Жителька Дубровиччини Лілія Хомич: «Особливих дітей не буває – є просто діти»

Лілія Хомич – мама двох чудових діток Богданки та Тимофія. Живуть вони в мальовничому селі Колки на Дубровиччині. Її діти трошки інші зовні, фізично, бо мають інвалідність з народження. Проте, це звичайні діти, і їхня особливість хіба-що в тому, що їм фізично важче, ніж іншим, але вони так само радіють світові й хочуть почуватися повноцінними членами суспільства, а не такими, що викликають жалість. Їхня ж мама викликає справжнє захоплення, адже з такою самовідданістю й самопожертвою робить усе від неї залежне, щоб її діти зростали в любові й повазі, мали всебічний розвиток та перспективи. Сама Ліля нещодавно пережила операцію з видалення пухлини й послідуючу важку реабілітацію. При цьому, у мережі Фейсбук на своїй сторінці вона вела своєрідний «щоденник онкохворої», витяги з якого ми друкували й на сторінках нашого видання. Багато пише пані Ліля й про своїх дітей. Ними й справді варто пишатися та ставити їх у приклад іншим, пише 0362.ua.

Богдана Хомич цього року закінчила школу з золотою медаллю та стала студенткою педагогічного факультету МЕГУ, вивчає психологію. А Тимофійко – учень 4 класу Колківської школи. Нещодавно однокласники одноголосно обрали його старостою.

Сьогодні Лілія Хомич ділиться своїми роздумами про відношення суспільства до дітей з інвалідністю та як можна його змінити.

«Те що для мене буденне і звичне, комусь видається ледь не геройством. І лише після якихось таких несподіваних розмов, відкриваю для себе, що люди взагалі не усвідомлюють багато важливих речей, як то прийняття. Прийняття того, що ми усі різні і маємо на це абсолютне право. Якщо ми маємо різні темпераменти, звички, настрої, і якось вживаємося один з одним, то чому дотепер так часто не сприймаємо фізичної інаковості?

На перший погляд не приймаємо. Боюся що це глибока спадщина совка, який нав’язував, що фізичні вади –це якийсь сором, а ще швидше непотрібність. Сховати, викинути, забути. Так чинили з новонародженими і каліками. Опустити голову, зробити вигляд, що не бачиш, ледь не відскакувати, не приховуючи переляк, ну або дати гривню, цукерку, що завгодно, підсвідомо відхрестившись, відкупившись, навіть не підозрюючи, яке це приниження для людини і звідки це прийшло. А прийшло від того самого відторгнення. Коли з інтернату, та й з суспільства вигнали, вижили і двері скрізь навхрест забили, люди змушені були або жебракувати, або красти, або бути використаними в якихось брудних схемах, де на них заробляли. Тобто з тих часів, людина з інвалідністю це автоматично образ маргінальний.

Чому та система була такою? Та їй сама людина, як особистість, в принципі не потрібна була і навіть ворожа. А що вже говорити про інваліда, для якого потрібно було створювати можливість інклюзії, можливість жити гідно. Гідність і совок –поняття абсолютно не сумісні. Тоді за право мати Гідність платили життям.

От я й сама себе загнала в гущу недоз’ясувань, про які ніхто не хоче ні чути, ні читати досі, крім хіба таких я. Нас називають Мамами Особливих Дітей. Але правда в тому, що особливих немає. НЕМАЄ. Є просто Діти. І це величезна помилка, що суспільство, наше совкове суспільство, досі цього не зрозуміло, і далі сидить за уявною загорожею, не приймаючи того, що від тієї “особливості” ніхто не застрахований. Так вона буває вродженою та ще частіше цілком собі набутою. Ми маємо тіло, організм і рано чи пізно матимемо проблеми з ним. Це природньо.

То в чому ж особливість? Біда в тому, що мами, ну ті, яким на загальну думку “не пощастило”, теж вірять у неї – міфічну “особливість” власних дітей і дуже по-різному з нею носяться. Хтось воліє заховатися, хтось заламує руки і навіть з превеликим задоволенням купається собі в ролі жертви, хтось жертвою й стає і все життя в чорних тонах, на олтар… Все – завіса.

І я теж була в рядах цих “віруючих в особливість”, але дуже недовго. Поки не народила. Коли Дана заплакала, відкрила очі і знайшла мої, я подумала: «Е, альо, а де ж особливість?! Це ж моя Дитина. Вона плаче, вона хоче їсти і хоче, щоб її притулили до себе. Що не так? Хіба те, що в неї коротші, ніж мають бути за стандартами, руки-ноги. Це особливість?». То для мене уже за кілька днів пеленань, переодягань – ні. Ти просто живеш собі далі, та й усе. Вже набагато пізніше, коли ми почали від школи їздити на ПМПК (комісії медико-педагогічні) і я побачила там інших батьків дітей, які мають інвалідність, от тоді я прозріла. Вони їх соромилися. Боялися. Вони соромилися себе, ніби в них на лобі якесь тавро випалене. Це було аж надто очевидним, щоб залишатись непоміченим. Але я не розумію досі. Чому?! Через реакції оточуючих? Хмм. Ну таке собі. Оточуючі реагують, можливо, і не завжди адекватно, але це визначає не вас, а їх. Їх – хто вони. І якщо вони бачать, відчувають що вам самим соромно за свою дитину, її вигляд чи поведінку, то зміни реакцій ви так і не дочекаєтеся. Їх маємо змінити ми самі. І для цього навіть ніяких додаткових зусиль не потрібно. Просто любити, поводитися природньо, як вдома – будь-де. Люди переймають твоє власне ставлення і до тебе, і до твоїх дітей. Віддзеркалюють його. Ну хіба уже геть відбиті – ні. Але таких одиниці, і от вони особливі – це так.

Не ховайтеся, навпаки –ваше архізавдання –частіше відкриватися світу і людям, відкривати свою дитину, вводити її у цей світ. Вона є його часткою і вона повноцінна. Оточуючі приймуть її, лише трошки зусиль і часу. Ви ж теж не одразу себе опанували? Тому визнайте їх право і на реакції, і на запитання. Поясніть їм, не зліться. Розкажіть чесно про все, що вас турбує, чим ви вирізняєтеся і навіть попросіть допомогти, якщо потрібно, і кордони теж окресліть. Обов’язково окресліть. Люди не вміють і не знають, але хочуть вміти, хочуть вчитися. Це взаємний труд. Побачите і здивуєтеся, як навколишні радітимуть за вас і разом з вами, коли щось виходитиме разом. Лише не ховайтеся.

Так, боялися наші вчителі, коли знайомилися з Богданою, боялися вихователі, коли Тимофій ішов в садок. Це цілком нормально, адже то подвійна відповідальність і увага, але і віддача і радість подвійні. Ми усі зріднилися в процесі. А діти приймають дітей без умов, одразу як побачать посмішку. А от, чи посміхається ваша дитина, залежить від вас, ви створюєте атмосферу. Створіть той світ де посміхатись хочеться, створіть гармонію. Любіть. Діти з’ясують для себе і між собою, що не так і візьмуться з радістю опікуватися над собі подібним.

От діти найкраще розуміють, що фізичні вади – це ніяка не особливість, а даність: “Що ж – значить треба допомогти.” Це перший досвід маленької дорослості. Вони вчаться бути відповідальними. І це прекрасно. Хіба ми всі не прагнемо саме цього? Так, будуть різні випадки в силу виховання і характеру інших дітей, але це теж нормально. Ви ж не хочете, щоб дитя не навчилося ходити, тому що впало і забилося? Дайте їм час. Дайте багато любові, терпимості і віри. Найперше віри у власне дитя. Не всі вміють вірити. Це так. Та той, хто якось спробував – не розчарується.

Коли Богдана пересіла на візок, я боялася, що діти будуть його соромитися, боятися до нього торкатися, а тим більше возити її в ньому. Ні! Цього жодним чином не сталося. Вони навпаки навипередки возили її на прогулянки, фотографувалися і дівчата, і хлопці, трималися за ручку всі, хто стояв позаду. Самі. Без тіні сумніву і примусу, а я це відчуваю. Ми лише дали їм таку можливість. Я рада за усіх наших друзів, однокласників, з них ростуть чудові люди, у жодному не сумніваюсь. Те саме й з Тимофієм. Моє серце такою глибокою вдячністю переповнене щодня за те, що я відчуваю і бачу: турботу, любов, щирість, природність і ніяких інших “особливостей”. Це щастя, що б ви там собі не думали. Хтось проживе, купаючись у грошах і розвагах, але такого так і не пізнає, не помітить. Я б не хотіла з ними помінятися. Дякую Богу за зрячість, а все решта буде».