“Якщо інвалідність стає для людей приводом закінчити стосунки, це не стосунки”. Історія родини ветерана ЗСУ (ФОТО)

Ігор Безкаравайний зі своєю партнеркою Оленою, Київ, жовтень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

До 24 лютого в Україні, за даними Міністерства у справах ветеранів, було близько 500 тисяч ветеранів Антитерористичної операції та Операції обʼєднаних сил. За прогнозами Мінвета, після закінчення повномасштабної війни, кількість ветеранів може зрости до пʼяти мільйонів, пише Суспільне.

Багато військових уже зараз повертається з фронту з різними пораненнями. Вони потребують лікування, реабілітації, психологічної та юридичної допомоги. Окрім медперсоналу та волонтерів, які працюють в госпіталях, велику частину підтримки й догляду пораненим надають саме сімʼї ветеранів.

У 2015 році ветеран Ігор Безкаравайний підірвався на міні в Донецькій області та втратив частину ноги. Відтоді, після лікування в госпіталі, Ігор має протез. Як ветеран, він пройшов тривалий шлях повернення з війни. Працював у Міністерстві молоді та спорту, у Міністерстві в справах ветеранів, брав участь у спортивних змаганнях “Ігри нескорених”, а нині працює в організації IREX, яка є партнером Мінветеранів на міжнародній арені. Увесь цей час, разом з ним була його партнерка Олена.

Суспільне поспілкувалося з Ігорем та Оленою про те, як змінюються ролі та обовʼязки в родині після поранення партнера на фронті, що мають знати та памʼятати близькі ветерана, а також як рідні можуть підтримати одне одного після повернення з війни.

2014 рік

Ігор: У жовтні 2014 року я підписав контракт з 93 бригадою, яка зараз називається “Холодний Яр”. А тоді в неї була ще довга і совкова назва: 93-тя гвардійська мотострілецька Харківська двічі Червонопрапорна орденів Суворова і Кутузова дивізія. Я не дуже люблю слово доброволець…

Олена: …Але ти пішов на службу добровільно. Треба розуміти — ми з Донецька. Коли все тільки починалося в місті, ми ходили на українські мітинги, якось намагалися вплинути на ситуацію. А як стало зрозуміло, що мітинги не допоможуть, Ігор почав думати про армію.

Ігор: У серпні 2014 року я виїхав уже з непідконтрольної Україні території Донецької області. Якийсь час скитався добробатами, але розумів, що якщо хочу працювати системно, треба йти в офіційний батальйон. Тому підписав контракт у Збройних силах. Люди з мого оточення не сильно мене підтримували. Не можу сказати, що засуджували, але й раді не були.

Олена: Я достеменно не памʼятаю, як відреагувала на те, що він іде в армію. Тоді ми з Ігорем мали дивні стосунки. Були знайомі давно і мали довгу історію. Як і у всіх людей, у нас були кризи. Плюс це був складний життєвий етап, тому що треба було виїжджати з Донецька, я втратила дім, усе. Однак я памʼятаю, що лише періодично цікавилася, як він. Інколи ми зустрічалися в Дніпрі на каву, коли його підрозділ передислоковувався. Але не більше.

Ігор вдома у Києві, жовтень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Нога

Ігор: Поранення я отримав у вересні 2015 року. Я був водієм-механіком, ми їхали з побратимами поблизу Карлівки й натрапили на міну. Вибух відбувся в районі моєї лівої ноги. Але він був такої сили, що незрозуміло, чому мене не пошматувало повністю.

Те, що ноги немає, я дізнався ще в момент евакуації. У момент підриву, по рації медпідрозділу передали, що нас треба вивезти. Але вони були задалеко. Поруч проїжджав пікап нашого підрозділу, який почув про потребу в евакуації й прибув першим. Мене дістали з машини, наклали джгути та повезли в медпункт. З евакуаційною бригадою ми розминулися.

В медпункті був черговий, досить переляканий, намагався щось по рації пояснити бригаді, щось мямлив, а потім чітко сказав — травматична ампутація ноги. Я такий — он воно що. Але я ще не розумів стану ушкоджень. Потім мене перевезли в Покровськ, там я був весь забинтований, нога перевʼязана в кількох місцях, скрізь були осколки.

У Покровську я подзвонив Олені. Мені здалося, я впевнено їй сказав, що пошкодив свій 43 розмір ноги. А вона мені відповідає: “Що ти несеш? У тебе 46!”

Олена: У той період ми якось більше стали спілкуватися. Раз на день, може кілька разів на тиждень телефоном. Одного дня він не виходив на звʼязок, але я на це не сильно звернула увагу. А наступного дня я збираюся на роботу і дзвонить телефон. Номер незнайомий — Ігор телефонував з чужого. Я памʼятаю, як зняла слухавку, почула його голос, видихнула, що з ним все добре, але помітила, що говорить він трохи причмелено. А потім почав розповідати про 43 розмір ноги, сказав, що підірвався на міні. Я подумала, що в нього щось з пальцями трапилося лише і все. Але згодом мені зателефонувала пані Наталя.

Олена, Київ, жовтень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Ігор: Пані Наталя важлива людина в нашому житті, яка має певний стосунок до медичної галузі. Я зателефонував їй після того, як поговорив з Оленою. Сказав, що підірвався, що мене евакуюють з Покровська до Дніпра. На мені тоді ще були якісь трубки, наліпки, бинти, але саме в Дніпрі, уже під час перевʼязки, я побачив, що коліно на місці, що ногу згинають.

Не знаю, з якою швидкістю пані Наталя їхала з Харкова. Мене евакуювали гелікоптером, але коли я прибув в Дніпро, вона вже була там. В якийсь момент вона подзвонила Олені й пожартувала, що в мене не лишилося ні рук, ні ніг, тільки голова і тулуб.

Олена: А мені тоді було геть не смішно. Бо коли дзвониш комусь повідомити, що в коханої людини немає ноги, треба краще підбирати слова.

Ігор: Я думаю, що так сталося ще й тому, що до мене в Дніпрі приїхали побратими, з якими я був в машині та показали фотографії. На місці, де був я — нічого, просто земля. А насправді під мною було ще 14 міліметрів броні, просто вона кудись поділася. І от побратими приїхали, показали фотографії пані Наталі й ми раділи, що я взагалі живий лишився.

Олена: Але коли вона мені подзвонила, я зрозуміла, що поранення не варто сприймати лише як просто “немає пари пальців”. Я злилася, запитувала, де саме закінчується нога, що взагалі з іншими частинами тіла. Вона нормально потім вже пояснила, що нога закінчується нижче коліна і що всі органи, у тому числі репродуктивні, на місці.

Ігор: Секс, інтимність та близькість — дуже важлива, але табуйована у ветеранській спільноті тема. Усі в моєму оточенні, хто мав ампутації або тяжкі осколкові поранення, говорили, що коли приходиш до тями, першою справою лізеш до себе в труси перевірити, чи все на місці. Я теж так робив і це нормальна природна реакція. Бо після 12 годин без свідомості, ти маєш знати, що з тобою і не стидатися про це говорити.

Олена: Тому коли вона згадала про репродуктивні органи, я подумала, що якщо ми вже так говоримо, то все буде добре.

Ігор: Перші дні у Дніпрі саме пані Наталя була зі мною. Я там провів приблизно тиждень. Тоді відкритого доступу до реанімацій не було, усе працювало на договірняках. Ми з Оленою домовилися зустрітися вже коли мене стабілізують і перевезуть в Київ.

Ігор та Олена біля їхнього будинку у Києві, жовтень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Госпіталь

Олена: Уперше після поранення я побачила Ігоря вже в госпіталі в Києві. Там в коридорі дуже багато візків, каталок, милиць. Я це все побачила і мене просто в шмаття розірвало. Це зараз у нашої дочки Емілії навіть хотвілз є у формі візка. Але тоді у 2015 в мене ще було геть інше ставлення до інвалідності. Я стояла сама в госпіталі й говорила собі: “Так, зберися, у тебе все вийде”, — і зайшла в палату. Мені знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, де саме лежав Ігор.

Ігор: У травматології в Києві атмосфера була, ніби в дитячому таборі. Палати виглядають домашніми, стіни заліплені дитячими малюнками, на тумбочках солодощі, соки, йогурти. Я спершу був здивований, але потім подумав, що саме така атмосфера сприяє швидкому одужанню, якщо рухатися за настановами лікаря.

Олена: Я була дуже рада його бачити. Памʼятаю, як обійняла його. Був момент, коли він відкрив ковдру і показав ногу. На нозі стояв ВАК (вакуумний апарат для терапії ран — авт.). Так, було страшно дивитися, але коли ти це бачиш, а не дофантазовуєш, як воно виглядає, то психологічно легше прийняти. Наступні рази вже не було так важко дивитися.

Ігор: У госпіталі було весело, принаймні в травматології. Там ніколи, навіть зараз, не буває так, що люди постійно плачуть і страждають. Так, є ситуації, коли в людей тяжкий моральний стан, коли вони нічого не розуміють. Звісно також є відділення, де хлопці та дівчата дуже тяжкі. Але в госпіталі постійно є волонтери, які підтримують і тих, хто отримав поранення, і сімʼї. Волонтери роблять колосальну роботу.

Мій перший контакт відбувся з волонтеркою Оленою Соколовською. Це велика людина, яка допомагає госпіталю усі роки війни, поклала на цю роботу своє здоровʼя, але продовжує там бути. Коли мене привезли, я був трошки підсмажений, так би мовити. Я механік-водій, у машині постійний бруд, мазут, пилюка. Після підриву, це все вʼїлося в тіло, досі позалишалися дрібні чорні цяточки. У Дніпрі, там де були рани, мене помили й зашили, але там, де ран не було, мене не ніхто не мив. Руки були брудні, під нігтями якась грязь. Волонтерка Олена це помітила, принесла миску з водою, поставила біля мене. А Лєна сиділа поруч і не розуміла, що їй робити. Олена взяла тоді мою руку, кинула в миску і почала губкою шурувати нігті, показуючи як і що робити.

Олена: Я памʼятаю цю губку і як ми з Оленою тоді відмили весь бруд. У мене був такий стан, що руки трусилися, коліна трусилися, я взагалі не знала, як діяти. І тут є волонтери, які зразу кудись пішли, щось взяли, отут помили, отут ще пожартували. Тоді я поступово зрозуміла, що треба виходити зі ступору.

Днями я ходила на роботу, а ввечері приходила до нього і приносила гранатовий сік. Він його дуже просив. Я намагалася знайти якісь смаколики й просто побути з ним декілька годин. Ми разом вечеряли в госпіталі та постійно розмовляли.

Ігор показує свій протез на лівій нозі, Київ, жовтень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Ігор: Насправді немає нічого такого особливого, що має робити або знати близька людина після поранення. Це проста адекватність і підтримка.

За три місяці я вже був на протезі. Родичам не було необхідності постійно бути зі мною. Зрозуміло, якщо людина сама себе не може обслуговувати, то з нею треба бути увесь час, допомагати ходити в туалет, виносити утки. Аж до того часу, поки ветеран або ветеранка не зможе робити це самостійно.

Олена: Я памʼятаю, як один раз ми з тобою ходили в душ. Точніше намагалися. Там була слизька плитка, двері.

Ігор: А в мене постійно щось болить, перевʼязки, повʼязки, а помитися хочеться.

Олена: Памʼятаю, що ти злився, бо не міг сам. Мені треба було не злитися у відповідь.

Ігор: Бо коли ти двадцять, тридцять, сорок років не мав проблеми з тим, щоб сходити в душ чи туалет, а тепер маєш, це сильно дратує.

Олена: Але при цьому також не варто перетворювати підтримку на носіння на руках.

Ігор: Моя мама приїхала в госпіталь пізніше, бо не могла швидко виїхати з непідконтрольної території. Вона доглядала мене, поки я не почав вставати з ліжка. А далі мама сказала: “Ти тепер можеш сам себе обслуговувати, а я поїхала додому”. Це було важливо, оскільки вона змогла знайти правильний момент. Треба вміти відшукати баланс, бо через гіперопіку формуються патерналістські настрої й тоді людина починає казати, що їй всі винні. Тому для відновлення важливо, аби ті, хто допомагають могли сказати — бувай, далі ти можеш сам. Я вдячний мамі, що саме так відбулося.

Особливих настанов від лікарів перед випискою у мене не було. Одного разу прийшов психолог. Запитував, як я почуваюся, чи є в мене сумні думки. Я кажу, що трохи є, бо я поранений у лікарні. Запитував, чи є фантомні болі. Я кажу, що є. Він спитав, що я з ними роблю. Я відповів, що розмовляю з ногою, коли вона болить, кажу, що її там немає, що вона залишилася в Карлівці й не може боліти. Мені порадив так робити лікар-хірург. Психолог щось записав у блокноті, сказав, що це цікавий метод. А я думаю, хто кому тут має допомагати?

Потім, коли я вже вийшов з лікарні не було ніякої реабілітації, настанов. Хтось зі знайомих порадив, що протез можна зробити на Державному протезному заводі. Там же пояснили, як ходити. Я пройшов кілька десятків метрів по коридору, щось там зрозумів і все.

“Після того, як він отримав поранення, я зрозуміла, що дуже його кохаю і могла втратити людину, без якої не зможу” – каже Олена про свого партнера, з яким нині виховують доньку Емілію. Київ, жовтень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Повернутися з війни

Олена: Поки наші стосунки були в підвішеному стані, до мене залицялися інші хлопці. Але після того, як він отримав поранення, я зрозуміла, що дуже його кохаю. Я усвідомила, що могла втратити людину, без якої не зможу і це дуже бʼє по голові.

Памʼятаю, що був колега, який сказав мені: “Ти ж розумієш, у нього інвалідність на все життя?” Так, то й що? Що мені з цим зробити, якщо я його кохаю? Якщо інвалідність стає для людей приводом закінчити стосунки, це не стосунки були, а щось інше. Зараз я навіть не памʼятаю, яка в нього нога на протезі. Якщо мене питають, якої ноги в нього немає, то просто згадую, з якого боку до мене він лежить в ліжку і так можу зрозуміти — це та нога, яка ближче до мене.

Я розуміла, що будуть складнощі. Памʼятаю, коли ми вперше поїхали на зйомну квартиру разом. Коли ми разом спали, уві сні я могла випадково зачепити його ногу і це було дуже болісно. Будь-який доторк до культі — це боляче. Але так було лише на початку. У мене ніколи не було жалості до Ігоря. Взагалі. Якщо він просить допомоги, я допоможу.

Ігор: Але це двосторонній рух. Важливо також не бути мудаком і не використовувати партнера чи партнерку як няньку. Треба багато працювати, аби відновитися і знову відшукати себе в житті. Треба займатися спортом, бо відсутність кінцівки впливає на ходіння і можуть початися проблеми зі спиною. Інколи протез може не налізти зранку, бо звечора ти випив пива і в тебе вже набряк. І треба сорок хвилин танцювати з тим протезом, аби набряк зійшов.

Найцікавіше і найскладніше починається тоді, коли одягають протез і кажуть: “Ну все чувак, іди, ти можеш”. А далі ти виходиш з машини, послизаєшся і падаєш. Або йдеш з пакетом з супермаркету, пакет рветься, все сиплеться на дорогу, а ти нічого не можеш зібрати. Або буває так, що зранку ти не можеш одягнути ногу, бо в тебе набряк, а надвечір ти багато ходив, нога стала менша і тепер протез випадає з куксоприймача. Такі речі треба прожити, дати час нозі стабілізуватися і далі почнеться життя.

Ці зусилля потрібні як від людини, яка отримала поранення, так і від її рідних. Це велике навантаження на обидві сторони, тому треба бути поміркованим і не перегинати. У мене буває таке, що я сміття не хочу виносити й кажу їй: “У мене нога болить”. А вона сміється: “Ну так, розкажи, в тебе її немає, іди давай”. Я встаю і йду. Звісно, що є баланс. Якщо я реально не можу йти, то мене ніхто не змушує.

Справа ще в тому, як ти сам себе позиціонуєш. Оскільки я — механік-водій, то вважав, що моя особиста машина теж має бути на механіці та байдуже, що в мене протез. Я так три роки відʼїздив, а потім ми все ж купили машину на автоматі і я зрозумів, який взагалі бред був їздити на механіці з деревʼяною ногою. Але цей етап треба пройти. Бо це — частина самопереконання, що ти повноцінна людина.

Звісно, люди, в яких не було такого досвіду, не мають морального права засуджувати та казати, що ти розмотав соплі, бо втратив кінцівку. Люди мають знати, якою ціною дається перемога. Недостатньо просто сказати: “Візьми себе в руки і йди”. А незнайома людина за такі слова може і по зубах отримати.

З госпіталю мене виписали у грудні 2015. Однак “повернутися з війни” — це тяглий процес. Повноцінно повернутися я зміг лише за рік, коли у 2017-му пішов на держслужбу у Міністерство молоді та спорту. При цьому я ще думав, чи потрібна мені та держслужба, чи це щось незначне. Але буквально нещодавно на стратегічній сесії в Міністерстві ветеранів я представився так: “Я — Ігор і я залежний від держслужби”. Така робота — це наркотик, який сильно втягує, бо дозволяє бачити систему зсередини та дає можливість її змінювати.

Ігор з Оленою та їхньою донькою Емілією вдома у Києві, жовтень 2022 року. “Емілія розуміє, що в тата така нога. Вона знає, люди бувають різні, без ніг, без рук, або з іншим кольором волосся” – каже Олена. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Люди

Ігор: Моє оточення дуже змінилося після служби. Люди, з якими ми почали дружити під час армії, до ампутації абсолютно нормально ставляться. Була історія, коли десь через рік після поранення мій командир і добрий друг підірвався на протипіхотній міні в Донецькій області. Мені подзвонив інший побратим і каже, що Саньок зняв розтяжку, що він по рації почув. Я питаю, що з ним. Той відповідає, що не знає. То нащо ти мені дзвониш, якщо не знаєш нічого? Через годину він перетелефонував, сказав, що з командиром все нормально, тільки ногу відірвало, приблизно на тому ж рівні, що і в мене.

Олена: Мої друзі та подруги ставилися до Ігоря і його поранення з повагою. Особливо, коли Ігор став їздити на спортивні змагання. Так, це був спершу шок, але тепер вони вважають, що це дуже круто, що він займається спортом. Не було такого, аби хтось намагався його жаліти. Можливо, люди бачать, як ми ставимося до цього і розуміють, що не треба драматизувати.

А влітку ще починається історія, коли Ігор ходить на майданчик з дочкою в шортах і в нього видно протез. Малі діти дуже безпосередньо реагують, типу: “Вау! Залізна нога! Мамо, тату, дивіться!” Деколи батьки починають сварити дітей, бо так не можна казати. Але бувають такі, що нормально реагують.

Ігор: Цього літа ми сиділи з дочкою в пісочниці гралися і підійшла дівчинка, запитала, що у мене з ногою. Я відповів, що це протез, що я був на війні. А потім дівчинка каже, що недавно переїхала з батьками. Я спитав звідки й вона відповіла, що з Маріуполя. Я кажу: “Ого, круто”, — а вона відповідає: “Яке круто? Там все місто розбомбили”. Я знітився і сказав, що круто, що вони тепер тут, в Києві. Ми спокійно поговорили.

Олена: Емілія розуміє, що в тата така нога. Вона поки не може ставити запитання з цього приводу. Але мені здається, вона постійно знаходиться в такому середовищі, що для неї це буде ок. Вона знає, люди бувають різні, без ніг, без рук, або з іншим кольором волосся, наприклад.

Ігор: Їй було півтора роки, коли ми разом поїхали на спортивні змагання в Гаагу, де було понад пʼятсот людей з пораненнями, на протезах, на візках, на велосипедах.

Олена: Коли ростеш в такому середовищі, розумієш — ці люди цінують життя по-справжньому і це дуже круто.

Я згадала ще, як якось волонтери організували виїзд на концерт для поранених з госпіталю. Хлопців везли на візках, на милицях. Їм виділили окреме місце в залі, де вони могли сісти. Памʼятаю, як ми з Ігорем стояли, він тримався за милицю, але все одно мене обіймав. Ми раніше дуже любили ходити разом на концерти і я тоді зрозуміла, що клас, це те, що в нас було і до поранення. Ось такими маленькими пазликами складалося усвідомлення, що все буде добре.

Ігор з партнеркою Оленою та донькою Емілією вдома у Києві, жовтень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Анастасія Іванців