Львів’янка на візку показала, наскільки (не)доступний Львів для людей з обмеженими можливостями (ФОТО)

Ірина Царук вже 27 років пересувається за допомогою інвалідного крісла. Вона лідерка Групи Активної реабілітації і тренер-наставник у Львівському військовому госпіталі. Тож тричі на тиждень їй доводиться на громадському транспорті їздити з Зимної Води до госпіталю у Львові. Дівчина показала, як їй доводиться пересуватись у Львові, інформує GALNET

Фото: Група активної реабілітації

Аби на власному прикладі показати, наскільки громадський транспорт та інфраструктура міста пристосовані для людей з інвалідністю, жінка влаштувала акцію «Пройди з Іриною». Galnet пройшов цей шлях разом з Іриною.

– У мене є інвалідність. І вже понад 27 років я пересуваюся, за допомогою візка. Я хочу привернути увагу суспільства до людей з інвалідністю; людей, які зневірилися в своїх силах, і через той чи інший дискомфорт і соціальний страх бояться жити повноцінним життям. А також дуже хочу зацікавити високопосадовців – щоб вони побачили і зрозуміли, як важко людям з інвалідністю максимально самостійно та комфортно дістатись від пункту «А» до пункту «Б» – і, тим самим, посприяли і допомогли у доведенні нашого проєвропейського міста до нормативів інклюзивних вимог.

Від Військового госпіталю (вул. Личаківська, 27) у Львові до села Зимна Вода Ірині зазвичай доводиться добиратись близько 1,5 години.

Зазвичай жінка виходить о 15:45, щоб не потрапити в годину пік. З Військового госпіталю вирушає до площі Митної. Звідти прямує до площі Соборної, де на неї чекає перша перешкода – перехід. На перший погляд – нічого особливого. Проте, на таких ділянках дороги, де бруківка лежить нерівно, витрачається багато сили. Окрім цього, на дорозі є трамвайна колія, яка також сповільнює рух на візку.

Фото: Galnet

– Це найстрашніший відрізок дороги для мене, – коментує Ірина. – Важко переходити дорогу і одночасно спостерігати за автівками та трамваями.

Далі Ірина прямує до зупинки, що розташована на площі Галицькій і чекає на маршрут №6а. Сьогодні їй пощастило, бо не довелося довго чекати. Проте, водій виявився зовсім непривітним – на прохання пані Ірини опустити пандус спочатку різко відреагував, а потім, побачивши камери, став трохи спокійнішим. Зазвичай автобус №6а курсує кожних 15 хвилин, тоді як 52 маршрут інколи потрібно чекати 40 хвилин.

– Трапляються водії, які не хочуть принципово відкривати пандуси. Тоді доводиться чекати наступний автобус. Якщо падає дощ, тоді залишаюся чекати, або викликаю таксі. Проте постійно їздити на таксі теж не можу. Взимку ще гірше – ти рухаєшся, від цього стає жарко, а зняти одяг не можеш.

Фото: Galnet

Маршрутом №6а ми добралися до зупинки біля церкви Анни (вул. Городоцька). Звідти Ірина їде маршрутом №52 до села Зимна Вода, де проживає разом з сім’єю. Жінка завжди обирає низькопідлогові автобуси, оскільки їде на роботу самостійно.

За містом ситуація ще гірша: немає підлаштованих тротуарів для людей з обмеженими можливостями, на деяких ділянках дороги є зовсім «розбитими». Проте, Ірина з цим дає собі раду з усмішкою на обличчі. У селі жінка змогла «відвоювати» пандус біля школи, де навчається її старший син.

Фото: Galnet

– Три-чотири роки тому так не було. Спочатку ця вулиця була закритою, потім її відкрили, щоб розвантажити основний в’їзд у Зимну Воду. Фірма «Онур», яка займалася ремонтом доріг у селі, пішла мені на зустріч і зробила пониження для комфортного пересування.

Фото: Galnet

Проїжджаючи весь цей шлях, Ірина з певним сумом згадує свої закордонні мандрівки, де їй не доводилось вибивати своє право на нормальне пересування:

– Найкомфортніше мені було у Румунії та Болгарії. Там практично всюди є низькопідлогові автобуси. Водії зазвичай показують «стоп», скидують платформу і я заходила без будь-яких перешкод. Всі магазинчики та крамниці доступні, а коли немає пандуса чи якогось заїзду, то відкидають мобільні пандуси. В Україні найкомфортніше місце є в Криму – місто Саки. Там є санаторії для людей з спинними та шийними травмами хребта.

Між тим, Ірина розповідає журналістам про одну свою близьку і далеку поки мрію – піднятись на Високий замок у Львові.

Фото: Світлана Бачинська

Разом з Іриною цього дня шлях пройшли не лише журналісти і небайдужі друзі, але й дружина міського голови Львова. Тож, припускаємо, у неї є важелі впливу, щоб цей похід став відправною точкою для позитивних змін, яких потребують люди з особливими потребами, що живуть у нашому місці.

Уляна Анкотович