хотів стати десантником, поїхати в миротворчу ротацію за кордон. Щоб потрапити туди, треба було рік послужити. Та, як показало життя, зі своїми бажаннями треба бути обережним».

Як тільки Влад відбув базову підготовку, 95-та бригада завдання по миротворчих місіях тоді припинила виконувати. Тому за кордон миротворцем Влад не потрапив. Зате в зону бойових дій на Схід України – одним із перших. Але що міг тоді 21-річний хлопець із запалом в очах, сміливий та рішучий, знати про свій перший бойовий досвід? Не знав, але психологічно був готовий до всього.

А розпочалося все з розуміння того, що на його рідній землі відбуваються дивні та нехороші речі. «Спочатку це «віджимання» Криму, куди ти до цього 10 років їздив відпочивати з батьками. Потім – люди в балаклавах з автоматами на Донеччині, куди ми приїхали за наказом».

8 березня 2014 року. Був сонячний день зі снігом. 95 – та ОАЕМБр отримала наказ на виїзд. У той день виїхала більш ніж половина військової частини. «Ми зупинилися біля затоки Сиваш у Херсонській області на кордоні з Кримом. Контролювали перешийок. Через місяць звідти – на Донбас, на Добропілля, де обладнали позиції».

«18 липня 2014 року поїхали звільняти Лисичанськ…»

2 травня – бойовий наказ їхати на Слов’янськ і «бути готовими до всього». Дорогою – обстріли, виходи з оточення, виконання бойових завдань та перші втрати. Одним з таких завдань стало звільнення Лисичанська. 18 липня 2014 року поїхали звільняти місто. «Там горів нафтопереробний завод, тому ми зрозуміли, що це наше місце призначення. Артилерія відпрацювала можливі місця терористів. Поступила команда іти в наступ, по суті розвідку боєм проводити….Ніхто не знав, скільки буде проти нас…Ми розпочали рухатись в напрямку міста. Розосередились. У нашому БТРі було малувато людей: водій, кулеметник, командир, два автоматники, медик. Шестеро – це мало. Зазвичай в БТРах не менше 10-ти бійців їздить. Ми їхали. Наткнулись на окоп. Командир піднявся на пагорб і … отримав автоматну чергу. Його зачепило по діагоналі… Ми підбігли, почали його відтягувати, затягнули в БТР. Медик Женя надавав першу допомогу. Ми з автоматником Артемом були з правого боку БТРа».

«Бахнуло. Все в чорному диму. Руки немає…»

Влад згадує, раптом почув хлопок: прямо під ногами він побачив гранату. Перша думка – випала з-під спорядження Артема. «Та ні! Не наша! Ця стара, знята з озброєння! Без важеля та готова до детонації!» – однієї секунди вистачило Владу, щоб це зрозуміти. Та це забагато, бо в тих умовах час вимірюється долями секунд. Ніхто в екіпажі, окрім Влада, «подарунка долі» не побачив. «Я швидко схопив її, щоб за броню винести. Відпустив – і вона вже була на відстані від руки, та…. руку забрати не встиг. Бахнуло. Все в чорному диму. Руки немає Залишилася частина кістки, і фонтанчиком кров ішла. А зрикошетило так, що частина осколків пішла всередину. Багато з них отримав Артем. Йому сильно так пошматувало праву сторону, обличчя, око. Ми його потім всього, як мумію, обмотали. Думали, не виживе».

В той момент змішалося все: адреналін, біль, злість, крик, гарячка бою.

«Всіх розштовхую. Всі контужені. Кричу водію: їдемо. Це через пів року я дізнаюся, що осколками силові кабелі перебило. Тому БТР не заводився. Кричу, щоб вилазили та ховалися за колесами, бо ворожі гранати продовжували летіти. Потім забрав у командира рацію, почав викликати допомогу… Найближчий БТР був за 300-400 метрів від нас. Поприбігали свої з автоматами, нас прикривають».

Гранати летіти. Вогонь з пагорба продовжувався. Водій екіпажу, намагаючись прикрити всіх від ворожих обстрілів, отримав поранення в ноги. На допомогу під’їхав БТР, куди всі «погрузилися».

«Дивився на знайомого снайпера, а він на мене. Не спілкувалися, бо йому шию прострелили»

В імпровізованому медпункті в місці дислокації надали першу медичну допомогу. Близько 60-ти поранених з того бою перенаправили в Станицю Луганську, потім – на гелікоптері до харківського шпиталю. «Без руки та з осколковими ураженнями, я ще не таким важким пораненим тоді рахувався, бо сидіти у вертольоті міг. Пам’ятаю, як весь політ дивився на знайомого снайпера, а він на мене. Не спілкувалися, бо він не міг: йому шию прострелили»

У шпиталі всіх вночі прооперували. Зранку Влад побачив, що весь перемотаний і зашитий. Потім з хлопцями з екіпажу зустрілися. Всі отримали осколкові поранення та контузію, Влад – ампутацію правої руки. Командир екіпажу загинув: йому автоматною чергою плечову артерію перебило.

Найбільші осколки з тіла Влада повитягали під час операції в Харкові «Осколками зачепило всі кінцівки, голову.. Великі повиймали, а менші лишилися. Голова й досі всіяна осколками, в очах, в губах, на руці.. У стопах великі сидять. У вухах досі дзвенить від контузії».

Вирішив продовжити військову службу…

Влад вирішив лишитися на службі. Командуючий дозволив, правда вже не в бойовому підрозділі, а в навчальному центрі. Це пізніше, через три роки, з’явиться закон, який дозволятиме військовим з пораненнями залишатися в армії інструкторами, викладачами в навчальних закладах та ін. Протезом інколи користується, їх у нього декілька штук: біонічний функціональний, для занять спортом, універсальний з пластику і косметичний з силікону. «Біонічний непоганий, під мене зроблений. Та функціонал обмежений. Тільки якщо щось взяти потрібно, то справляється», – каже. На службі і в побуті призвичаївся користуватися лівою рукою, а права виконує функцію «щось підтримати». «Раніше був правшею, зараз – шульга», – посміхається. Та коли вперше після ампутації взяв ручку у ліву руку, було не до сміху. «А якось сиджу в армії, приносять ящик парашутних паспортів. 300 штук. Владік, кажуть, заповнюй. Я їм: а як? Вони мені: пиши абияк. Ну я і позаписував лівою рукою. Полковник як відкрив, то чути далеко було… А після того, як декілька років записував, вже й виходило непогано»,- розповідає.

У навчальному центрі Влад вчить курсантів опановувати вогневу підготовку. Спочатку теорію, тактико-технічні характеристики зброї. Потім – практика на полігоні, стрільба.

«З пораненнями у нас кожний другий, а з інвалідністю кожний п’ятий. В навчальному центрі на посадах різних також служать побратими без кінцівок.

В армії, каже Влад, завдання виконувати потрібно. Тому часу на депресивні роздуми немає. Він полюбляє машини, стріляти та плавати.

Якби…

Люди, які проходять війну, зазвичай мільйони разів прокручують у голові ситуації, в яких опинилися. Мовляв, якби знову, то як би вчинив? Загалом той бій вдалим був, за виключенням деяких тактичних моментів. Та чи були у той момент інші варіанти розвитку подій? «Вистрибнути з БТР і лишити побратимів? Це не про нього. Накрити тілом, швидше зреагувати…. Треба було укомплектувати БТР людьми та не дозволити командиру йти у розвідку спереду… Зробити так, щоб граната не вибухнула. Зрештою, люк закрити, щоб «подарунок» не потрапив до екіпажу…», – тисячі разів думав Влад про «якби».

Він завжди любив грати у комп’ютерні ігри шутери. «Коли падала граната у грі, якщо я швидко натискав кнопочку G, мій персонаж її відкинути встигав…». Та тільки в житті такої кнопки не існує…

Житомирська міська рада