«Якби не добрі люди, ми б не змогли». Як справляються з викликами війни люди з інвалідністю?

Родина людей з інвалідністю

До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україні налічувалося близько 2,7 мільйона людей з інвалідністю. Війна змусила багатьох із них залишити домівки й шукати прихисток в інших, більш безпечних місцях. Централізованої евакуації людей з особливими потребами не проводилося, отож кожен з них мав самотужки вирішувати, як бути, й адаптуватися до умов війни.

Як справляються із викликами війни люди з інвалідністю? Радіо Свобода записало історії трьох людей, які, попри фізичні обмеження, змогли евакуюватися.

Третя в житті війна

Валерій Кузьмішкін народився на Херсонщині, а виріс на Донеччині. Обидва регіони вважає своєю малою батьківщиною. Зараз йому 81 рік і нинішня війна для нього – третя в житті. 1945 року коли закінчувалася Друга світова війна, йому було чотири роки. Дещо з пережитого тоді, каже чоловік, добре запам’яталося.

«Мені було шість років, коли німці виходили. Я пам’ятаю і бомбьожки, і все. Ми жили з матір’ю в селі. Батька вбили на фронті. А в 1946 році в селі була велика голодовка. І ми з матір’ю, рятуючись від голоду, переїхали на Донбас. Там, подорослішавши, я три роки пропрацював на шахті – до армії», – розповідає він.

Валерій Кузьмішкін

Відслуживши армію, чоловік пішов працювати в міліцію в Генічеську. Пройшов увесь шлях – від рядового до полковника. Встиг побувати на ще одній війні – в Афганістані. Там був важко поранений, отримав контузію й «заробив» другу групу інвалідності.

Чоловік був учасником двох українських Майданів – Помаранчевої революції та Революції гідності. Під час останньої колишній міліціонер – полковник у відставці – керував одним з підрозділів мітингарів, які базувалися в Будинку профспілок.

За кілька місяців до 24 лютого, розповідає він, вони з дружиною вирішили перебратися до Києва. Там чоловік пережив дві шпиталізації й тільки-но почав одужувати.

«А 24-го розпочалася війна. Ми ще думали перебути в Києві. 25-го пішли з дружиною на базар за продуктами. Коли дзвонить донька: «Збирайтеся терміново, будемо виїздити!». І я в чому був – у тому і поїхав», – каже він.

Вони з дружиною і донькою встигли евакуюватися на Львівщину, хоча по дорозі й потрапили під обстріл. Родина тимчасово оселилася в санаторії МВС.

Війна скінчиться нашою перемогою. Іншого бути не може
Валерій Кузьмішкін

Зараз, розповідає чоловік, його рідне село на Херсонщині – Новий Азов, що за 30 кілометрів від Генічеська, – під окупантами. Так, як і Херсон, де він пропрацював багато років. За село на Донбасі, яке стало його другою малою батьківщиною, – йдуть бої. А район, де він живе в Києві, неодноразово обстрілювався, у будинку вибило вікна.

Попри це Валерій Кузьмішкін не втрачає віри в перемогу України.

«Війна скінчиться нашою перемогою. Іншого бути не може. Та війна, яку я пережив в Афганістані, – вона була дуже страшна. Але ми були різні – мусульмани й християни. І то – через багато років після війни ми зустрічалися з тими, проти кого воювали, і потисли одне одному руки. Ця ж війна – страшніша. Росіяни творять таке, що подальше спілкування з ними, – неможливе. Я не вважаю їх людьми… Треба молитися за наших бійців, тільки вони зможуть врятувати Україну», – додав він.

Війна розпочалася через два дні після дня народження

Людмила – з Інгулецького району міста Кривого Рогу. Це той самий житловий масив, з якого людей евакуювали в перші дні масштабної війни. Зараз він і прилеглі до міста села – під постійним обстрілами російських військ.

Війна розпочалася за два дні після її дня народження, каже Людмила.

Я зійшла до спальні: сплять діти. І я не знаю, як навіть сказати, що війна
Людмила

«22 лютого мені був 61 рік. До мене приїхала донька з дітьми, яка живе на Кіпрі, там вона вийшла заміж за кіпріота, у неї троє дітей. 23-го ввечері ми лягли спати, а 24 лютого, буквально о 6-й ранку мені дзвонить подружка зі Щасливцевого, це Херсонщина. Кума моя. І каже: «Людо, ти не повіриш, у нас червоний прапор висить». Я кажу: «Не розумію, який ще прапор?». Каже: «Ти не повіриш, росіяни зайшли до нас і вивісили прапор. Люд, війна». І оце я так дізналася. Я зайшла до спальні: сплять діти. І я не знаю, як навіть сказати, що війна», – розповіла Людмила.

Людмила

Далі на Інгульці почули перші вибухи. Люди дізналися, що влучило у військову частину неподалік. Донька Людмили з дітьми вирушили додому, на Кіпр. Вони добиралися цілий тиждень, через Угорщину й Туреччину, і зрештою опинилися у своєму помешканні.

«Донька дісталася додому тільки 8 березня. І тоді подзвонила й каже: «Мамо, будь ласка, на Інгулець ідуть, оголошена евакуація – виїжджай». Я кажу: «Ні не може бути». А вона плаче, каже: «Ти в мене одна, не роби мене сиротою». Донька дізналася про це о 3-й годині ночі, вона працює круп’є в казино, подзвонила мені, коли ми ще не знали. А в мене старенька мама, 81 рік. Живе в старому будинку на 5-му поверсі. Я побігла до неї. Кажу: «Давай виїжджати». Але вона не погодилася. Каже: «Я вік прожила, а ти – їдь, не роби дитину сиротою», – розповіла жінка.

І справді, вранці 10 березня на Інгульці оголосили евакуацію, каже Людмила. Жінка виїхала на захід країни евакуаційним потягом. У купе, окрім неї, було 11 людей.

«Восьмеро людей – унизу, четверо дітей – угорі. По двоє на полиці. Але ж витримали, доїхали. Я поїхала до Трускавця, куди постійно їжджу відпочивати», – розповіла вона.

Жінка має 3-ю групу інвалідності. Свою травму вона отримала два роки тому на виробництві – працювала в ліфтовому господарстві, невдало впала, зламала суглоб. Далі були два місяці лікарні й дев’ять місяців на костурах. Вона отримує від держави соцвиплати як людина з інвалідністю, але майже вся сума зараз іде на оплату житла.

«У мене стоїть пластина. Знімати її не можна – кістки слабкі, щоб не зруйнувати кістку. Падати мені категорично не можна. Я ходжу, наче кришталева ваза… За інвалідність спершу я отримувала 1500 гривень на місяць, потім – 1800, а зараз, буквально днями, стало 2 тисячі 80. Пенсія у мене – 2 300. Отримала 2 300 пенсії, а 2 200 я віддала за квартиру», – розказала вона.

Зараз на Інгульці неспокійно, чи не щодня – обстріли, каже Людмила. Але вона живе надією – повернутися додому й ще побачитися зі старенькою мамою.

Важкий шлях до Королівства

Юлія Ткачова – поетеса з Харківщини, авторка кількох поетичних збірок. Дівчина має інвалідність з дитинства, пересувається на візку. Війна застала її з родичами в рідному селищі Нова Водолага. Сім’я була змушена перечікувати повітряні тривоги вдома, у квартирі: з маломобільним членом родини було важко спускатися в укриття.

Юлія Ткачова з чоловіком

Однак через кілька тижнів після початку війни Юлія разом з чоловіком Віктором, який також має інвалідність, і родичами все ж зуміли евакуюватися. Дівчина каже: допоміг щасливий випадок, а ще – добрі люди.

Українці намагалися зробити все, що в їхніх можливостях, не шкодуючи ні сил, ні часу, ні коштів
Юлія Ткачова

«На початку нашої вимушеної подорожі нам допоміг поет, музикант і волонтер Василь Рябко, вокаліст харківського рок-гурту «Папа Карло». Це він приїхав за мною і моїми родичами у Нову Водолагу, забрав нас, а потім поїхав до Віктора в Харків і забрав його з мамою. Зробив це швидко, рано-вранці, поки ще не було обстрілів. На вокзалі він нас передав поліцейським, які далі нами опікувалися. До Львова було їхати дуже важко – 22 години сидячи. Мій чоловік – взагалі у візку, бо не було місця. А мене посадили на сидяче місце. Ми доїхали ледь живі. Зрештою ми дісталися до Львова, де нас прийняли знайомі, а тепер вже – друзі. Тиждень ми жили в них, як у рідних. Допомагали вони, допомагали їхні односельці, допомагали люди з церкви – приносили їжу, одяг. Коли Львів почали обстрілювати й ми вирішили перебиратися далі, вони нас перевезли через кордон, посадили на автобус до Варшави. Українці намагалися зробити все, що в їхніх можливостях, не шкодуючи ні сил, ні часу, ні коштів. Якби не ці добрі люди, ми б не змогли це зробити», – розповіла Юлія.

До Варшави вони дісталися пізно ввечері, розповідає дівчина. Ночували в передмісті, у таборі для біженців, облаштованому в торговельному центрі поряд з міжнародним автовокзалом. Спали в спартанських умовах – на військових розкладачках. Перемерзли, а пізніше й похворіли.

Виїхати далі, углиб Європи, також допоміг випадок. Коли оголошували автобусні маршрути до різних куточків Європи, Юлія з родиною почули про рейс на Нідерланди й попросилися на нього, хоча в цій країні ніхто з них досі не бував.

13 годин автобусом – і Нідерланди не розчарували: прийняли українців, як своїх. Зараз сім’я разом мешкає в пансіонаті, спеціально облаштованому для людей з інвалідністю. Королівство запропонувало українським біженцям безкоштовне проживання і харчування, а також лікування.

Юлія Ткачова з родиною в Нідерландах

«Ставлення таке, що зворушує до глибини серця. Кожна людина, задіяна в допомозі, і навіть просто зустрічні люди на вулиці, коли їдеш візком, – вітаються, посміхаються. Хтось зупиняється, питають: «Ви з України?». Кожному хочеться щось для нас зробити. Живемо ми – велика територія, ферма, на якій розташовані будиночки. Все адаптовано для людей з інвалідністю – широкі двері, автоматично відкриваються, туалети, ліжка, все зручне. Тут приймають і здорових людей, наших біженців, з дітками. Я застудилася і близько тижня пролежала в госпіталі. Лікування, кисень, крапельниця, аналізи, все – безкоштовно. Коли виписали і я повернулася «додому», через дві години приходить лікар і приносить цілий пакет документів і каже, що госпіталь дав направлення на новий візок, корсет, заняття з фізіотерапевтом. Я була дуже здивована приємно. Голландці відкрили безкоштовний магазин одягу для біженців. Це важливо, адже ми виїхали з дому майже без речей, лише з парою наплічників», – розповіла Юлія.

Прапор України на території пансіонату