Юрист Артем Прощенко живе на третьому поверсі багатоповерхівки в Дарницькому районі Києва й пересувається на кріслі колісному. Щодня йому доводилося долати 12 сходинок зі старими радянськими рейками. «Це як сходження на Еверест», – каже чоловік.
З листуванням із районною адміністрацією, підключенням громадських організацій, п’яним інженером із ЖЕКу, бабусями, які боронили клумби, й аварійною бригадою, що під час монтажу «зірвалася» на терміновий виклик… – Артем розповідає Віледжу, як домігся встановлення пандуса коштом держави.
Життя до пандуса
Я все життя живу в цьому будинку. Тут завжди були ці рейки. Навіть коли років десять тому мій сусід зламав хребет, нічого не змінилося – просто прикрутили поручні. Пандус так і не з’явився. Людина з інвалідністю мешкала тут десять років, але ніхто не зробив жодного кроку.
Я три роки працюю юристом у ГО «Доступно.UA». Раніше теж був юристом, але темою доступності не цікавився. До травми я сприймав ті рейки як належне. У будівельному законодавстві й нормах ДБН не розбирався.
Поки сам не стикнешся з бар’єрами, не помічаєш їх
Будівельні норми існують, проте законодавство «обрубане»: є вимога створювати безбар’єрний простір, але…
На цьому моменті ми стикнулися з бар’єром уже в реальному житті – на вході до місцевої кав’ярні, де хотіли продовжити розмову. Поріг сантиметрів 20. Артем попросив баристу допомогти. Дівчина розгубилася, і він пояснив, як правильно тримати крісло колісне, щоб із зусиллям подолати цей поріг. Артем спортсмен, бере участь у марафонах, тож, як він жартує, «дурі в руках вистачає».
Я з першого дня після травми зрозумів: ці рейки небезпечні. Самостійно ними не спустишся й не піднімешся – лише з чиєюсь допомогою. Мені трохи легше: можу триматися за поручні, ноги хоч якось працюють. Але спускатися рейками треба, буквально сповзаючи. Якщо не впадеш сам, то можеш покалічити когось іншого.
Проте якщо сповзти, то що робити з кріслом колісним? Хтось мав би його знести, поставити під мене. У зворотному напрямку так само: піднявся на верхню сходинку, хтось підніс крісло, я сів – і поїхали. Навіть думав, чи не прив’язати крісло до ноги. Тож я завжди виходив і заходив за допомогою друзів. Вони допомагали штовхати, та я розумів: якщо хтось втратить рівновагу, то «полетимо» разом.
У нашому будинку багато людей, яким потрібен пандус: батьки з дитячими колясками, літні люди з «кравчучками», сусід зі зламаним хребтом, люди на милицях чи ходунках. Їх не більшість, але вони є. Ще до травми я бачив, як мами тягнуть коляски цими рейками – це як сходження на Еверест. Це проблема не лише нашого будинку, а й усього Києва. Усі знають про неї, але думають: «Хай хтось інший зробить».
Тюльпани VS пандус
Ще до війни я грав у збірній Києва з баскетболу на кріслах колісних. Їздили на змагання до Польщі, тренувалися. Без пандуса кожен виїзд був квестом: треба було кликати сусідів чи друзів, щоб спуститися. Потроху почав «пробивати» тему через знайомих депутатів, писати заяви, але без великого натиску. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вирішив: мій пандус зачекає. Ті 300 тисяч на встановлення краще віддати ЗСУ.
Минуло пів року чи навіть рік, і раптом бачу в Telegram-каналах: адміністрація витратила 300 чи 500 тисяч на тюльпани. Тюльпани, Карл! Ви серйозно? Через квартал там лишаться тільки фікуси, а наші бабусі радянського гарту прийдуть і повикопують, щоб квіточки вдома стояли. Це мене так тригернуло.
Пандус може стояти роками, навіть десятиліттями, якщо його обслуговувати. А тюльпани за рік зникнуть, і ніхто вже й не згадає
Як заявити про потребу пандуса
Я почав писати заяви в адміністрацію, але без конфліктів – сваритися варто лише в крайніх випадках. Тому намагався домовитися дипломатично з управлінською компанією, яка обслуговує будинок. Звернення приймали, а в управлінській компанії запевнили: «Пандус буде через деякий час». Але «деякий час» – це від завтра до десяти років.
Я попросив Наталю Пархитько з «Доступно.UA» теж написати листа: від фізособи – одне, а слово громадської організації звучить значно потужніше. Водночас першим завжди має бути звернення від фізособи, бо це твій будинок і твоя ситуація. Але коли підключилося ГО, процес пішов швидше.
Звернення писав і в адміністрацію, і в управлінську компанію. Управлінська підпорядковується Дарницькій адміністрації, і без їхнього погодження нічого поставити не можна. Тому пульнув одразу всюди, щоб хоч хтось відреагував. Найкраще писати в адміністрацію.
Минуло 15 днів – відповіді немає. Пишу ще: «Де відповідь? Дайте наступну!» Це норма закону про доступ до публічної інформації. Подав запити про бюджет і проєкт – узяв їх, як-то кажуть, за гланди. Вони зрозуміли, що підключилися ГО, і що мене краще задовольнити, щоб не діставав.
Далі прибіг інженер із ЖЕКу – п’яний «у хлам». «Амбре» ще з учора, розклав переді мною план, щось показує *імітує п’яні звуки*. Слава богу, це не з адміністрації. Перед монтажем було обстеження. Я його не бачив, але це обов’язковий етап – треба розуміти, скільки коштів піде й чи взагалі можливо технічно встановити пандус.
Інколи це просто нереально. Наприклад, у хрущовках: там немає підйому, вони починаються з першого поверху, а сходи – уже всередині будинку. Теоретично можна поставити відкидний пандус від стіни, але зазвичай сходи вузькі. Тому пандус може заважати евакуації, що суперечить нормам ДСНС. Або якщо на місці проходять комунікації (вода чи електрика), інженери мусять шукати альтернативу: наприклад, проєктувати пандус буквою «П» чи «Г».
Аварійна бригада й терміновий виклик
Пандус встановили досить оперативно: аварійна бригада (чомусь саме вона) приїхала за кілька тижнів чи місяць. Можливо, інших працівників не було або це вважалося терміновим викликом. Дві машини, п’ятеро-шестеро чоловіків – заміряли й узялися до роботи.
Я вийшов перевірити, але раптом вони «зірвалися» на інший терміновий виклик у Дарницькому районі. «Коли повернетеся?» – запитую. «Не переживайте, завтра», – відповіли. І справді, завершили все за день-два.
До монтажу майстри тримали рейку й запитували: «Який нахил робити?», я сказав – за нормами. Але якщо буквально дотримуватися ДБН, довелося б тягнути пандус аж до Бессарабки.
Після встановлення подзвонили: «Приїжджайте, тестуйте». Я спустився – все нормально. Наступного дня ЖЕК пофарбував конструкцію. Перед зимою я знову подзвонив, щоб підфарбували, бо фарба почала облазити, і я боявся, що метал проржавіє.
Уперше я скористався пандусом на День Незалежності. Збіг?
«Заруба» із сусідами
Сусіди мене знають, але серед 25 адекватних завжди знайдеться кілька «унікумів». Почалося з бабусь: «Навіщо це? Тут же квіточки». На місці майбутнього пандуса був невеликий схил із непримітною клумбою, але для бабусь 80+ – це святе. Кажу: «А як мені пересуватися?» Відповідають: «Та є ж рейки». Пропоную: «Сідайте у крісло, прокотіться – тоді поговоримо».
Ми ще радилися з бригадою, як краще зробити, але зрештою я сказав: «Заливайте бетоном». Крім бабусь, були й інші, хто бурчав, що пандус заважатиме проходу.
Та більшість мешканців підтримали. Дехто просто не розумів, навіщо. Ладно, якби я на ногах стояв і вимагав пандус, щоб картоплю заносити. А я ж на кріслі колісному. Пояснював: «Я не один. Є ще мами з колясками, літні люди з «кравчучками»».
І ті, хто спершу кричав «навіщо нам це», потім підходили: «Ой, Артеме Миколайовичу, спасибі, так зручно стало»
Дружина сусіда з інвалідністю сказала: «О, тепер його легше підняти. Це ти домігся?» Ну а хто.
Як не бути «терпилами»
Насамперед – людина, а потім інвалідність. І це стосується не лише людей з інвалідністю, а всіх. У Конституції зазначено: кожен має рівні права та свободи. Якщо я не можу зайти в магазин через відсутність пандуса – це вже порушення моїх прав.
Завжди кажу друзям: інвалідність може торкнутися кожного. Ми живемо під час війни, і ніхто не знає, що буде завтра. Сьогодні тобі хочеться тюльпанів, а завтра, не дай Боже, проситимеш допомоги, бо в місті немає доступності.
Пасивність – реальна проблема. Мовляв: «Навіщо мені щось робити? Нехай сусід. Мене влаштовує. Кому не подобається – хай сам і вирішує».
А мене не влаштовує. Я хочу по-людськи – самостійно спуститися й піднятися, без дзвінків друзям чи колегам. Раніше виходив на вулицю раз на тиждень, коли хтось допоможе. Тепер – щодня, туди-сюди. Влада має розуміти: є активне суспільство й громадські організації, які контролюють і готові допомагати.
Як вибити пандус для свого будинку: коротка інструкція для «чайників»
1 Вивчи законодавство
Спершу відкрий Закон України «Про звернення громадян» – там чітко прописані права й порядок дій.
2 Підготуй звернення
Напиши листа до районної, селищної чи міської адміністрації: опиши проблему, додай свої дані – ПІБ, телефон, e‑mail, а також назву адміністрації. Текст можна писати у вільній формі. У паперовому листі має бути ваш підпис. Детальніше про звернення ГО «Доступно.UA» розповіла тут.
Приклад тексту звернення:
«Я – ___, маю інвалідність ___ групи, проживаю в будинку за адресою ___, де відсутній/непридатний пандус. Кут нахилу надто великий, користуватися ним неможливо».
3 Будь готовий до бюрократії
Перед встановленням пандуса потрібні бюджетування, проєкт і затвердження. Якщо в будинку є людина з інвалідністю – встановлення пандуса є обов’язком. Однак це займе певний час і ресурс. У моєму випадку все вклалося в півтора року й п’ять листів разом із відправленими й надісланими – в адміністрацію й управлінську компанію.
4 Нагадуй про себе
За законом відповідь мають надіслати обов’язково, навіть якщо її передали на виконання ОСББ чи управлінській компанії. Якщо через 15 днів або максимум місяць відповіді немає – телефонуй і вимагай пояснень.
5 Контролюй процес
Після відповіді адміністрації звертайся безпосередньо до управлінської компанії чи ОСББ, щоб дізнатися статус. Якщо треба – пиши додаткові листи з уточненням термінів. Має бути чітка дата, наприклад, «до 1 вересня 2026 року».
6 Дій наполегливо
Якщо пропустили дедлайн, скаржся в адміністрацію або Уповноваженому з прав людей з інвалідністю.
Дарина Головань
Фото: Сергій Мирошніченко для Віледжа