Оксана Лехняк, протезистка Центру протезування і ортезування на базі Unbroken, оглядає гіпсовий позитив кінцівці (Фото: Олександр Медведєв)
Оксана Лехняк, співробітниця львівського Центру протезування на базі Unbroken, розповідає про жінок в професії, незламних військових, механічні та біонічні протези, а також про загибель брата, яка й привела її на цю роботу, пише NV.
Оксана Лехняк, 31-річна протезистка Центру протезування і ортезування на базі Національного реабілітаційного комплексу Unbroken (Незламні) у Львові, схилилась над великим металевим столом. На її обличчі — маска, що захищає від шкідливого пилу під час шліфування виробів. Карі очі фахівчині зосереджені на масивному гіпсовому позитиві кінцівки, тобто моделі тіла, для якої зараз і робиться протез.
Жінок-протезисток в Україні небагато, і Лехняк — одна з них. А почала вона свій шлях у цій професії через особисту трагедію. Про власний біль і про те, як протезист стає психологом і підтримкою для поранених військових, фахівчиня розповіла NV.
«Мій брат-військовий загинув на війні у 2022 році. Після цього я вирішила, що маю робити більше.
Оксана Лехняк — одна з небагатьох жінок-протезисток в Україні / Фото: Олександр Медведєв
До цього я волонтерила, розмальовувала відстріляну зброю, яку ми потім продавали на благодійних аукціонах. На ці гроші купували автівки [для ЗСУ], такмед і так далі. А коли брат загинув, то мені стало якось замало волонтерської роботи, я хотіла бути більш дотичною до реабілітації, до допомоги військовим.
За освітою я реставраторка творів мистецтва з каменю, закінчила Інститут архітектури Львівської політехніки. Тобто вмію працювати з різними матеріалами, і це трохи допомогло в моїй новій роботі.
Коли я прийшла в центр Незламні, то мені дали шанс випробувати себе. Перший час я ходила сюди просто для того, щоб подивитись, потроху пробувала щось зробити. Можна сказати, це був такий випробувальний термін, щоб я могла зрозуміти, чи в мене вийде.
Але після кількох місяців, я зрозуміла, що це дійсно те місце, де я зможу себе реалізувати. Те місце, де я відчуваю себе корисною і де роблю більше, ніж просто роботу. Тут я дотична до великої справи.
Це складна робота, важка як фізично, так і морально. Кожен день ти контактуєш з військовими, тобто маєш знаходити до них підхід, десь вислухати, десь трохи побути психологом. Ти даєш їм можливість розказати їхні історії, а також дізнатися їхні побажання щодо виробів.
Лехняк спеціалізується на протезуванні верхніх кінцівок / Фото: Олександр Медведєв
У поранених військових дуже великі очікування від протезів. А ти повинен коректно їм пояснити, що це не стане повноцінною заміною втраченої кінцівки.
Таке спілкування з пацієнтами подекуди може бути емоційно складним. Тому що неможливо не пропускати ці історії через себе. Як би ти не абстрагувався, все це має накопичувальний ефект, тож раніше чи пізніше ти починаєш прокручувати ці розмови, проживати їх у своїй голові.
Водночас у цих хлопців можна багато чому повчитися, зокрема їхній життєвій силі. Вони справді неймовірні. Я не знаю, звідки вони черпають ту міць, але деколи ти від них настільки заряджаєшся, особливо, коли вони залишаються позитивними і жартують.
Є пацієнти, з якими дуже легко працювати, після зустрічі з якими ти виходиш піднесений. І навіть коли ти втомлюєшся, але видаєш пацієнту протез і бачиш, як він робить ці перші кроки, як вчиться ним користуватися і сам від того кайфує, то вся твоя втома автоматично зникає. Ти просто насолоджуєшся цим результатом, що допоміг комусь у цьому житті.
До повномасштабної війни тема протезування була не сильно розвинена в нашій країні. Зокрема я особисто ніколи з цією сферою раніше не стикалась і не розуміла весь процес протезування. Але з початком великої війни нам усім потрібно було швидко навчитися розбиратися в цій тематиці, швидко ставати професіоналами за цим фахом, тому що обсяг [запитів на протезування] і обсяг роботи, на жаль, дуже великий.
Через повномасштабну війну і велику кількість поранених протезування в Україні стрімко розвивається / Фото: Олександр Медведєв
Коли я почала працювати, то паралельно і навчалася. Зараз, в принципі, відбувається те саме: я працюю і вчусь. Наприклад, їздила на навчання в Штати, а нещодавно отримала сертифікацію від [провідного німецького виробника протезів] Ottobock.
Також їздила в Київ, щоб отримати сертифікацію для встановлення біонічних рук українського виробника Esper Bionics [восени 2022-го журнал Time назвав роборуку Esper Hand одним із 200 найкращих винаходів того року].
Я спеціалізуюсь на протезах верхніх кінцівок. Тільки двоє, включно зі мною, фахівців центру працюють з верхніми, решта спеціалізується на нижніх кінцівках.
На жаль, не тільки в Україні, а й в усьому світі дуже мало спеціалістів у цій області. Тому мені запропонували саме цей напрям. До того ж такі протези значно легше носити, бо гіпсова модель плеча і позитив, скажімо, стегна дорослого чоловіка вагою за 100 кг — це колосальна різниця.
Ми встановлюємо пацієнтам як механічні, так і електронні протези. Все залежить від конкретного випадку — у когось, наприклад, мʼязи можуть не давати імпульсів, або ж працювати некоректно.
Спеціалісти центру допомагають пацієнтам визначитися з протезом, який має замінити втрачену кінцівку / Фото: Олександр Медведєв
Це добре, коли пацієнт при первинному протезуванні погоджується на механіку. Вона ідеально підходить для того, щоб навчитися користуватися протезом, і кукса в цей час якраз звикає до чужорідного предмета. Механічний протез менш вразливий до пошкоджень і ударів, не боїться води, й, загалом, легший, ніж електронний.
Біоніка ж має батарею та низку додаткових елементів, які обтяжують протез. Тож пацієнт, замість того, щоб концентруватися на опануванні виробу, фокусується на тому, що йому важко це носити.
Натомість коли пацієнт походив з механічним протезом, а потім приходить ставити біонічний, то його кукса вже натренована, краще сформована. Тому це оптимальний варіант.
Дуже важливо пояснити це пацієнту, адже люди надивились різних відео [про біонічні протези], або побачили в когось зі знайомих, і не розуміють, що у кожного свій особливий випадок. Але поки що в мене проблем із хлопцями не було, вдається знайти спільну мову та переконати їх.
Інших жінок-протезисток я зустрічаю дуже рідко. Все ж у цій сфері працює більше чоловіків.
Але, думаю, з часом це може змінитися. Ми, українці, ще знаходимось на стадії становлення цієї професії, це досі щось нове для нас. Тому коли на протезистів почнуть повноцінно навчати у закладах Міністерства освіти, ця тенденція обов’язково зміниться. Я не бачу причин, чому б жінки не могли опановувати цю роботу.
Мій брат Олег Лехняк був військовозобовʼязаним, він пішов служити у перший же день повномасштабної війни. Не намагався знайти якихось лазівок, щоб не мобілізуватися. Одразу зібрався і пішов.
Олег був одним із тих, хто відбивав наступ росіян на Київ. Але я була впевнена, що з ним все буде добре. Бо так було усе наше життя — які б халепи не траплялися, він завжди з них виплутувався. Тому я, звісно, хвилювалася, навіть злилася на нього, що він мені не сказав [що мобілізується], але вірила, що нічого поганого не станеться.
І потім він написав мені, що вони їдуть в село Кухарі Київської області і кілька днів він не зможе виходити на звʼязок. Ось тоді мене почало трохи трусити, зʼявилося погане передчуття. В один із вечорів я просто прийшла після волонтерської роботи додому і розплакалася. А вранці мені подзвонив тато і сказав, що Олег загинув. Йому було 33 роки”.
Євгенія Корольова