Зазнавши більш ніж 60 поранень, Сашко розшукує протез руки, що дозволить вправлятися з автоматом

Увечері 24 лютого 23-річний Олександр здав зміну в м’ясному магазині, а наступного ранку вже стояв у черзі добровольців до територіального центру комплектування та соціальної підтримки в Чемерівцях на Хмельниччині…

— Нікому нічого не казав, ні батькам, ні дівчині своїй. Гадаю, що чоловік у свої 22 роки сам повинен ухвалювати подібні рішення. Пішов, написав заяву, пройшов медичну комісію. Переживав, що не візьмуть до війська. Коли мені виповнилося 18 у 2017-му, я захотів піти на військову службу за контрактом, та через вади із зором мене визнали непридатним, бо маю вроджений змішаний астигматизм обох очей. Знав, що із введенням воєнного стану і загальної мобілізації через широкомасштабне вторгнення росії маю шанс зі своїм діагнозом усе ж таки стати до строю. А чим мені завадить поганий зір, якщо я маю руки й ноги і можу окопи рити, бараболю чистити чи снаряди підносити. Так я став солдатом стрілецької роти Чемерівецького РТЦК та СП, а через місяць написав рапорт про переведення до бойової військової частини, — розповів на початку нашого знайомства солдат Олександр Єлін.

Ми познайомились з Сашком біля поліклініки Хмельницького військового шпиталю, він там проходить військово-лікарську комісію. У нього немає лівої руки, лікарі ампутували її після важкого поранення на Харківщині — про це нижче. Своє 23-річчя відсвяткував на позиціях наших Сил оборони на Сумщині, в серпні воював у Пісках на Донеччині, де й дістав своє перше поранення. Ворог на День Незалежності України накрив тоді наших козаків мінометами, і Олександр зазнав контузії, важкого уламкового дірчастого перелому правої лопатки, кілька уламків потрапили в потиличну частину голови нижче шолома. Вижив, підлікувався, повернувся в листопаді до своїх побратимів. Його батальйон тоді вже виконував бойові завдання на околиці села Кам’янка Ізюмського району, це там, де Харківщина межує з Луганщиною, під самим кордоном з рф.

— Усі ті села і містечка, що були під окупацією, ледве дихали, плакала й стогнала земля, здавалось. Московити, тікаючи, руйнували, нищили, підривали все навколо і мінували геть усе. Та все ж я був тоді щасливий, що повернувся до своїх, радів, що знову стискаю в руках автомат і буду бити ворога. Скажи мені хтось до лютого 2022 року, що за тисячу кілометрів від дому, в мокрому окопі чи сирому бліндажі десь на Харківщині, я щиро тішитимусь подібним речам… ні за що б не повірив, — ділиться думками солдат.

Олександр втратив руку внаслідок влучання у їхній тентований КамАЗ ворожої протитанкової керованої ракети, коли 15 грудня з побратимами їхали заготовлювати ліс для обладнання своїх запасних позицій.

— Нас перекинули ближче до села Одрадне, на північний захід від Кам’янки. Ми тоді вже робили не першу ходку. Вантажівка була добряче завантажена зрубом. Нас було восьмеро, плюс водій в кабіні. Я стояв у кузові й правою рукою тримався за металеву дугу каркаса. Коли летить постріл танка, арта чи міна, ти чуєш вихід, свист, оцінюєш відстань, розумієш щось, пригинаєшся рефлекторно чи групуєшся. А тут… Ракета йде тихо. Так і прилетіла у двигун.

Я лише пригадую різкий звук вибуху, сірий дим перед очима й іскри від розльоту уламків і заліза. Один побратим загинув на місці, він був найближче, сидів спиною до кабіни, п’ятеро, і я серед них, зазнали поранень. На диво — водій вижив, його трохи посікло уламками і контузило. Коли розсіявся дим, я прийшов до тями. Чую крики: «…Втікай з машини!», адже, як правило, за першим приходом має бути другий. Я зістрибнув і тоді тільки зрозумів, що є проблеми з лівою рукою, бо не слухалась зовсім, з неї лилась кров, лівий бік дуже сильно болів і теж кровив. Ми перебігли в посадку. Водій КамАЗу оглянув мою руку, вона висіла на сухожиллях і шкірі, та наклав мені турнікет. Ми пройшли ще 800 метрів і стали чекати на евакуацію. За 20 хвилин приїхав командир роти, і нас повезли у шпиталь у Куп’янськ. Дорогою я зробив невеличкий ковток води і дуже-дуже хотів спати, але хлопці мене весь час підбадьорювали, шуткували, не давали заснути. У шпиталі хірург прийшов, оглянув, каже: «Важко буде, проте намагатимемось врятувати. Тримайся друже». Вже на операційному столі мені сказали, що найпевніше руку не врятують. Я сказав їм: «Ні, то ні! А спати тепер можна? Спи, кажуть мені. Я й заснув».

— Отямився вже у клінічному центрі в Харкові, без руки, з купою шпиць і голок у тілі, трубок у носі, в роті. Лікарі кажуть, що я щасливчик, бо дивом вижив, багато крові втратив. Крім руки, в мене з правого боку 20 на 20 сантиметрів була вирвана рана, уламки в попереку, один з найбільших уламків зупинився за півтора міліметра від нирки, а інший влетів зі спини через поломану під Пісками праву лопатку і пройшов за кілька міліметрів від легенів. Ні сидіти, ні стояти я не міг. Після операції я ще добу провів у реанімації. У підсумку, я сьогодні маю верхню ліву культю в 6-7 сантиметрів і понад 60 осколків по всьому тілу, — говорить Сашко.

Каже, що скільки житиме, завжди буде пам’ятати, цінувати і дякувати військовим медикам за дбайливе ставлення і небайдужість. Він і досі пам’ятає втомлені, важкі, але привітні та добрі очі й теплі руки усіх лікарів і медсестер на різних етапах його евакуації після поранення в серпні — Первомайське, Селидове, Петропавлівка, Дніпро, Хмельницький. Після другого поранення у грудні — Куп’янськ, Харків, Полтава.

— Ви ж уявіть, яке в них навантаження. Вони живуть в операційних, їх чоло ніколи не просихає від краплин поту, руки майстерно роблять свою справу, очі через біль всміхаються, бо знають, що тобі це зараз треба. Наші лікарі — янголи, величезна їм шана і низький уклін!

Зважаючи на два важкі поранення, втрату кінцівки, Олександр не зможе продовжити військову службу в бойовій частині, а іншої не хоче. Він найбільше цінує те, що лишився живим, продовжує будувати плани на майбутнє. Воїн не полишає надії, що матиме такий протез, який дозволить йому надійно тримати в руках автомат. Каже, що першочерговими для нього завданнями сьогодні є продовження боротьби з російським окупантом. Він постійно підтримує зв’язок зі своїми бойовими побратимами, волонтерить для них. Він не знітився, не впав у відчай, намагається бути активним, жити звичним життям, їздить за кермом власного авто. Його підтримують батьки, брат, друзі, він продовжує мешкати зі своєю коханою дівчиною.

На завершення він дав кілька порад для усіх наших захисників, які через війну втратили кінцівки і наразі лікуються у шпиталях: «Ніколи не втрачайте надії. І як тільки прийшли до тями після наркозу, намагайтеся все робити самі, не просіть про допомогу! Завжди пам’ятайте, що життя триває, будьте активними!».

Андрій Агєєв

Фото автора і з власного архіву Олександра Єліна.

АрміяInform