Війна забрала в Андрія Ярошика із села Кукли здоров’я, але не зламала його силу духу. У боях за незалежність України він втратив обидві ноги, пережив клінічну смерть і дивом залишився живим. Йому 29 років. Доброволець, найстарший син у багатодітній родині, він повернувся з межі між життям і смертю, щоб розпочати новий, непростий шлях, пише Юлія Музика «Нова доба».
Свідомий вибір захисника
У родині Ярошиків – шестеро дітей: п’ятеро синів і дочка. Троє братів пішли в ЗСУ боронити країну. Андрій – найстарший. Він дуже рано лишився без батька. Із перших днів повномасштабного вторгнення не мав сумнівів щодо свого вибору – стати на захист держави. Його рідний брат Сергій служить у Збройних Силах України з 2021 року і неодноразово був поранений.
Разом із братом Богданом Андрій пережив тритижневу окупацію на Чернігівщині, де працювали. Під час бойових дій він утратив документи, але щойно їх відновив – одразу звернувся до військкомату і в жовтні 2022 року вступив до лав ЗСУ. Його брат Іван зробив це ще раніше.
– Я довго не думав, був упевнений у своєму рішенні, – згадує Андрій.
До війни чоловік працював у будівельній сфері, виконував роботи з напівсухої стяжки, їздив у відрядження по всій Україні та планував відкрити власну справу. Проте замість підприємницьких планів розпочалися військові навчання і бойові виходи на Куп’янському напрямку.
– Коли я прийшов служити, у нас була дуже згуртована рота. Нам не потрібно було пояснювати, як діяти – кожен знав свою роботу. Якщо якась група потрапляла в засідку, ми відразу виїжджали на допомогу. Я служив у 1-му стрілецькому батальйоні 14-ої ОМБр імені князя Романа Великого. Поки в квітні 2025 року проходив навчання, наш підрозділ поніс великі втрати, і нас перевели до 3-го механізованого батальйону, – розповідає військовослужбовець.
Загалом Андрій провів на передовій понад два з половиною роки, зазнав більше десятка контузій, шість із яких були офіційно зафіксовані.
День, що розділив життя
25 травня 2025 року. Куп’янський напрямок. Група із трьох українських військових виходить на позицію поблизу села Петропавлівка. Андрій рухається першим. Їх виявляє противник. Ситуація стрімко ускладнюється – замінована місцевість, активна робота ворожих дронів, ухвалюється рішення про відхід. Андрій прикриває побратимів.
Під час бою гинуть двоє його товаришів, із якими він перебував поруч. Сам Андрій зазнає важких поранень – спочатку правої, а згодом і лівої ноги внаслідок скидів із безпілотників.
– Я вже не міг рухатися. Сам наклав турнікети. Коли мене помітили, почали добивати дронами. Фактично дивом залишився живим. Я доповз до загиблих побратимів, накрився ними і передав по рації свої координати. Повідомив, що поруч двоє «двохсотих», а я важкий «300-ий». Просто лежав і чекав. Думав, що це кінець. Болі в ногах уже не відчував і навіть не знав, що маю пневмоторакс через пробиту легеню, – пригадує він.
Евакуація тривала майже добу. Побратими несли пораненого 3 кілометри понад 12 годин під постійною загрозою обстрілів і атак дронів. Потім ще кілька годин чекали можливості вивезти. У той момент Андрій уже усвідомлював – ніг не буде, але найважливішим було вижити.
У медичних закладах Києва та Львова лікарі боролися за його життя. Чоловік пережив клінічну смерть, тижні реанімації, складні операції та тривалий період відновлення.
– Коли прийшов до тями, зрозумів одне – якщо я вижив, значить, Бог залишив мене тут не просто так. Я ще маю щось зробити, – говорить Андрій.
Він зазначає, що сучасну війну кардинально змінили FPV-дрони, особливо оптоволоконні, які є практично невразливими до засобів радіоелектронної боротьби.
– Раніше було так, що ми по три-чотири бійці місяцями утримували позиції проти в десятки чисельнішого ворога. Тепер у багатьох випадках усе вирішують дрони, – наголошує захисник.
Протези, мрії і бажання бути корисним
Після порятунку розпочався новий, не менш складний етап – життя після війни й без ніг. Спочатку лікарі говорили, що через високі ампутації він не зможе ходити на протезах і пропонували складні оперативні втручання з установленням металевих конструкцій у кістки. Однак завдяки підтримці волонтерів, роботі реабілітологів і наполегливості самого Андрія вдалося знайти альтернативне рішення. Сьогодні він уже навчається ходити на протезах – попри попередні прогнози, що це буде неможливо.
Тривалу реабілітацію чоловік проходив у львівському центрі Unbroken, де з ним працювали лікарі, фізіотерапевти та психологи. Крок за кроком він знову вчиться стояти, рухатися і довіряти власному тілу.
Андрій зізнається, що після важкого поранення неодноразово стикався з бюрократичними труднощами. Болісним ударом стало й те, що після втрати ніг від нього відвернулася кохана дівчина.
Нині він проживає в селі Кукли разом із мамою Марією Степанівною, братами Богданом та Павлом і сестрою Анастасією. Допомагає по господарству, готує їжу, рубає дрова. За його словами, саме підтримка родини, побратимів і небайдужих людей дає сили жити далі.
Сусід Олександр Марчук подбав про те, щоб Андрій мав зручне крісло колісне, а також допомагав йому з необхідними речами ще тоді, коли той перебував на фронті.
Фізично повернутися на війну Андрій уже не може, однак серцем він залишається поруч зі своїми побратимами, з якими щодня спілкується по телефону. Йому пропонували стати інструктором і передавати бойовий досвід іншим військовим.
– Якщо я зможу зберегти комусь життя – значить, усе це було недарма, – каже він.
Чоловік мріє відкрити власну справу, остаточно стати на ноги – у прямому й переносному сенсі. Він не шукає співчуття, а прагне, щоб суспільство пам’ятало: за кожним тяжким пораненням стоїть не суха статистика, а жива людина.
Андрій Ярошик повернувся з межі між життям і смертю, щоб почати новий шлях. Нехай йому на ньому завжди щастить! Вдячність і честь нашому Захиснику!
Фото авторки та з архіву Андрія Ярошика