З обмеженими можливостями та необмеженою любов’ю до життя

ЯКОСЬ ЗАЙШЛА Я ДО ОДНОГО З МАГАЗИНІВ БАРАНІВКИ.

У ньому дівчинка років п’яти смикала маму за руку, аби та купила їй заколку, яка була виставлена на вітрині. Мамочко, – говорила дівчинка, – ці заколки всі такі гарні. Але купи мені ось цю, схожу на метелика. Коли жінка розрахувалася за покупку і вийшла, продавець зі мною поділилася:

– Ці заколки зробила своїми руками молода жінка з обмеженими можливостями, інвалід другої групи. Вона не може ходити, кожен крок їй дається дуже важко, але у неї двоє дітей, виживати треба, ось і дає мені на продаж такі красиві речі, зроблені власними руками.

Я сама, повірте, в захваті від Інни і її чоловіка Вадима, вони ж ні в кого нічого не просять, розраховують тільки на власні сили. Вадим теж інвалід, допомагає дружині за дітьми доглядати, але знаходить час підробляти на пилорамі, щоб дров заготовити на зиму.

– Напишіть про них, – порадила продавчиня. – Ця сім’я є зразком для інших, хоча з труднощами життєвими вони стикаються завжди, та коли я зустрічаюся з ними, то бачу їх завжди усміхненими, радісними і позитивними…

…І ось одного літнього дня в центрі нашого міста я зустріла це молоде подружжя. Чоловік бережно тримав під руку свою половинку і дівчинку років трьох. В їхніх очах було стільки любові, тепла, турботи і ніжності! Були вони щасливі, радісно та щиро посміхалися одне одному, і здавалося, що вони нікого навіть не помічають і єдині у цілому Всесвіті.

Ці молоді люди були з обмеженими фізичними можливостями і пересуватися їм було непросто, особливо молодій жінці – такій вродливій, милій та сонячній. Дивлячись на них, я зрозуміла одну просту незаперечну істину: мабуть, цю молоду пару Бог дійсно поблагословив на небесах. Я підійшла і запросила подружжя Морозюків до редакції, і вони погодилися.

– Я народився 18 березня 1992 року в Любарі, – почав розповідати Вадим. – У сім’ї було п’ятеро дітей. Та, як кажуть у народі, батьки народили нас і пустили, бо їм було не до нас. Батько пиячив кожного дня. Ще будучи малим, я поклявся собі, що ніколи в житті не вживатиму спиртного і родина моя буде для мене понад усе. Дитинство моє при таких батьках щасливим не можна було назвати.

А ось бабусі Ніні Кирилівні і дідусю Петру Фаустиновичу Пекарським ми з братом Ярославом будемо вдячні довіку. Це вони нас малих прихистили під своїм дахом. Я вже маю свою сім’ю, та коли навіки втратив дідуся, це було для мене найбільшим горем. Зі своєю половинкою я познайомився у Вишгородському реабілітаційному центрі, що на Київщині. Згодом поїхав до неї, щоб запропонувати руку і серце, в село Миргородського району Полтавської області. Скажу відверто, Інна довго вагалася і не відразу погодилася вийти за мене заміж, бо мала гіркий досвід спілкування по Інтернету. Ви ж самі бачите, яка вона гарна, в неї закохувалися відразу ж. Та коли приїжджали на зустріч, женихів лякало те, що Інна майже не може ходити. А батьки в неї були такі ж, як і в мене, тримали біля себе дочку заради пенсії.

– Знаєте, Вадим розтопив моє серце своєю непідробленою добротою та щирістю і я таки наважилася і поїхала до нього в Мар’янівку, – мовила Інна.

– На нашому шляху, звісно, було і є багато труднощів, які вирішити буває й здоровим людям не під силу, та ми все долаємо, бо допомагає нам взаємне кохання.

Я тепер найщасливіша жінка в світі. Бог подарував нам з Вадимчиком двох прекрасних діточок. Дочці Софійці вже три рочки, синочку Владиславу лише два місяці. Самотужки будуємось, купуємо необхідні речі, не звикли нічого просити, навіть у місцевої влади…

Селище Мар’янівку я полюбила всім серцем. Воно дуже гарне і тут моя сім’я. Ми з коханим та дітками часто гуляємо на природі і буваємо в лісі, насолоджуємося життям. Мій чоловік не робить мені дорогих подарунків – бракує коштів, але мені за всі коштовності світу дорожчі його увага, турбота і любов. Вадим дарує мені квіти, купує все для дому, підтримує і оберігає мене як жінку і матір наших дітей…

Слухала Інну Віталіївну, чарівну полтавчанку, і вже в котрий раз думала, що не розгубили нічого ці молоді люди з обмеженими можливостями та з необмеженою любов’ю до життя, до своїх діток та людей, які їх оточують. Вони долають перешкоди разом, радіють пробудженню зранку щодня, розквіту першої квітки, дарують тепло донечці Софійці і синочку Владику.

Але світ не без добрих людей. Одного дня Інна та Вадим Морозюки, вирішуючи справи, затрималися в Баранівці і не встигли на рейсовий автобус. На моє здивування, до них підійшов таксист і запропонував відвезти їх додому безкоштовно. По дорозі навіть дав їм 50 гривень, щоб купили солодощів для своїх малят.

А від редакції газети “Баранівські факти” ми теж вручимо цій гарній сонячній родині подарунок, бо вона того варта.

Марія Рудик

Газета “Эхо”