Тернопіль, Рівне, Славутич, Дніпро увійшли в перший пілотний проєкт разом із Міністерством розвитку громад та територій, розробляючи безбар’єрні маршрути, щоб стало зручно ними користуватися всім людям. Про це розповіла в ефірі Українського Радіо радниця-уповноважена з питань безбар’єрності президента України Тетяна Ломакіна. А керівник ветеранських проєктів у фонді “Повернись живим” Тарас Ковалик зауважив, що це буде складний шлях. “Щоб це в місті й громаді мінялось, ветерани мають актуалізувати, говорити голосніше, ставати видимими, виборювати”. Тарас Ковалик каже, що поки що в Україні формально виконують норми із безбар’єрності.
Програма:
На часі
Ведучі:
Наталія Соколенко
“Питання безбар’єрності сьогодні стало новою суспільною цінністю”
Складно зараз якісь обрати критерії, за якими можна оцінити готовність громад до впровадження політики безбар’єрності. Можливо, у вас є інструментарій і ви можете дати характеристику українським громадам щодо цього питання?
Тетяна Ломакіна: Дійсно, питання безбар’єрності сьогодні вже не треба окремо пояснювати. Це стало новою суспільною цінністю за оцінками переважної більшості українців. І це хороша новина. Якщо ми подивимось на наші громади, то все, що буде будуватися нового, буде відповідати найвищим європейським стандартам в питаннях доступності, безбар’єрності, зручності. Це вже сьогоднішня реальність. Впродовж війни Україна змінила державні будівельні норми. Ми запровадили по кожній галузі, напряму, виду і типу будівельних споруд нові норми. У відповідності до цього буде будуватись все правильно. Або це вже буде кримінальним порушенням. Ми певним чином вже просунулися. Дороги, тротуари, міські простори належать громаді. Подбати про перебудову просторів, щоб вони стали зручними для всіх – це спільне завдання для громади. Це довго і дорого. Але хороша новина в тому, що вже почали. І на сьогодні перші громади увійшли в перший пілотний проєкт разом із Міністерством розвитку громад та територій (Мінінфраструктури). Вони розробляють безбар’єрні маршрути в містах. А це 10 громад. Вони намагаються прокладати ці шляхи таким чином, щоби це було зручно всім. Це перші кроки. Це лише креслення зараз на папері. Але чи можна будувати без детального проєктування? Ні, не можна. Але хороше, що це вже почалося і ми бачимо перші намагання, результати і будемо дивитись за процесом. Наше очікування, що вони покажуть приклад, щоб інші громади зрозуміли цей шлях, як від стану “в нас нічого не вдається, в нас немає розуміння, ми не знаємо, куди бігти” перейти до конкретних дій. І тому ми разом будемо підтримувати цей проєкт і дуже важливо, щоби громадяни також зрозуміли його важливість не лише для цієї громади, а для того, щоб показати приклад іншим також.
Можете назвати громади?
Так. Це Рівне, Тернопіль, Славутич, Дніпро. І ті громади, що розташовані ближче до території, де тривають бойові дії, і ті, що більш тилові. Але це ті громади, які пробують першими.
Тетяна Ломакіна. Фото: facebook/ Тетяна Ломакіна
Коли бачать, що людина в кріслі колісному не може скористатися базовою потребою, починають допомагати
Чи залучають ветеранів у пілотних громадах, в інших громадах, щоби разом із владою, посадовцями, відповідальними за це питання, думати над тим, що треба для того, щоб досягнути того рівня безбар’єрності, який потрібен нашим захисникам і захисницям?
Тарас Ковалик: Якісь окремі випадки, окремі люди, я чув. Але щоб сказати, що це якийсь системний підхід, поки ні. В нас є бажання центральної влади, щоб це впроваджувалося по всій Україні і ставало певною нормою. І водночас є ще великі дуже виклики в самих громадах і в містах, де люди не звикли бачити людей на кріслах колісних, людей з інвалідністю прямо в себе в кафе, в спортивних залах. І досі ми зіштовхувалися навіть з об’єктами, які реконструювалися. В 2023 році ми приїжджаємо, зроблені пандуси, але коли ми підходимо всередину і проходимо шлях клієнта на кріслі колісному, то людина не зможе… Я зараз говорю більше про спортивні інфраструктури, бо ми займаємося проєктами по адаптивному спорту і безпосередньо штовхаємо ці зміни знизу. Коли ми приходимо до спортивної зали чи в басейн і нам кажуть, що він інклюзивний, то ми беремо із собою ветерана і він проходить цей шлях. У нас умовно всюди є рулетка і ми міряємо, щоб зрозуміти, чи ветеран зможе скористатися цією послугою. І, на жаль, поки що люди формально норми виконують, але всередині, якщо зайти, то вони про це не думають, бо в них не було цих клієнтів. Вони не прожили цього. Людина в кріслі колісному може прийти до них, зайти всередину, але вона не перевдягнеться, і душ не прийме, в туалет не сходить. Таких історій багато. Коли ветерани безпосередньо починають приходити – я закликаю хлопців і дівчат, які мають функціональні обмеження, виходьте і ходіть в місті в інфраструктуру, щоб бачити, що не так, бо без вас люди не будуть її міняти, вони не будуть бачити проблем. Навіть якщо брати Київ, до прикладу, є інклюзивний басейн. То є питання із парковкою. Це дуже багаторівневі питання і виклики. Коли суспільство бачить, що людина в кріслі колісному не може скористатися якоюсь базовою потребою, вони відчувають сором, включаються і починають допомагати. Я ветеран, маю невеликі функціональні обмеження, але відчуваю певний дискомфорт, якщо не рівні поверхні на землі. Це біда, цих маршрутів є одиниці навіть в Києві, не всі гілки метро інклюзивні, доступні. Я не говорю про те, щоб людина в себе в громаді могла добратися до ЦНАПу, банку і в нього буде каса в банку на належному рівні, а не, умовно, він буде бачити щось… не людину, бо вона вища і не розрахована на ці речі. Це великий і тривалий процес. Ми, хлопці і дівчата, щоб були видимі, виходили і шукали ці маршрути, спілкувалися з місцевою владою, тому що вони будуть чути тоді, коли ми будемо говорити. Потрібно більше говорити. Воно все потрошку міняється. Історія, яка зараз дуже гучна, про паркування автомобілів на місцях для людей з інвалідністю. І воно потрошку рухається, тому що ми починаємо про це говорити, ми артикулюємо ці проблеми, але все одно не достатньо швидко.
Тарас Ковалик (праворуч). Фото Дмитра Васильєва
Які перешкоди зараз ви бачите, щоби цю безбар’єрність впроваджувати? Хто чинить опір, хто демонструє нерозуміння і гальмує процес?
Найбільше гальмує процес зараз повномасштабне вторгнення. Зараз держава і громада рухаються від більших пожеж до менших, вирішують більші проблеми і менші. Я не можу сказати, що хтось гальмує, бо це дуже складний діалог, куди ресурси скерувати і що зараз важливіше робити. Це складні питання, тому що ветерани, поранені військові, поранені громадяни, просто люди з інвалідністю, тимчасово функціонально обмежені, жінки з дітьми, які пересуваються візочками містом і мають можливість зайти в аптеку чи не мають – це не тривіальні історії. Тому тут загалом є розуміння того, що це рухається. Ветерани мають розуміти, що це буде складний шлях і щоб це в їхньому місті і громаді мінялось в першу чергу, вони мають актуалізувати це, говорити голосніше, ставати видимими, виборювати собі це, щоб їхні питання ставали трошки “більшою пожежею” від проблеми до проблеми. На рівні громади ви маєте собі це виборювати, говорити, ставати компетентнішими фахівцями, щоб розуміти, як працює держава, інституція, громада. І не тільки краще говорити, голосніше, а й компетентніше, обіймати посади. Ветеран-амбасадор мав би просувати ці речі на рівні громади, бути радником мера. При цьому він має бути фахівцем, має розуміти, як це все організувати, має комунікувати, структурно мислити, набувати компетенції. Ветерани і ветеранки – це ядро відповідального суспільства. Давайте рухатися і ставати компетентнішими. Ідіть в школи лідерства, на програми різні, школи управління, в державний сектор, беріть відповідальність вже, як відповідальні громадяни. І тоді воно буде рухатися.
“Це дорога в довгу, але результат дійсно буде”
Я почула пропозицію ставати радниками мерів, керівників громад із питань безбар’єрності. А є таке вже?
Тетяна Ломакіна: Так, це почало вже ставати новою нормою. На що я хотіла би звернути увагу, так це на ту частину, де про компетенції. Для того, щоб щось вам порадити, я маю спочатку себе підготувати. Це шлях, навчання, це робота над собою, формування і спілкування зі спільнотою всіх людей, які можуть стати союзниками. За соціологічними опитуваннями українці до захисників і захисниць, які мають поранення, порушення, травми, відчувають вдячність за службу і бажання щось робити. І оце все нам допоможе згуртувати навколо безбар’єрності дійсно спільноту всіх зацікавлених сторін. Наші захисники найсильніші, найпотужніші. Цей додатковий авторитет сьогодні, який є у захисників, допоможе порушувати питання в громаді і гуртувати людей навколо всіх цих тем. Всі будуть із вдячністю доєднуватися. Але треба лідерство, треба ініціатива. Спілкуючись із мерами, це велике питання, як правильно розподілити кошти. І вони вагаються. Люди хочуть утеплити фасад, а десь хочуть безбар’єрний маршрут. І тоді це діалог всередині громади, а як вони будуть разом витрачати ті кошти, які вони разом збирають, як податки? Якщо об’єднуються в спільноти люди, які розуміють, що міський простір для всіх: для старших, для батьків з дітьми, для людей з тимчасовими порушеннями, для наших захисників, захисниць з інвалідністю, то оце все буде давати силу і енергію, щоб просувати позитивні зміни. Давайте, крім лідерства, думати, а де ми візьмемо компетенції, щоби ми консультували мера правильно і всю команду, яка буде йти. Ми маємо розуміти, що це про проєктування і плани, про роботу, яка не буде швидко. Нам треба зрозуміти, що це дорога в довгу, але результат дійсно буде.