Жінка з Чернівців разом із сином, у якого аутизм, піднялися на Говерлу і потрапили до Книги рекордів України

Попри висновки лікарів та психологів, Інна Іщенко не змирилася… Кілька років тому її сину поставили діагноз – аутизм. Інна не розгубилася: знайшла хорошого реабілітолога та почала разом із сином ходити на інтенсивні заняття. Коли Сашку було чотири, жінка піднялася із ним на Говерлу. Йшли не самі, тому всі разом вони встановили рекорд України – “Найбільша група людей з інвалідністю, яка підкорила Говерлу”.

Про це йдеться у публікації “МБ”

“Це було непросто”

– Рішення піднятися на Говерлу ми ухвалили дуже просто. Зустріли реабілітолога, з яким працюємо. Він переймається кожною дитиною, хоче, щоб вони досягнули результату. Тож це сходження вигадав та організував він та його команда. Подали це сходження на рекорд України –

“Найбільша група людей з інвалідністю, яка підкорила Говерлу”. В цю групу потрапили ми з сином. Перше сходження на Говерлу було пробне, тоді ми не знали, що нас чекає. Бо це було вперше. Ми погодилися та ризикнули. У нас була дуже крута компанія реабілітологів і учасників.

Страшно не було. Хоча, зізнаюся, було важко.

– Моєму Сашку було три роки. Були моменти, коли я несла його на руках. Були ділянки, які дітки не могли пройти й ми так “конвеєром” передавали дітей із рук у руки. Так відбулося перше пробне сходження. А вже через рік Сергій Бондаренко організував рекордне. Тоді підіймалася 41 дитина. Група була велика – сто людей. Там були волонтери, спортсмени, дітки з ДЦП, які взагалі не ходять, із вадами зору, слуху, синдромом Дауна та аутизмом. Дуже допомогли спортсмени, які несли діток із ДЦП.

“Те, що моя дитина не така, помітила не відразу”

Вади свого Сашка Інна помітила не відразу. Коли хлопчикові було два роки й два місяці, жінка почала звертати увагу на те, що її син не розмовляє, не реагує, коли до нього звертаєшся.

– Мене насторожило те, що він не розмовляв. Зараз, коли у мене є друга дитина, я розумію, що він тоді дуже погано розвивався. Сашко – моя перша дитина і тоді я цього не знала. Думала, що якщо не хоче гратися, можливо, це його особливість… Та одного разу прийшла до нас у гості дружина мого брата, а в неї дитинка з інвалідністю, яка не встає. Тоді вона мені сказала: “Щось мені твій Саша не подобається, сходи до невролога”. Та невролог не звернув на це увагу, від лікарів ми нічого нового не почули. На жаль, цей момент педіатри проґавили, – ділиться жінка.

– Я народила другу дитину, дівчинку Анічку. Приїхала з пологового будинку. Ані було лише шість днів, тоді Сашкові ставлять діагноз: “розлад психомоторного розвитку”… Відправили до психолога. Ця зустріч для мене була дуже важкою. Перше, що я почула, то це те, що хвороба у дитини на все життя”… Ця фраза прозвучала для мене як вирок! Я почала шукати інформацію у різних медичних посібниках, як з аутизмом потрібно працювати. Але почався карантин, все закрито. А я не знаю, що робити… Та в цей час доля звела мене з Сергієм Бондаренком. Він працює у Києві, але тоді він приїхав до Чернівців. Це людина, яка опинилася у схожій ситуації: у його дочки у два роки стався інсульт. Їм теж сказали, що нібито дочка не зможе вставати. Та він разом із дружиною самостійно поставили її на ноги. Зараз ця дитина розмовляє, бігає, ходить до школи. Сергій розробив свою методику та допомагає іншим діткам побороти схожі недуги, – розповідає Інна.

Зараз Сашко вже розуміє, коли до нього звертаються.

– Ми починали з того, що він не розумів, коли до нього звертаються. Сашко мене не чув. Зараз він ще не говорить, йому п’ять років. Подає різні звуки, але це така особливість діток з аутизмом. Він мене вже розуміє, виконує інструкції реабілітолога. Ми проходимо інтенсивну реабілітацію двічі на рік, і на цьому не зупинимося! З Сашкою живемо повноцінно. Він грається зі своєю молодшою сестричкою. Вони дуже добре ладять між собою. Саша дуже хороша та ніжна дитина. Інколи задумуюся над тим, що я більше отримую від нього тепла, ніж даю йому. Жити повноцінно треба тут і зараз, а не чекати поки дитина стане здоровою, – підсумовує Інна.

Анна Семьонова