Марія Прохорова – 20-річна дівчина, яка народилася в Києві та під час повномасштабної війни переїхала до Ужгорода. Її щоденне пересування містом на кріслі колісному стало малопомітною для когось, але важливою для Марії боротьбою, що ілюструє проблему доступності в Ужгороді, пише «Mukachevo.net».
О 9-й ранку, як зазвичай, Марія відчиняє двері своєї улюбленої кав’ярні. Цей ранковий ритуал уже давно став частиною її стабільності. Зайшовши всередину, вона усміхнено вітається з працівниками, які давно її знають, і впевнено, майже автоматично робить замовлення. Потім без поспіху прямує до свого столика біля вікна.
На перший погляд – звичайний початок дня. Та якщо придивитися, можна помітити пришвидшене, уривчасте дихання і легке постукування пальцями по склянці.
Це наслідок зусиль, витрачених на 20-хвилинну дорогу, яку більшість людей проходить за п’ять. Щоденний маршрут Марії починається з розбитої дороги, глибоких ям, різких перепадів висот і подекуди навіть бруківки. Вона переводить подих, стискає зуби, уважно скеровує колеса, щоб не збитися з траєкторії, і рухається далі. Коли на шляху з’являється чергова перешкода – стрімкий спуск, її накриває хвиля страху. Але майже відразу в голові звучить думка: «Я повинна сама за себе відповідати. Все. Крапка», – і Марія наполегливо просувається вперед.
Іноді трапляється щось, що не передбачиш жодним досвідом. Наприклад, покинутий посеред дороги самокат, який раптово вибиває її з ритму. Вона швидко орієнтується, зупиняється спокійно і просить допомогу в перехожих. Уже за кілька хвилин руху дихання знову збивається, м’язи рук печуть, а обличчя червоніє – але вона повинна продовжувати шлях.
Втім ця впевненість не виникла раптово. Вона формувалася разом із нею, ще з дитинства – відтоді, як маленькій Марійці вперше поставили крісло колісне. У Києві поруч з нею постійно були рідні, які огортали її підтримкою й любов’ю, тож перші роки життя вона згадує з теплом.
Майже 4 роки тому сталися кардинальні зміни в житті всіх українців. Перші виття сирен у столиці, масові обстріли та вимушений переїзд до Ужгорода – і все це за лічені дні. Родина довго вагалася, але вирішила їхати в Ужгород – одне з найбезпечніших місць країни. Несподівана зміна міста, нове середовище й незнайоме оточення лише посилювали внутрішній страх.
Та саме ці події стали переломним моментом її розвитку – Марія почала вчитись рухатися самостійно. На зміну шаленому темпу Києва прийшло спокійне, тихе місто з набережною, яка вже стала частиною її життя. Марія тепер легко і навіть жартома згадує страх, який колись не давав їй зробити і кроку самостійно. Але тепер впевнено каже: «Якщо сильно чогось захотіти можна все».
Першим найбільшим випробуванням на шляху до самостійності стало таксі. Вона довго налаштовувалася, зважувала ризики, а потім, вимкнувши думки, натиснула кнопку виклику. Хвилини очікування спливали для неї, як години.
Коли машина під’їхала, вона швидко оцінила ситуацію: високий чоловік, низьке авто – шанс успіху. Вона під’їхала ближче, водій підняв її на руки і вона тамує подих. Спершу все було добре, але раптом він втратив рівновагу, ковзнув – і за мить вони вже лежали на дорозі. Шоку вистачило на секунди, а рішення на роки. Марія зрозуміла, що мусить вчитися робити це сама, хоч страх тепер став ще більшим.
Тепер щоразу аналізує в додатку кожне авто, обирає найнижче, під’їжджає до передніх дверцят, впирається в колеса руками – і дозволяє водієві легко посадити її всередину.
Та якщо до одних перепон можна пристосуватися, є й такі, які неможливо змінити самотужки – зокрема відсутність рівних спусків на дорогу або їх непридатність. У такі моменти брови Марії насуплюються, а в очах з’являється гнів. Вона з іронією каже: «Якби хоч один чиновник спробував по ньому проїхати, ймовірно усе закінчилося б дуже сумно». У такі моменти вона уважно вдивляється у перехожих, знаходить молодого хлопця і просить про допомогу. Те, з якою швидкість люди охочі допомогти, досі викликає в Марії приємне здивування.
Інша проблема – постійні ями. Їх вона навчилася об’їжджати лише з досвідом. Марія щодня долає ці перешкоди, пристосовується, приїжджає в заклад – а там немає пристосованої вбиральні. І це не поодинокий випадок, а болюча буденність. Дівчина може пригадати лише кілька кафе, які спокійно може відвідувати без страху та незручності. Тож свій день їй доводиться планувати до хвилин, бо вона не може просто «забігти до вбиральні», як інші.
Уся її рутина: від дороги до кав’ярні до виклику таксі – перетворюється на випробування через базову недоступність міського простору. Такий лабіринт перешкод формує її позицію: «Я вимагаю пристосоване місто не тому, що мені це потрібно, а тому, що це нормально». Особливо під час війни, коли людей, які пересуваються на кріслі колісному, стає все більше. У всьому світі є люди з інвалідністю, але десь для них створюють зручні умови, а подекуди змушують пристосовуватися до того, що є.
Утім Марія бачить і позитивні зміни: Ужгород, який зустрів її на початку і місто, яке вона бачить зараз – це дві різні реальності. Про інвалідність тут почали більше говорити, звертати увагу на доступність і намагатися змінювати простір. Вона щиро раділа, коли біля улюбленої кав’ярні з’явилася рівна плитка та плавний перехід. І це не вперше – у багатьох мікрорайонах ремонтують дорогу, роблять плавні спуски та вирівнюють тротуари.
А там, де Марія ще не може проїхати самостійно вона сміливо розраховує на допомогу містян – і майже завжди отримує її.
Щоб говорити про реальність так, як є насправді, Марія створила блог про інвалідність. Деякий час їй справді здавалося, що робить щось важливе, але згодом переосмислила ставлення до соцмереж.
Тож тепер Марія в пошуку нових орієнтирів. Те, що рухає її вперед – страх прожити сіре, безбарвне життя. Їй тепло згадувати, як випробування, що кілька років тому здавалися жахіттям, зараз стали звичною справою, бо вона стала сильнішою. Дівчина налаштована оптимістично і вірить, що настане час, коли місто буде повністю доступним – і вона зможе рухатися ним так, як забажає.
Яна Шкрамко, студентка відділення журналістики УжНУ
Дмитро Васильєв