Жінка, яка пересувається в інвалідному візку, успішно народила вже другу дитину

Історія 27-річної Марії Посівнич вражає і водночас викликає велике захоплення. Адже після пережитого декілька років тому вона знайшла в собі сили не лише активно боротися з хворобою, а й виносити і народити вже другу здорову дитину, пише Експрес.

…«Того дня я помила вікна, взялася вішати штори на балконі, та так з ними й полетіла вниз із шостого поверху… Після цього перенесла не одну операцію. Найважчу – на хребті, зламаний був четвертий хребець, мені встановили металоконструкцію, – пригадує жінка події п’ятирічної давнини. – Півроку я лежала і не могла повернутись ні на один, ні на другий бік. Щоб мати змогу
доглядати за мною, чоловік мусив звільнитися, працював кочегаром. А потім ми й квартиру продали в місті, щоб були кошти на лікування та реабілітацію».

Зі слів жінки, коли вона падала – побачила ангела. І це дало їй наснагу переоцінити життя, ближче пізнати Бога. “Лікар сказав, що на сім років про материнство можна забути. Ми на той час з чоловіком виховували шестирічну доньку. Тож двох наступних дітей нам послав Господь. Мені рекомендували навіть перервати ці вагітності, але я відмовлялась”.

Небезпеку лікарі вбачали в тому, що хребет у Марії після кількох операцій тримався купи завдяки металу. “Тоді були різні припущення з боку медиків, – каже жінка. – Мені казали, що не зможу виносити здорову дитину, бо постійно
перебуваю в сидячому положенні, а якщо не вдамся до кесаревого розтину, то дитина загине або народиться інвалідом…”.

Попри всі страшні прогнози лікарів, нині Марія та Василь виховують троє здорових дітей – новонароджену донечку Анастасію, майже трирічного сина Іванка та найстаршу доньку, майже дев’ятирічну Лілю. Правда, Ліля навідується в гості до братика й сестрички лише на вихідні, бо виховується в приватному дитячому закладі (завдяки спонсорам). Василь пішов би на роботу – та
залишити двох малих дітей на Марію не може. Родичів у них нема. Батьки Марії рано померли, її чоловік виріс у дитбудинку. Якби хтось їм допоміг із підробітком – ця незвичайна сім’я була б дуже вдячна.

За ті п’ять років, що минули з часу травми, подружжя виїхало з міста й облаштувало свій побут у селі. З помешканням допомогли добрі люди. Вони дозволили пожити родині в своєму особняку, не взявши за це ні копійки.

Ірина Шелупець