Зламав хребет, але не віру в себе

Зламав хребет, але не віру в себе. іван сокол, майстер, ремонт, хребет, інвалідний візок, person, indoor, glasses, clothing, human face. A person sitting in front of a television

Хоч ноги не ходять, Іван Сокол ремонтує і чайники, і телевізори, і телефони

Зламав хребет, але не віру в себе. іван сокол, майстер, ремонт, хребет, інвалідний візокІван Сокол. Фото авторки

У Старому Чарторийську Маневицького району цього чоловіка знають як майстра на всі руки. Іван Сокол виконує різні роботи по дереву та металу, добре знається на техніці — ремонтує і чайники, і телевізори, і телефони. «За який зламок не візьметься, раз — і працює!» — кажуть про нього в селі. Дарма, що Іван Іванович має… паралізовані ноги. Трудиться на інвалідному візку.

Коли здорові люди з цілими руками-ногами нарікають, що в селі чи місті немає роботи, хочеться їм розповісти саме про таку людину. Іван Сокол не від народження хворіє. Непогано вчився у школі і здобув професію кіномеханіка. Відслужив в армії, потім крутив кіно у рідному та сусідньому селі. Йому багато хто заздрив, що здобув таку «романтичну» професію. Та минуло зовсім небагато часу: розпався Радянський Союз, почали закриватися клуби… Кіномеханіки стали нікому не потрібні. Аби заробляти на життя, Іван Іванович перекваліфікувався на будівельника.

— Я працював в ПМК у Маневичах, — розповідає чоловік. — Так уже сталося, що де тільки не прийду — все розпадається. Так і тут. Закрилася фірма, і мав шукати нову роботу. Почав сам їздити на будови.

Якийсь час Іван Іванович працював у столиці. Повертався додому ненадовго, й знову вирушав у Київ на об’єкт. А це, поки був у селі, запропонували чоловікові непоганий підробіток у Луцьку. І він погодився.

— Знаєте, як то: підвернулася така робота, що можна тут було заробити. І близько. От я й «заробив» — каже, усміхаючись. — Якось оступився на будові й впав з висоти. Та було там всього два-три метри. Не раз з більшої висоти падав — і нічого. А тут…

Відразу в лікарні сказали, що шансів ходити нема.

Розповідає свою історію спокійно, ще й жартуючи при цьому, що здається, не про нього йдеться, що це якийсь анекдот. На обличчі — ні краплі зневіри, відчаю, сліз. Навпаки — тверда впевненість у своєму хорошому «завтра».

— Чи важко було вам призвичаюватися до нового життя? Чи не мучила депресія?

— Яка депресія? Який відчай? Я три місяці пролежав у лікарні. Повиймали осколки з хребта, підрихтували мене й відправили додому. А там діти, дружина. Правду кажуть, що в рідній хаті й стіни лікують. То я тільки приїхав — почав керувати, — зізнається. — Так треба меблі розставити, такі матеріали принести. Змайстрував собі над ліжком турніка — став підтягуватися. Бо ноги не ходять, а м’язи ж треба тренувати! Велике спасибі дружині Олі, що вона в мене така любляча і розуміюча, підтримує у всьому. На її плечах багато роботи.

— Але ж і ви без діла не сидите! — кажу, дивлячись на зібрану для ремонту техніку.

— Та стараюсь. Ну як людям відмовити? Телефони, чайники — все, що можна відремонтувати, несуть. Зварку роблю. Правда, невеликих речей — переважно сап-лопат, бо важке підняти не можу. Як щось складніше трапляється, кличу кума. Він мені і ноги, і руки заміняє. Ми разом багато чого майструємо… Нічого особливого від життя не вимагаю. Єдине, хочеться бути комусь корисним. Бо як без того?

Наталія Кравчук

Високий Замок Online

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*