Як незрячий з Волині став учителем, ведучим радіопередачі та очільником громадської організації

Жити у цілковитій темряві і випромінювати світло – це про волинянина Віталія Ткачука. Він незрячий з народження, однак це не завадило йому стати вчителем, ведучим радіо-передачі, очолити громадську організацію та навіть створити сім’ю.

Віталій посміхається завжди, часто жартує, навіть над собою. Він надзвичайно позитивна людина. А ще – дуже сильна. Ми уже звикли бачити незрячих людей, «пройтись» по них жалісним поглядом і на тому все. А насправді вони сильніші за нас. Ловлю себе на тому, що, якби, не дай Боже, я б не змогла бачити, усе моє життя пішло б шкереберть.

«Ти так впевнено орієнтуєшся на вулиці, як у тебе це виходить?» – питаю у Віталія при нашій зустрічі. «Не знаю, всі так мені кажуть», – усміхається. А щодо своєї незрячості каже: «Дякую Богу, що можу ходити, чути, розуміти».

– Коли мама мене народжувала, не побоюся сказати, що саме через недбалість лікарів сталася родова травма. Внаслідок невдалих пологів я отримав атрофію зорового нерва. Батьки возили мене по різних лікарях, навіть за кордон, але ніщо не допомогло. Напевно, так воно мало бути, інакше я б не займався тим, чим займаюся зараз. Я дуже радий від того, що можу ходити, говорити, чути, думати, бо родова травма – це усе що завгодно могло б бути, – розповідає Віталій.

Звичайно, був час, коли він дуже комплексував, особливо коли вийшов із львівського інтернату для незрячих у так би мовити у відкрите життя. Часто доводилося стикатися з тим, що оточення сприймає незрячих, як неповноцінних, у нього виникають певні стереотипи. Хоча саме люди з фізичними порушеннями можуть і мають усі можливості для того, аби досягнути більше, ніж люди без фізичних обмежень. Бо в них більший стимул, мотивація, більше усвідомлення цінності життя. І прикладом цього знову ж таки є Віталій.

З дитинства він мав мрію стати радіоведучим – і вона здійснилася. Нині він має авторський проект на радіо «Сім’я і дім», який називається «Генерація успішних людей», куди він запрошує цікавих особистостей з усієї країни: і осіб з інвалідністю, і волонтерів, політиків і т. д. З 2009 року Віталій очолює Волинський обласний осередок Всеукраїнської громадської організації людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії».

– Свого часу наша організація реалізовувала проекти з працевлаштування людей з інвалідністю, ми збирали кошти на друк книг шрифтом Брайля, ми придбали обладнання у тролейбуси і маршрутки – оповіщення для незрячих, бо ми виграли проект. Зараз, чесно кажучи, нам дуже допомагає міська влада – і фінансово, і всім іншим, за що ми дуже вдячні. Із 2011 року наша організація реалізовує проект супроводу для незрячих, завдяки якому вони можуть собі замовити супровід чи то в лікарню, чи кудись за власною потребою. Маємо двоє супроводжуючих і оператора – людину, яка приймає замовлення телефоном. І це, до речі, теж незряча людина. Взагалі, у нас дуже багато проектів, ще ми часто подорожуємо цікавими місцями і їздимо на відпочинок, – продовжує Віталій.

У нашій розмові з чоловіком уже згадувався шрифт Брайля. Для незрячої людини, як наголошує наш герой, – це основи грамотності. Більше того, цей шрифт дає можливості людям з порушенням зору читати, вчитися та працювати. До речі, автор шрифту – Луї Брайль – втратив зір ще у віці трьох років, однак це не завадило, а радше – стало стимулом для того, аби він став творцем унікальної системи читання.

Читається шрифт мочками пальців і обома руками. Тут букви не схожі зі звичайними, звичними для нас. Всі букви і цифри у брайлівському шрифті складаються з комбінації у шість крапок. Цікаво, що пишеться шрифт справа наліво, а читається – зліва направо. Віталій демонструє свої учительські конспекти шрифтом Брайля – викладає він історію і правознавство.

Розповідає, завдяки благодійникам вдалося придбати принтер, який друкує цим шрифтом. Відтак запрацювала єдина в Луцьку і на Волині студія друку шрифтом Брайля – Braille Studiо, а книжки, видані тут, читають у всій Україні.

– Це все для того, щоб люди з порушеннями зору мали змогу читати літературу. Крім книжок, ми друкували меню у заклади харчування – кафе, піцерії. Ми навіть проводили по таких закладах навчання, як обслуговувати і взагалі як поводитися з людьми, які мають інвалідність. Вважаю, що заклад, який себе поважає, повинен мати такі меню, – каже Віталій.

У побуті у чоловіка усе має бути чітко по місцях – для нього це дуже важливо. Раніше цей побут для нього допомагала облаштовувати мама, однак хвороба забрала її життя. Важку втрату допомогло пережити кохання – нещодавно Віталій одружився, однак про особисте говорить неохоче, каже: «Щастя любить тишу».

І з цим неможливо не погодитися…

Ірина Бура

T1 – твій портал