«Безбар’єрність — це вимога часу»: паралімпійці про свій досвід в Україні та за кордоном
13.09.2024
Поділитися
Днями у Парижі закінчилася літня Паралімпіада. Це — щорічні міжнародні спортивні змагання для людей з інвалідністю. Українська збірназдобула82 медалі. З них 22 медалі — золоті, 28 — срібні та 32 — бронзові. Це — пʼятий результат серед усіх збірних на іграх у Парижі за кількістю медалей і сьоме місце у медальному заліку.
Паралімпійські ігри — це інструмент для виховання культури рівності та доступності. Тож як європейські країни забезпечують інклюзивність під час проведення змагань та після них? З якими перешкодами стикаються люди з інвалідністю в Україні? Які проблеми потрібно вирішити першочергово для розвитку безбар’єрності? На ці запитання відповіли українські паралімпійці — фехтувальник Олег Науменко та плавець Олександр Комаров.
«Паралімпіада — це середовище, де всі почуваються рівними»
Якщо говорити про Паралімпіаду, змагання тут проводять на території різних обʼєктів, у тому числі в історичних будівлях. Усе облаштовано на гідному рівні. Є пандуси — постійні та зведені до Паралімпійських змагань. Ліфти є навіть в умовно двоповерхових будівлях. Для відвідувачів на кріслах колісних є спеціально облаштовані трибуни.
Також на Паралімпійських іграх працює багато волонтерів і з будь-якого питання можна звернутися до них.
«Різниця між Україною та іншими європейськими країнами — тільки у кількості інклюзивних місць»
По відчуттях в європейських містах набагато більш доступний громадський транспорт. Наприклад, на дверях міського транспорту є кнопка, натиснувши на яку, ти даєш водію сигнал, що хочеш сісти в цей транспорт. Водій натискає кнопку в кабіні та висуває пандус. Це зручно.
Також практично всі заклади культури, туристичні місця, спортивні обʼєкти доступні для людей в кріслах колісних. Та в Україні теж помічаємо позитивні зрушення. Ті міста, які почали над цим працювати, змінюються: з’являються пандуси, зʼїзди з тротуарів та таблички для людей з порушеннями зору.
«Війна найбільше впливає на підготовку до змагань»
В Україні замало інклюзивних місць для тренувань та змагань. Це стало помітним зараз, під час повномасштабного вторгнення, коли спортсмени тренуються порізно. Командою зустрічаємось лише на зборах. Це впливає на рівень підготовки до змагань.
«Розвиток безбарʼєрності — це не чиясь забаганка, це вимога часу»
Найбільші перешкоди — це необладнані пішохідні переходи без понижень, нерівні тротуари та з’їзди з них, ями на дорогах, розбиті пішохідні зони. На кріслі колісному пересуватися в таких умовах просто неможливо.
В Україні є позитивні кейси безбар’єрності. Наприклад, у Львові переклали частину бруківки на площі Ринок. Ніби це дрібниця, але їздити на кріслі колісному по бруківці дуже незручно, тепер стало краще.
«Людина з інвалідністю — це в першу чергу людина»
Розвиток та адвокація культури безбар’єрності в Україні потрібно почати з потужної інформаційної кампанії. Це допоможе пояснити суспільству та місцевій владі, що безбар’єрність — це вимога часу, а не чиясь забаганка. Особливо в країні, де вже 10 років триває війна, і десятки людей отримують інвалідність. Українські міста мають адаптуватися під цих людей, а не навпаки.
Публікація підготовлена ГО «Доступно.UA» в межах проєкту «Доступні громади» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні
