З перших днів повномасштабного вторгнення киянин Іван Сорока захищав Україну. Він брав участь у запеклих боях на Київщині, воював на Донеччині та, як він сам зізнається, не раз готувався прощатися з життям.
В серпні 2022 року внаслідок ворожого обстрілу Іван отримав важке поранення і втратив зір. Тепер він не може бачити близьких, але точно щодня та щохвилини відчуває їхню підтримку. Незважаючи на всі випробування, чоловіку вдалося побудувати міцну та щасливу сім’ю: дружина Ольга стала головною підтримкою, а маленький син – щастям та відрадою. Історію захисника розповіли в рамках проєкту «Nostos. Повернення героїв».
«До війни життя було безтурботним»
30-річний Іван Сорока згадує: в його підліткові роки російська пропаганда була вкрай сильною.
«Я ніколи не спілкувався російською, але вів нею свої соціальні мережі, вважав себе дотичним до росії, думав, що ми маємо спільне коріння, проте Революція Гідності «струсила» нас і поставила все на свої місця. Я почав цікавитися українською історією, ми з друзями їздили на Майдан, характер формувався, і в мені ріс «маленький націоналіст»», – розповідає хлопець.
Іван ділиться, що до повномасштабної війни життя було безтурботним – він працював на улюбленій роботі, спілкувався з друзями, мріяв купити автомобіль та німецьку вівчарку.
Планам не дала здійснитися війна. Як тільки росіяни розпочали повномасштабне вторгнення, Іван став на захист рідної країни.
«Я сказав батьку, що почалася війна і я маю йти на фронт та пішов збирати речі. В мене була завзятість, бо всі хлопці йшли до військкоматів, намагалися якнайшвидше потрапити до лав ЗСУ», – розповідає ветеран.
Так Іван Сорока став спочатку помічником гранатометника, а потім – кулеметником в 72-ій окремій бригади імені Чорних Запорожців.
«Росіяни зробили помилку, коли сказали здаватися»
На початку війни хлопець обороняв селище Мощун на Київщині.
Так він згадує першу ніч у ролі військового: «Нас привезли в Мощун і розподілили по позиціях. Ми були в крайньому будиночку біля річки, і якраз в цю ніч стався обстріл аеропорту Гостомель, коли російський десант намагався висадитися, і злітну смугу рівняли з землею. Я лежав біля гарячої батареї і трусився, адже мені було дуже холодно. Всю ніч лунала канонада, і я дуже чекав на світанок, щоб побачити білий світ. Але не знав, чи наступить взагалі ранок».
В наступні дні військові займалися облаштуванням позицій.
«Дехто говорив, що ми там ненадовго, і будемо йти вперед, але я нутром відчував, що в цьому місці потрібно вкопуватися в землю, і нам доведеться тут сидіти ще не раз. Так і сталося – це була наша остання лінія оборони, яку ми тримали вже наприкінці березня. Згодом ці позиції стали братськими могилами – зараз в селищі Мощун на тих місцях встановили меморіал», – згадує ветеран.
Іван говорить: йому вдалося вижити завдяки досвіду. До участі в бойових діях він проходив строкову службу, а також базову підготовку в лісі.
«Я знав, як штурмувати, зачищати, копати, а крім того, мав інтуїцію, яка мене рятувала, – розповідає захисник. – В перші місяці війни я міг загинути разів п’ять-шість, смерть постійно ходила поруч».
Ветеран ділиться страшними спогадами – коли селище було вже повністю окуповане, техніка росіян стояла буквально в 50 метрах від українських позицій.
«Вони вже просто прямою наводкою розбирали наші окопи, йшли бої, ми не розуміли, на яких позиціях наші, а де окупанти. Я залишився один і зміг переповзти до хлопців – на цій позиції всі ледве трималися, були контужені. Тоді мені вдалося оглянути периметр і я помітив, що за 15 метрів від нас стоїть двометровий чоловік з георгіївськими стрічками. За ним йшла група розвідки, десь 11 людей. Я встигнув вистрелити в першого та попередити побратимів. Так ми зустріли окупантів щільним ливнем свинцю, – згадує Іван. – Потім були перестрілки, і росіяни зробили велику помилку, коли крикнули: «Здавайтеся». В мене і товаришів було по гранаті, і ми їм добре «наваляли». Потім вдалося вийти на групу наших і доїхати до Горянки».
На грані життя та смерті хочеться мати сім’ю
Після запеклих боїв, в квітні 2022 року, Іван потрапив у госпіталь із запаленням легень. Саме в той час він познайомився у мережі з майбутньою дружиною Владиславою.
«Я написала Вані перша, бо мені сподобалася його фотографія. Він відповів, почалася розмова, і ми спілкувалися на загальні теми. Спочатку декілька днів переписувалися, а потім домовилися зустрітися», – згадує дівчина.
Кохання пари розвивалося швидко – 7 квітня вони почали спілкуватися, а вже 25-го Іван освідчився нареченій.
«Я думаю, що на мене вплинула війна. Коли ти знаходишся на грані життя і смерті, то розумієш, що потрібно щось в цьому світі зробити, лишити якийсь слід. Для мене настав час, коли можна думати про сім’ю», – говорить ветеран.
Проте, довго побути разом закоханим не вдалося – Іван знову поїхав на фронт, цього разу – на Донеччину. Там 3 серпня 2022 року він отримав своє поранення і втратив зір.
«Ми потрапили під мінометний або артилерійський обстріл. Снаряд прилетів між мною і побратимом. Дивом пощастило, що я вижив, але ноги до тазу були повністю посічені, перебита права рука і уражено обличчя. Я лежав, в очах було темно, тіло не відчувалося, в голові – свист, і мені здавалося, що я помираю. Тож я лежав і прощався з усіма в голові, а потім зрозумів, що пройшло вже півхвилини і я все ж таки живий», – згадує захисник.
Іван одразу усвідомив, що втратив зір – побратими сказали, що лівого ока немає, а згодом, лікарі рятували праве. Та, незважаючи на це, військовий ніколи не впадав у відчай.
«До нас у шпиталь привозили хлопців, в яких лишилося одне ціле око, але ампутована нога або рука. Вони плакали і говорили, що все пропало, а я думав – давайте поміняємося, ампутуйте мені дві ноги, але поверніть одне око. Мені було легше це все переносити саме завдяки жартам та позитиву, вони мене витягнули з «ями», в якій я опинився», – підкреслює хлопець.
«Дружина – мій янгол-охоронець»
Найбільше ветеран переживав про те, як відреагують близькі. Іван навіть пропонував коханій розійтися, та вона залишилися поруч з чоловіком.
«Коли мене возили в ліфті, лікарі говорили: «Бідний хлопчина», хтось плакав. Я розумів, що після поранення буде вже нове життя і для мене, і для оточуючих. Тому не хотів бути тягарем для Владислави, – говорить Іван. – Але вона стала моїм янголом-охоронцем: постійно переживала, піклувалася, підтримувала. Коли вона говорила, що буде завжди поруч, мене це рятувало».
Владиславу стан Івана не налякав. Вона стала «очима», правою рукою та опорою для чоловіка.
«Моя перша реакція була така: руки, ноги на місці, значить все буде добре, є випадки і гірше, і страшніше, але люди живуть і насолоджуються життям! А деякі з них живуть значно краще, ніж зрячі! Можливо, хтось думає, що в мене до Вані жалість, але я знаю, що він повноцінна людина, все може робити і навіть працювати. Це кохання, бо без кохання не було б нічого», – розповідає дівчина.
Наразі Іван ще вчиться приймати нову реальність, та вже має успіхи: він встановив додаток на смартфон, який озвучує увесь текст. Завдяки цьому, він може слухати книжки, новини і диктувати повідомлення.
«Крім того, коли зникає зір, включається інтуїція. Ти відчуваєш, що потрібно оминути, що поруч хтось йде і можна зіштовхнутися. Уява малює тобі маршрути, місця, особистостей», – розповідає Іван Сорока.
Суспільство ще також навчається приймати людей з вадами зору. Ветеран та його дружина говорять: спочатку дуже багато киян зупинялися та дивилися на пару, постійно звертали увагу на вулиці. Наразі вже більше громадян намагається правильно комунікувати з людьми з інвалідністю, ставитися до них з розумінням і повагою. Іван підкреслює – це вкрай важливо, адже, на жаль, через війну, людей з вадами зору стає все більше, і вони потребують підтримки та створення доступного середовища.
Еліна Прокопчук
Фото: з відкритих джерел