Стаття підготована у рамках проекту Міжнародного фонду “Відродження” та газети “Буковинське віче” “Україна-ЄС: повсякденне життя українця та європейця”
Сьогодні на сторінках «БВ» спілкуємось із Матіасом Райшем, соціальним працівником з Мюнсеру, що в Німеччині.
– Як німецьке суспільство ставиться до людей з обмеженими можливостями? В Україні іноді складається враження, що взагалі немає інвалідів. Про їх проблеми говорять рідко.
– Історично це складне питання для Німеччини. Адже під час нацистської епохи близько 275 000 осіб з фізичними чи психічними вадами було вбито, а 400 000 німців стали жертвами стерилізації під час інших нацистських програм.
Пізніше в новій Федеративній Республіці нове соціальне законодавство була створена для захисту і активної підтримки людей з обмеженими можливостями. Медична допомога стала значно покращуватися, також почали надавати особливу увагу дослідженням про спеціальні захворюваннями і відхиленнями, і як діяти в реабілітації та педагогіці для поліпшення долі інвалідів. Тепер побудована мережа установ для раннього втручання або реабілітації. Інвалідів ефективно опікає як держава, так і благодійні організації. Існує також сильний конституційний захист людей з обмеженими можливостями у Німеччині. Так, здається, що досить багато може бути досягнуто для людей з різними формами інвалідності.
У питанні захисту інвалідів Німеччина керується тим, щоб зменшувати їхню кількість, тобто щоб якомога ефективніше лікувати людей. В майбутньому все більше і більше людей буде позбуватися обмежених можливостей завдяки новітнім протезам, трансплантації органів, новим методам реабілітації. Важливою є і діагностика. Наприклад, уже на перших тижнях вагітності завдяки сучасним технологіям можна визначити, чи є у плоду синдром Дауна. Якщо так, то у 90 % випадків німкені переривають вагітність. Звісно, це дуже болюче питання, питання етики і моралі.
– Які саме організації опікують людьми з обмеженими можливостями?
– Є, безперечно, державні – урядові міністерства та організації. Велику роль у захисті інвалідів відіграють шість благодійних поза державних організацій. Вони працюють дуже скоординовано, часто запускають спільні проекти. Їхня діяльність справді відчутна.
– В Україні компанії, на яких працюють люди з обмеженими можливостями, мають податкові пільги, а як щодо Німеччини?
– Так, в Німеччині теж є така практика. Такі компанії не тільки мають податкові пільги. Їм держава може компенсовувати частину зарплати для інвалідів, також держава може мати так звану квоту на створення на підприємстві робочих місць для людей з обмеженими можливостями.
– В Україні існує гостра проблема з інфраструктурою для інвалідів – вона абсолютно не підлаштована для них. Практично відсутні пандуси і спеціальні ліфти в будинках, спеціальні парковки чи навіть громадські туалети.
– У Німеччині з цим проблем немає. Для людей з обмеженими можливостями вся інфраструктура «продубльована». Тобто інваліди без труднощів можуть пересуватись містом, комфортно почуватись у громадських місцях. У цій сфері дуже багато було досягнуто в останні десятиліття, особливо у міських умовах, але і в сільській місцевості поліпшення відбуваються також.
– Які є у Німеччині медичні та інші пільги для інвалідів?
– У цій галузі Німеччина має дуже хороше законодавство. Все чітко прописано в законах, яких, як правило, дотримуються. Інваліди отримують безкоштовну медичну допомогу, йдеться і про операції, і про тривале лікування, і про курси реабілітації, і про сестринську допомогу. Безперечно, вони сплачують меншу ціну за комунальні послуги. Інваліди мають спеціальну соціальну картку. Завдяки їй вони отримують безкоштовний проїзд у громадському транспорті, менше платять за вхід в велику кількість установ – у кінотеатри, музеї, концертні зали. Тобто практично у всіх сферах життя вони мають пільги.
– А як оплачується робота соціальних працівників?
Як на мене, то досить погано. Робота соціально працівника – багатопрофільна. Він повинен мати і лікарські навики, і навики психолога, і вміти робити ще багато чого іншого. Чимало робочих місць соціальних працівників було скорочено протягом останнього часу. Робота соціального працівника не є особливо престижною. Але її хтось повинен все таки робити.
– Чи важко людині з обмеженими можливостями знайти роботу? Чи відчутна дискримінація таких осіб?
– Звичайно, це важко. Буває, що дискримінація відчутна не тільки інвалідів, а й їхніх батьків або інших родичів. Компанії іноді можуть не нараховувати соціальне страхування чи пенсійні збори для майбутньої пенсії. Дискримінація для інвалідів на ринку праці є повсякденним досвідом. Іншого боку, як я вже казав, є установи з «захищеними» робочими місцями для інвалідів. Проте такі пропозиції не вирішують проблему цілком. Так безробіття серед інвалідів складає 14 %, серед інших людей – 6,5 %.
– Чи є серед німецьких політиків, знаменитостей та інших громадських діячів люди з обмеженими можливостями?
– Іноді є, наприклад, паралізований міністр фінансів Німеччини, який сидить в кріслі-качалці, актриса, котра пережила інсульт і так далі. Публічна діяльність цих людей важлива, бо з ними рахуються. І вони можуть покращити долю людей з обмеженими можливостями.
– Як виглядають заклади для людей з обмеженими можливостями? Як лікарні, хостели, будинки для престарілих?
– Є різні – державні і приватні. Звісно, і там, і там створені належні мови для життя інваліда. Якщо родина людини з обмеженими можливостями має достатньо коштів, то може купити всі необхідні речі, щоб прилаштувати власний будинок для життя родича, аби його не віддавати в спеціальні заклади. По-перше, все залежить від важкості стану особи, по-друге, він ставлення родичів – чи готові вони опікуватися.
– Де і як виховуються діти з обмеженими можливостями?
– З одного боку, є спеціальні педагогічні інститути, де такі діти перебувають протягом десятиліть, це школи, дитсадки, коледжі і так далі. Але тепер у Німеччині все більше діє так звана програма «Включення». Це вкрай важлива, суспільно та особистісно корисна програма, яка використовується для інтеграції дітей-інвалідів у «нормальні» школи. Це дозволяє зробити їх соціально активними та не мати психологічних комплексів, не бути замкнутими. Але тут варто бути обережними в тому, що діти-інваліди іноді потребують меншого навантаження по навчанню, ніж здорові, більшої терпимості від педагогів, тобто педагоги мають проходити спеціальну підготовку.
Леся Воронюк, переклад та адаптація тексту – Діана Козоріз