Досвід людей з інвалідністю під час війни та окупації залишається недостатньо видимим і врахованим. На цьому наголосила Голова Правління «Ліги Сильних» та заступниця Голови Правління «Групи активної реабілітації» Уляна Пчолкіна під час «Воркшопу з питань внутрішнього переміщення в Україні: дії, адвокація та лідерство», що відбувся 19–20 лютого у Варшаві. Вона окреслила системні прогалини у реагуванні на кризу та сформулювала рекомендації для урядів, донорів і гуманітарних організацій.
Що було в 2022 році?
За словами Уляни Пчолкіної, на початку повномасштабного вторгнення люди з інвалідністю фактично залишилися поза системним плануванням евакуації. Не були передбачені доступні маршрути для користувачів крісел колісних, бракувало спеціалізованого транспорту, а критично важлива інформація часто поширювалася у недоступних форматах. Це, наголосила вона, оголило глибокі прогалини в системі реагування, які поставили людей з інвалідністю в значно більш вразливе становище.
«Насправді моє виживання залежало від друзів, волонтерів та зовсім незнайомих людей. Це величезна прогалина в наших інституціях. Якби не особиста солідарність, багатьох із нас сьогодні тут не було б. Це був мій досвід, але це також досвід тисяч інших», — сказала Уляна.
Уляна (справа) та її колеги
Що з цим намагались зробити?
Міжнародне право вже має потужні інструменти захисту. Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю (CRPD) встановлює:
- право на участь у прийнятті рішень
- доступність середовища
- недискримінацію
- незалежне життя
Також гуманітарна система ООН дедалі більше інтегрує принцип disability-inclusive response, а політики ЄС наголошують на локалізації та участі громадянського суспільства.
«У нас є Конвенція ООН. У нас є політика ЄС. У нас є папери, де сказано, що ми маємо права. Але як ми побачили в Україні: рамка на папері не рятує життя в кризу. Плани будували без нас. Включення було лише словом у звіті. Нам не потрібні нові стандарти. Треба починати поважати ті, які вже є», — сказала Уляна.
86% організацій людей з інвалідністю в Україні очолюють жінки, багато з яких самі мають інвалідність і відіграють ключову роль у підтримці спільнот та процесах відновлення. Однак їхній внесок залишається недостатньо представленим на рівні ухвалення стратегічних рішень, зокрема під час формування державних політик і переговорних процесів.
Уляна (справа) та її колеги
Що у 2026 році?
В Україні проживає понад 3 млн людей з інвалідністю, і значна частина з них особливо гостро відчуває наслідки війни. Зокрема, у Черкаській області станом на початок 2026 року щонайменше 37% переміщених родин мають у своєму складі людину з інвалідністю.
«Навіть якщо це дані окремого регіону, вони демонструють важливий системний факт: інвалідність не є периферійною характеристикою в контексті переміщення — вона структурна», — додала Уляна.
Водночас дослідження “Ліги Сильних” у партнерстві з Info Sapiens показує, що станом на 2025 рік 68% людей з інвалідністю не мають достатніх доходів для покриття базових потреб. Це свідчить про системну вразливість цієї групи та поглиблення соціально-економічної нерівності в умовах війни.
«Гуманітарна допомога є життєво необхідною. Це рятує життя. Але цього недостатньо. Якщо ми лише надаємо «допомогу», ми робимо людей залежними. Люди з інвалідністю не просто «жертви». Ми – професіонали. Ми – експерти. Ми – активісти», — наголосила Уляна.
Уляна (справа) та її колеги
П’ять ключових рекомендацій
На основі українського досвіду експертка сформулювала кілька практичних рекомендацій.
Першою з них є інклюзивне планування ще до виникнення криз. Плани евакуації, цивільного захисту та гуманітарного реагування мають створюватися за участю людей з інвалідністю, щоб їхні потреби враховувалися з самого початку, а не після виникнення надзвичайної ситуації.
Другою рекомендацією є інституційне включення організацій людей з інвалідністю. Такі організації повинні бути не лише консультативними учасниками, а повноцінною частиною процесів ухвалення рішень — у місцевому плануванні, розробці програм відновлення, моніторингу політик і розподілі ресурсів. Для міжнародних донорів це означає перехід від короткострокового грантового фінансування до довгострокових партнерств.
Третім кроком є системний збір дезагрегованих даних. Ефективна політика потребує точної інформації з урахуванням типу інвалідності, гендеру та місця проживання. Без таких даних значна частина людей залишається невидимою для державних рішень і програм підтримки.
Четверта рекомендація стосується інтеграції розвитку в гуманітарні програми. За словами Пчолкіної, навчання, працевлаштування та адвокація мають бути частиною допомоги вже на ранніх етапах, щоб люди з інвалідністю могли не лише виживати, а й відновлювати повноцінну участь у суспільстві.
П’ятим напрямом є визнання та підтримка жіночого лідерства. Український досвід показує, що громадянське реагування значною мірою тримається на жінках, зокрема в організаціях людей з інвалідністю. Тому політики повинні враховувати їхнє підвищене навантаження, забезпечувати доступ до ресурсів і підтримувати їхню участь у прийнятті рішень. Йдеться не лише про представництво, а про ефективність всієї системи реагування.
Місаілова Марія