“Я зрозуміла, що навчилася краще справлятися з емоціями”: що плавчині Марині Піддубній дала Паралімпіада-2024

Марина Піддубна з нагородою. Фото: Харківська ОДА.

“Я в Парижі, мабуть, як ніколи раніше відчула, наскільки впевнено виходжу на старт”, — згадує свій виступ на Паралімпіаді-2024 параплавчиня Марина Піддубна. На цих змаганнях вона представляла Донеччину. Додому спортсменка повернулася з двома нагородами: “бронзою” в запливі на 50 метрів вільним стилем та “золотом” у змішаній естафеті 4х100 метрів вільним стилем. Журналісти Вільного радіо поспілкувалися з Мариною про її виступ, виклики, з якими довелося зіткнутися, та емоції від нагород.

Марина Піддубна народилася 7 травня 1998 року. Плаванням почала займатись у 2008 році під керівництвом тренера-викладача Харківського регіонального центру з фізичної культури і спорту людей з інвалідністю “Інваспорт”, заслуженого тренера України Оксани Воронцової.

З 2012 року Марина є членкинею збірної команди України з плавання серед спортсменів з порушеннями зору. У 2019 році здобула найвище спортивне звання — заслужений майстер спорту України.

З 2022 року по сьогодні Марина Піддубна займається плаванням у Донецькій обласній дитячо-юнацькій спортивній школі для людей з інвалідністю під керівництвом заслужених тренерів України Світлани та Андрія Казначеєвих.

Спортсменка має державні нагороди трьох ступенів: орден княгині Ольги III ступеня (2016 р.), орден княгині Ольги II ступеня (2021 р.) та орден княгині Ольги I ступеня, який одержала 19 вересня цього року.

Ось якими спортивними досягненнями вже відзначилась Марина Піддубна:

2012 — взяла участь у XIV Паралімпійських іграх у Великій Британії;

2016 — стала бронзовою призеркою XV Паралімпійських ігор у Бразилії;

2018 — встановила рекорд світу на 50 метрів на Чемпіонаті Європи у Дубліні;

2021 — стала бронзовою призеркою XVI Паралімпійських ігор в Японії;

2024 — здобула “бронзу” та “золото” на Паралімпійських іграх у Франції.

Паралельно з виступами на всеукраїнських та міжнародних змаганнях Марина здобула освіту в Харківському національному педагогічному університеті ім. Г. С. Сковороди за спеціальністю “Іноземна філологія”.

На цьогорічній Паралімпіаді Марина Піддубна змогла краще сконцентруватися на роботі та справлятися з переживаннями

На двох попередніх Паралімпіадах ви були у команді Харківської області. Чому цього разу ви вирішили представляти Донеччину?

Насправді я вчилася у школі в Харкові й там же почала займатися плаванням. Вступила в Харківський національній педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди і потім вирішила змінити щось у своєму житті, спробувавши попрацювати з новим тренером. Оскільки це загальновідома інформація, що Андрій Вікторович і Світлана Михайлівна Казначеєви — це чудові тренери, я загорілася бажанням перейти до них. Вони підготували дуже багато спортсменів у моєму класі, тобто з вадами зору. І відтоді я жодного разу не пошкодувала, що потрапила до них.

Поділіться своїми емоціями, які ви відчували напередодні Олімпіади-2024. Ви вже брали участь у Паралімпійських іграх три рази. Чи змінилися ваші відчуття перед змаганнями з того часу?

На цій Олімпіаді я зрозуміла, що навчилася краще справлятися з емоціями, хвилюванням та нервами і більше концентруватися на деталях в роботі. Тому що для спортсмена дуже важливо навчитися контролювати свій емоційний стан. Ти можеш бути чудово підготовлений, але через хвилювання здатен накоїти лиха. І ось я в Парижі, мабуть, як ніколи раніше відчула, наскільки впевнено виходжу на старт. Я не замислююся про те, що це найвищий рівень чи найважливіші змагання. Я про це взагалі не думаю.

У Парижі перед змаганнями були антиолімпійські мітинги. Чи переживали ви з цього приводу? Як це вплинуло на ваш стан?

Ми трошки перебували в напрузі, тому що зараз світ такий неспокійний і все може різко змінитися. Але, скажімо так, у мене не було відчуття, що це якось сильно вплине на наші змагання. Я вірила в краще — на щастя, так і сталося.

Фото: Управління фізичної культури та спорту Донецької ОДА

Розкажіть, які ви маєте ритуали перед змаганнями? Як справляєтеся з переживаннями, тривогою? Як ви мотивуєте себе перед важливими запливами?

Ми перед стартом сидимо 20 хвилин у коллрумі, це приміщення, де готуємося до змагань. І ось там я, як тільки відчуваю, що починається мандраж, хвилювання, одразу намагаюся це загасити. Я починаю дихати спокійно, просто максимально намагаюся себе привести в баланс.

Щодо ритуалів, напевно, найнезміннішим у моїх змаганнях є те, що я заходжу на тумбочку тільки з лівого боку. Не знаю чому, але мені здається, якщо я зайду справа, все піде не так. Хтось вмивається, я знаю, водою в басейні, хтось ще щось [робить].

Спортсменка очікувала, що здобуде “золото” в естафеті, але “бронза” за інший заплив стала для неї приємним сюрпризом

Про що думали, коли зрозуміли, що здобули бронзову медаль на дистанції 50 метрів вільним стилем? Чи очікували ви на такий результат і чи задоволені ви ним?

Я думала, що це якесь диво. Тому що 50 метрів вільним стилем — це не просто дистанція, де ти можеш розрахувати силу або де є якась стратегія, а свого роду лотерея. Тобто ти затупив на старті — все, можеш програти одну соту [секунди]. До того ж ми ж не бачимо, куди пливемо, і є така поширена проблема, що може занести, можемо зачепитися за доріжку, відповідно, загальмувати себе, або перейти з правого боку на лівий.

На 50 кроль (дистанція у 50 метрів вільним стилем, — ред.) у тебе немає можливості це якось відіграти. Виходить так, що ти стрибнув і все видаєш на цих, виходить, 30 секундах. Я дуже люблю цю дистанцію, але вона завжди така хвилююча саме через цю непередбачуваність. І, звичайно, коли я стала третьою, то здивувалася, просто не могла повірити. Здалося, що цього не може бути.

Там була моя основна суперниця з Нідерландів. Кумедно, що ми з нею в Ріо взяли разом бронзу і потім ще й здружилися. Це була моя перша медаль на 50 кроль (дистанція у 50 метрів вільним стилем, — ред.). І зараз ми теж пливли з нею разом, причому по сусідніх доріжках. Так ось, у неї якраз не зайшов максимально цей заплив, тому що її почало нести на інший бік, і це дуже зіграло мені на руку, тому що вона, напевно, була моя найосновніша суперниця, бо ми приблизно однаково з нею пливли.

Фото: Управління фізичної культури та спорту Донецької ОДА.

Чи очікували на “золото” у змішаній естафеті 4х100 метрів вільним стилем? Наскільки важкою для вас була ця дистанція?

В принципі, так, напевно ми всі розраховували на золото, тому що у нас (у збірної України, — ред.) стоїть світовий рекорд на цій естафеті, і вона, можна сказати, у нас така “коронна”, ще ніхто швидше не плив. Ми поставили цей рекорд приблизно тим самим складом, яким виступали і цього разу, і він досі тримається. Основними суперниками були бразильці, але у нас була дуже сильна команда — трохи змінена, але все одно “золота” у прямому сенсі. Я була впевнена, що ми здатні здобути це “золото”, хоча хвилювання, звісно, залишалося. Дистанція була важкою, але потім я пливла ті ж 100 метрів кролем вже в особистому заліку, і це далося значно складніше. Можливо, тому що це був останній день змагань, і я вже використовувала свої останні ресурси.

В естафеті найважливіше те, що ти розумієш: за тобою ще пливуть інші, а я ще й стартувала першою. Від того, як швидко я допливу і торкнуся борту, залежить, як швидко стартують інші й почнуть виконувати свою роботу. Відповідальність перед командою, звичайно, додає хвилювання, але це не була моя перша естафета, тому процес вже добре налагоджений. В естафеті відчувається більша відповідальність, адже коли відповідаєш тільки за себе, то у разі помилки це лише твоя проблема. А тут — вся команда.

Для Марини ці змагання виявилися виснажливими, проте дали поштовх до професійного зростання

Чи відповідала Паралімпіада-2024 вашим очікуванням? Що вас найбільше вразило під час цих змагань?

Ця Олімпіада була трішки дивна за атмосферою, мені доволі легко там було емоційно, не відчувалося жодного тиску. Однак загалом усе виглядало дуже практично. Багато хто зазначає, що не було відчуття, ніби це велике спортивне свято чи фестиваль, як зазвичай буває. Усі були в такому робочому, рутинному настрої, і емоційно Олімпіада виявилася виснажливою, особливо під кінець. Вона дуже багато сил забрала. Але при цьому, що мене найбільше вразило, це повні трибуни людей, які кричать та вболівають. Коли на воді з’являвся француз, трибуни вибухали справжньою вакханалією. Але вони підтримували всіх, і це було неймовірно. Хоча для когось такий шум був відволікаючим, мене він, навпаки, заряджав. Це був емоційний обмін з публікою.

Один із найяскравіших моментів, що назавжди залишиться зі мною, був після нагородження, коли ми йшли колом пошани. Люди тягнули руки, давали “п’ять”, серед них були й маленькі діти, і дорослі різного віку. Більшість, мабуть, були місцевими жителями, які, хоча й не знали нас особисто, щиро раділи. Найзворушливішим для мене стало те, що, навіть коли Франція не брала участі в нашій естафеті, вони залишилися до самого кінця, дивилися наш заплив і дочекалися нагородження. Це було справді круто.

Марина Піддубна. Фото: Управління фізичної культури та спорту Донецької ОДА

Що стало для вас найбільшим відкриттям або несподіванкою під час цих ігор?

Напевно, я сама і те, як багато в мені сил. Це ж перша Олімпіада, де в мене дві медалі. І було круто, що, виявляється, у мені стільки ресурсу, що я на кожну дистанцію виходжу, викладаюся там. Мені потрібно відновитися десь добу, але потім я знову йду і я знову можу зібратися.

Опишіть загалом, якими були змагання цього року? Чим вони відрізнялися від попередніх і чи відчули ви зміни у своєму підході до спорту?

Ну ось, напевно, [відрізнялися] більше усвідомленістю з мого боку, спокоєм. Я б сказала, професіоналізмом. Тобто не стільки самі змагання чимось відрізнялися, скільки саме я приїхала на них зовсім інша.

Не та Марина, яка приїжджала в Ріо, не та Марина, яка приїжджала в Токіо. Стала більш особлива, доросла, напевно, професійна.

Для спортсменки стати переможницею Паралімпійських ігор — “просто робочий процес”

Що для вас означає перемога на міжнародних змаганнях такого рівня?

Для мене це просто піднятися на якусь нову сходинку, самовідчуття, самоусвідомлення, що я це теж можу. Проте не можу сказати, що це викликало в мене ейфорію. Якби таке сталося, скажімо, у 2016 році, то, безумовно, це було б захоплюючим і неймовірним. Але зараз я розумію, що це лише результат нашої роботи, того, на що ми витратили сили. Це просто практичний підсумок вкладених зусиль. Думаю, я підходжу до цього з досить практичної точки зору.

Яка різниця у бронзовій та золотій медалі для вас?

Бронзова, напевно, для мене персонально важливіша, тому що вона моя особиста і до того ж настільки несподівана. Я не розраховувала на неї, але я, в принципі, не люблю розраховувати на якусь медаль, бо самовпевненість до добра зазвичай не доводить спортсменів. Без різниці, як буде, але я від себе зроблю все, і для мене це стало таким собі подарунком долі, що я все-таки отримала цю нагороду. Значить, я не даремно старалася, до того ж це моя улюблена дистанція.

Що для вас означає бути переможницею Паралімпійських ігор, золотою медалісткою?

За великим рахунком, насправді, нічого такого. Це просто робочий процес і я впевнена, що це не останнє досягнення в житті, навіть не тільки в спорті, а загалом. Краще на цьому не фокусуватися.

На що плануєте витратити виграні кошти? Чи будете віддавати якусь суму на благодійність?

Я не маю звички витрачати того, чого ще немає. Проте хотілося б здійснити свою давню мрію — купити квартиру, адже весь час доводилося знімати її. Наразі проживаю з батьками у Дніпрі, і все ж у свої 26 хотілося б мати власний куточок. Але це тільки начерк, як будуть гроші, тоді й подумаю.

Які плани у вас на майбутнє після завершення Паралімпіади-2024?

Я поки що не хочу будувати планів на майбутнє. Точно знаю, що хочу поїхати наступного року на чемпіонат світу в Сингапур. Тобто поки я маю начерк планів на наступний рік, але дуже далеко не хочу заглядати, бо життя показує, що плани будувати справа не дуже вдячна. Усе може змінюватися, світ змінюється, і загалом імпровізація — наше все.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

Валерія Пащенко