Золота медаль і вступ до вишу. Як це вдалося волинянину з важкою інвалідністю

У 17-річного Володимира Дорощука з Нововолинська – важка форма дитячого церебрального паралічу. Він не може писати (натомість друкує на комп’ютері), сидіти за звичайною партою, ходити, а також має проблеми з мовленням (зазвичай хлопця починають добре розуміти після кількох тижнів спілкування). З першого до одинадцятого класу він вчився вдома. Попри це, Володимиру вдалося закінчити школу з золотою медаллю і вступити до університету. Це перший такий випадок на Волині, пише «Перший канал соціальних новин».

Ми дізналися, як це стало можливим.

У школі для дітей з інвалідністю – клас на другому поверсі

До дев’ятого класу Володимир Дорощук навчався у Нововолинській спеціалізованій школі №9. Навчання було за індивідуальною формою, тобто вдома, бо навіть у закладі для дітей з інвалідністю клас розташований на другому поверсі. Ліфта немає.

«Також Володя не зміг би сидіти за звичайною партою. Йому потрібен стілець, який підтримує з трьох сторін. Писати він не може – текст набирає на комп’ютері. Що вчителі в класі можуть із ним робити?» – каже мама хлопця Ірина Дорощук.

Натомість вчителі щодня відвідували учня вдома. Рідні просили викладати за стандартною програмою з невеликими змінами. Наприклад, у Володі не було уроків фізичної культури.

Навчання хлопцю давалося, однак у спеціалізованій школі є лише дев’ять класів, тому під кінець вчителі почали говорити батькам, що необхідно продовжувати в іншому закладі.

«Навіть жартували: «Якщо ви його не віддасте в 10-ий клас, ми самі це зробимо». Ми ж вирішили не створювати зайвих проблем вчителям і написали заяву у найближчу школу №3, до якої від нашого будинку – три хвилини пішки. Спочатку чоловік прийшов зі свідоцтвом за 9-й клас – там оцінки хороші. Директор подивився і сказав: «Без проблем, беремо», – розповідає мама цьогорічного випускника.

Так Володимир опинився у звичайній школі. Хоча й там навчання продовжилося дистанційно.

Володя не може писати, але навчився друкувати

Сім’я Дорощуків: Роман, Володимир та Ірина

Вчителька хімії казала: «Це єдина дитина, яка мене слухає і розуміє»

Батьки запевняють, що з перших днів не брали участі у навчанні. Просто були поруч, у сусідній кімнаті, готові прийти на допомогу. Вчителям знадобилося до місяця, аби навчитись добре розуміти мовлення Володимира, але жоден із них не висловив нарікань. Спочатку, якщо не розуміли щось, просили Володю надрукувати речення на клавіатурі ноутбука. Але потім зуміли налагодити спілкування простими короткими фразами.

«Педагоги не подавали виду, але ми помічали, що спочатку вони хвилювалися. Одна вчителька навіть питала, чи нічим не образила Володю. Звісно, це було не так. Просто у вчителів немає досвіду роботи з такими дітьми. Вони переживають, і це нормально», – каже Ірина Дорощук.

Щодня до Володі приходило 2-4 вчителів. Зазвичай урок тривав стандартні 45 хвилин. Але бувало, педагоги залишалися довше.

«Наприклад, вчителька хімії спочатку дивувалась Вовиним знанням, а потім почала затримуватись – урок міг тривати 1,5 години. Не тому, що в них не виходило порозумітись. Навпаки – казала: «Це єдина дитина, яка мене уважно слухає і розуміє», – пригадує мама учня.

Тих, хто відмовлявся працювати з хлопцем або не знаходив спільну мову, не було. Батьки вважають – це заслуга дирекції школи, яка підбирала чуйних педагогів.

Часто знання перевіряли тестуванням, але було і написання творів, і усні відповіді. Хлопець може вивчити напам’ять вірш і розказати його – просто йому потрібно більше часу. Багато матеріалів вчителі давали на самостійне опрацювання. Наприклад, після уроків могли задати прочитати два-три параграфи в підручнику замість одного, надсилали відео, які варто переглянути.

Більшість завдань хлопець робив самостійно. Допомога йому потрібна була лише у записуванні формул з математики, хімії, фізики. На уроках це робили вчителі, в домашньому завданні – батьки. Родина має невеликий сімейний бізнес, що дозволяє багато часу проводити вдома і допомагати сину в побуті.

«Вчителька з англійської мови спочатку дала завдання п’ятого-шостого класу. Каже, впорався легенько. Тоді – сьомого-восьмого: результат той же. Виявилося, що його рівень досить високий. Часто кращий, ніж у звичайних дітей. У нього дуже чудова пам’ять, до того ж був хороший вчитель у спеціалізованій школі. Інколи ми й самі не знаємо, звідки він стільки всього знає. Мабуть, з інтернету, де він проводить більшість часу», – пояснює Ірина Дорощук.

З її слів, дітей з інвалідністю часто узагальнюють в одну категорію, хоча це неправильно. Деякі з них не здатні навчитись читати, і тоді в школі головне завдання у роботі з такими учнями – соціалізація, інші ж мають високий інтелект, попри видимі серйозні фізичні вади.

«З одного боку, з Володею важче працювати, з іншого – навіть простіше, бо відразу помітно – зрозумів він чи ні, на відміну від звичайних уроків, коли в класі – 30 учнів. Мабуть, завдяки цьому нам ніколи не були потрібні додаткові заняття з репетиторами», – каже жінка.

Перший семестр Володя закінчив на відмінно, другий – так само, а далі вже мова зайшла про медаль. Врешті так і вийшло – юнак закінчив 11-й клас із відзнакою.

«Хоч у вчителів це був перший досвід роботи з дитиною, яка має таку тяжку інвалідність, у результаті вони сказали, що з ним працювати було чи не найлегше. Вова пунктуальний, зібраний, багато читає. Вчителям було цікаво з ним. В мене не виникало враження, що вони «відбувають» ці уроки. Навпаки, старались щось цікавіше принести і навіть запропонували допомогу, якщо вона потрібна буде в подальшому навчанні», – додає Ірина Дорощук.

На її думку, вчительський досвід роботи з Володимиром допоможе в майбутньому іншим дітям з інвалідністю. Також свій урок толерантності і прийняття отримали однокласники.

«Відтоді, як ми тільки починали свій шлях, ситуація в суспільстві дуже змінилась. Я про ставлення оточення. Наприклад, однокласники з нової школи одного разу приходили вітати Володю з Днем народження. Їм було цікаво побачити, хто ж цей хлопець, який не ходить на уроки. І вони абсолютно нормально реагували. Також Вова стояв з ними на лінійці на Останньому дзвонику, запускав кульки. Діти на це вже не реагують дико – це і є зміни. Потихеньку люди вчаться з цим жити», – каже мама хлопця.

Попри це, брак спілкування відчувається. Раніше юнак міг проводити час з друзями старшого брата, коли ті приходили до сім’ї додому, але кілька років тому хлопець поїхав на навчання до Києва.

Кілька разів на рік родина намагалась відвідувати шкільні свята, долаючи перешкоди не дуже доступного простору. Але сам Володя цього не хотів.

«Інколи ми навіть йому казали: «Є чотири свята, на два з них йдемо обов’язково. Вибирай, які. Мабуть, йому некомфортно з іншими дітьми, бо відчуває різницю», – пояснює мама.

На випускний в школу сім’я не пішла, адже актовий зал – на третьому поверсі. Натомість вони були на урочистому врученні медалей у центрі міста. Замість випускного балу відсвяткували закінчення школи поїздкою до Львова.

Батьки кажуть, в навчання не втручались, але завжди були поруч

Володя любить вчитись і часто робив більше, ніж задавали вчителі

Він першим отримав золоту медаль з такою інвалідністю

Вчитель не має права відмовитися від роботи з дитиною з інвалідністю

Заступниця директора з навчально-виховної роботи школи №3 Людмила Рарата каже, що у Володимира Дорощука було 16 навчальних годин на тиждень. До роботи з ним залучили 12 вчителів. Серед них були не лише ті, що викладали у класі, за яким хлопець числився. Це пов’язано з вимогою про дотримання педагогічного навантаження. Освітянка запевняє, не було такого, щоб якісь вчителі ставилися насторожено, не хотіли викладати у юнака.

«У нас всі мали досвід, бо така форма навчання існує давно. Не стоїть питання про те, хтось хоче чи не хоче. З такими діагнозами не було досі учнів, але були з іншими. Вчителі відвідували семінари, шукали інформацію, як працювати з такими дітьми. Наша шкільна психологиня зустрічалася з дитиною і потім працювала з вчителями. Також інклюзивно-ресурсний центр допоміг рекомендаціями. У результаті дитина мала повноцінне навчання», – розповідає представниця школи.

Заступниця начальника управління освіти та науки Волинської облдержадміністрації Тетяна Соломіна також запевняє, що мова про відбір вчителів, які працюватимуть із дитиною з інвалідністю, не йде. Мовляв, відмовитись вони не мають права, бо перебувають на державній роботі, а відповідні навички здобувають, коли раз на п’ять років проходять курсову перепідготовку в Інституті післядипломної педагогічної освіти. Разом із фаховими предметними лекціями там вони отримують знання про роботу в інклюзивних класах, індивідуальну роботу з дітьми, психологічний аспект спілкування, методи організації навчального процесу. Також педагоги повинні дбати про свою освіту і проходити додаткові навчання, – каже чиновниця. Для цього зокрема існують онлайн-заходи.

Минулого року на індивідуальній формі на Волині навчалось 1562 учні. Серед них – не лише діти, які потребували такого підходу постійно, а й ті, для кого це тимчасова міра, учні, в чиїх класах – менше п’яти дітей (це теж вважається індивідуальною формою). Скільки здобували знання так, як Володя, в управлінні не рахували. Ще 979 учнів вчилися інклюзивно у школах.

«У Горохові ми мали приклад дівчини, яка має тяжку інвалідність, але зараз вже навчається на третьому курсі факультету психології. При цьому в мене немає інформації, щоб діти з дуже складними проблемами досягли таких успіхів, як Володимир. Ми за нього раді», – каже посадовиця.

Тетяна Соломіна стверджує, що батьки дитини з інвалідністю, яка потребує особливої форми навчання, можуть обирати школу за місцем проживання. При цьому спочатку їм варто звернутися до інклюзивно-ресурсного центру, де фахівці визначать, що саме потрібно цьому учню: домашнє навчання чи, наприклад, асистент у школі. Далі батьки пишуть заяву у школу, а педагоги разом зі спеціалістами ІРЦ формують навчальну програму.

«Головне завдання педагогів у подібних ситуаціях – створити комфортні умови для навчання і соціалізації. Табличку множення можна вивчити, як в другому, так і в п’ятому чи сьомому класі, але спілкування і соціалізація життєво важливі», – запевняє освітянка.

Оповідання Володі

Вступили в єдиний доступний університет

Після успішного закінчення школи батьки Володимира Дорощука задумалися про вступ до вищого навчального закладу, але це виявилося завданням із зірочкою.

«Скрізь прописано, що вузи повинні брати таких людей, але по факту це майже неможливо. Процедура ЗНО нам не підходить, бо Володя не може самостійно писати. Якщо йому дати стороннього асистента, він не зможе сина відразу зрозуміти. А якщо допомагатиме хтось із рідних, будуть підозри про необ’єктивне проходження тесту. Хотілося б, щоб цю систему вдосконалювали і створювали можливості для таких, як ми», – каже Ірина Дорощук.

Сім’я написала листи багатьом державним і приватним вишам. Ніхто категорично не відмовив, але ніхто й не сказав: «Так». Фактично, каже жінка, на навчання беруть тих, хто може самостійно себе обслуговувати, ходити на лекції, виконувати письмові роботи.

«Ми зрозуміли, що державні університети не можуть допомогти. Це, мабуть, навіть не їхня провина – вони справді не знають, що з цим робити. Потім у громадській організації «Світ для дітей» батьки порадили нам київський приватний університет КРОК. Ми поїхали туди на співбесіду, там подивились наші результати зі школи і прийняли. Навчання буде повністю дистанційним. Іншого варіанту для нас в Україні наразі немає», – каже жінка.

Рік навчання за спеціальністю «Журналістика» (хлопець мріє стати письменником) коштуватиме 19 тисяч гривень. Натомість освоювати хімію і математику, які йому легко давалися у школі, Володя категорично відмовився. Семестр почнеться 3 жовтня, тому усіх організаційних деталей батьки поки не знають.

«Після першого семестру будемо думати, що робити далі. Якщо йому сподобається, можливо, не будемо обмежуватися однією освітою. А не піде, то не піде. Ми не будуємо довгострокових планів. Наразі ми навчилися з цим жити, а що буде далі – стараємось не думати», – каже Ірина Дорощук.

Батьки лише мріють, щоб в Україні з’явилась певна інформаційна платформа, де будуть зібрані можливості для людей з інвалідністю. Бо поки діти мають інклюзивно-ресурсні центри, у дорослих тут – прогалина.

Випускний у 9-ому класі. Володя вже тоді мріяв стати письменником. Фото з сімейного архіву

Вручення медалей

Текст: Віта Сахнік

Фото: Інна Максимчук

Матеріал опубліковано в рамках програми «Журналістика рішень для локальних медіа», яку реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.