Із міст і сіл сходу України, де нині орудують окупанти, виїжджає дедалі більше людей. Навіть ті, хто раніше покладався на так звані ДНР і ЛНР, побачивши, що за межами цих псевдоутворень краще, наважуються на виїзд. Хоч не всі. Одні не хочуть, бо непокояться за нажите майно, інші не можуть — немає грошей. Та є категорія людей, які хочуть виїхати, але для них цей процес набагато складніший, ніж для інших. Це інваліди. І, вочевидь, не всі знають, що є люди, які їм допоможуть. Це і волонтери, і представники громадських організацій. Одна з таких — Європейська асоціація з прав інвалідів. Зазвичай її члени займаються захистом прав інвалідів. Та нині довелося змінити вектор роботи. Як вдається допомагати інвалідам покинути зону АТО? Про це розмовляємо з президентом ВГО «Європейська асоціація з прав інвалідів» Олегом Дрюма.
 Президент ВГО «Європейська асоціація з прав інвалідів» Олег Дрюма |
— Олеже Володимировичу, скільки людей з обмеженими можливостями уже вдалося вивезти із зони АТО?
— Наша організація вивезла із зони АТО понад 2 тисячі інвалідів. З них понад 130 — візочники. Це адресні й групові виїзди. І робота триває. Так склалося, що держава на інвалідів, які опинились у зоні АТО, не звертає належної уваги, і вони опинились практично сам на сам із бідою.
— Доводилося чути, що виїжджають ті, хто має засоби до існування або бачить хоч якусь перспективу. Залишаються ж ті, хто не має грошей і не уявляє, як їм бути в інших регіонах, не знає, хто їх прихистить.
— Спілкуюсь майже з кожною родиною, яка виїжджає. Зазвичай, якщо в людей є хоч якась змога виїхати самим в інші області, вони роблять це. І потім уже ми з ними працюємо, якщо в родині є інвалід. А щодо виїзду до нас звертаються саме ті, в кого немає грошей або родичів чи друзів в інших регіонах України, які могли б допомогти та прихистити.
Однак матеріальний чинник не такий проблематичний.
А ось моральний — це складніше. Багато людей хочуть виїхати, але бояться. Буває, нам дзвонять і кажуть: якщо ми виїдемо, то там на полях працюватимемо. Це домисли, страх перед невідомим. Живучи під окупантським пресом, люди самі себе «накручують». Такі настрої у людей, які живуть на давно окупованих територіях: Вахрушевому, Антрациті, Свердловську, Стаханові тощо.
Доводиться з ними розмовляти по телефону більш як по півгодини, переконувати. Але проблеми змушують — голод, холод, нестача ліків. Коли такі родини їдуть, то ми вже знаємо, що це сім’я психологічно розбалансована, і радимо волонтерам, як з ними спілкуватися, щоб ці люди до нас хоч доїхали. Бо буває, що й сходять з маршруту.
— Як вони дізнаються про вас?
— Мій телефон є в усій зоні АТО, навіть на сайтах сепаратистів. Тому що у них все-таки існує поняття гуманітарної допомоги і вони дозволяють людям виїхати. Зазвичай, якщо люди хочуть переселитися, навіть якщо немає коштів, вони обдзвонюють усі координаційні центри, волонтерські організації: Штаб Р.Ахметова «Допоможемо», «Восток-SOS», «Донбас-SOS», «Київ-SOS» тощо. І якщо до них звертається інвалід, його відразу ж виводять на нашу організацію. Тому що тільки ми можемо забезпечити їх безплатним харчуванням, проживанням і ліками.
— Як вам вдається вивозити інвалідів, вважайте, із самого пекла?
— У волонтерів існує своєрідний ланцюжок, вони знають, як вивезти людину з будь-якої точки зони АТО. Хоч, звичайно ж, це дуже нелегко.
Недавно одного інваліда 20 днів вивозили з-під Авдіївки, де постійно тривали обстріли, — ланцюжком волонтерів, які передавали його зі Спартака в Донецьк, потім у Святогірськ. Ми його підхопили в Ізюмі й відправили через Харків в Одесу.
— Де розселяєте цих людей?
— Усіх інвалідів, яких вивезли із зони АТО, розмістили в санаторіях на Одещині. Забезпечили їм проживання, харчування.
Загалом більшість інвалідів-переселенців, навіть візочників, у яких є запас коштів, родичі, самі розселяються, наймають квартири. Бувало, що родичі привозили до нас «важкого» інваліда, залишали, самі їхали влаштовуватися, а потім забирали. А під нашою опікою залишаються ті, в кого найкритичніша ситуація. Є сім’ї, де чоловік і дружина візочники, лежача мама, син-інвалід. Це найважча категорія.
На вмовляння виїхати з зони АТО волонтери витрачають багато часу. Фото з сайту dumskaya.net
— Це тимчасове розселення? А як бути далі?
— Це питання стає дедалі актуальнішим. Як компенсувати витрати санаторіям? Регіональна влада обіцяла, що тут усе буде за такою схемою, як із переселенцями з Криму. Їх оселили в санаторіях, потім було прийнято урядову постанову, за якою цим закладам компенсували витрати. Але тоді це тривало три місяці, доки люди не визначилися, що робитимуть далі.
В інвалідів із Донбасу інша ситуація. Вони стали її заручниками. А разом з ними й працівники санаторіїв, які, з одного боку, не мають коштів на утримання цих інвалідів, уже накопичили 10—15 мільйонів гривень боргів, а з іншого — звичайно ж, не можуть їх виселити. Нікуди ж!
Ми шукаємо спільну мову з директорами санаторіїв, підтримуємо. Так, завдяки програмі «Рятуємо разом» та нашим партнерам Національної асамблеї інвалідів України кожному закладу було надано допомогу обсягом 100 тисяч гривень, за потреби допомагаємо санаторіям продуктами. Але цього недостатньо. Якщо можемо привезти, наприклад, крупи чи картоплю — недавно нам фермери дали картоплю, то внести плату за електроенергію — нереально. Санаторії накопичують борги, їхні працівники весь цей час без зарплати. Вони вже на межі. Ми б і раді їм допомогти, але як? Нам хоч би ліки для хворих купити. А ще потрібні одяг і взуття для інвалідів, членів їхніх родин, дітей — останніх у санаторіях близько 300. Іде ж зима. Недавно жінка на візку приїхала боса. Або волонтери кажуть: веземо інваліда-візочника, а візка немає, взуття немає. І ми шукаємо візок, щоб підігнати його під вагон, шукаємо черевики.
Проблему потрібно вирішувати, бо соціальна напруга посилюється.
— Ситуація безвихідна?
— У Мінсоцполітики проблему знають. Я зустрічався з керівництвом міністерства з цього приводу. Також є урядове розпорядження №1068, яким передбачено відповідну компенсацію, зокрема 4 мільйони гривень санаторіям Одещини. Справа зрушила з місця. Однак ця сума покриває витрати до 31 серпня, нині ж заклади продовжують накопичувати борги. Тобто до розв’язання проблеми ще далеко.
Але компенсувати витрати санаторіям — це одне. Інше питання, що робити далі. Можливо, розмістити наших підопічних у реабілітаційних центрах, гуртожитках чи комунальних соціальних закладах. В Україні є чимало реабілітаційних центрів, і, наскільки знаю, у них і завантаженість невелика. Можна ще зменшити кількість путівок, які туди продають, і за рахунок цього розселити людей. Але цього ніхто не робить. Пропонуватимемо різні варіанти, бо безкінечно так тривати не може.
При цьому процес переміщення таких сімей дуже складний, бо ж наша категорія людей особлива й вимагає особливих умов життя. Тож і підхід до переселенців-інвалідів має бути індивідуальним. Ці люди вже двічі покарані життям. Уперше — коли стали інвалідами. Вдруге — нині, коли стали заручниками ситуації, яка зробила їх переселенцями, яким набагато важче адаптуватися в нових умовах, ніж здоровим людям.
— Нещодавно ваша організація виграла грант ПРООН для допомоги переселенцям. На що плануєте витратити ці гроші?
— Зауважу, що вирішити питання безпеки людей — це лише половина справи. Потрібно подбати про їхню соціальну адаптацію. Бо їхній психологічний стан не ліпший, ніж раніше. Тому розроблено проект «Підтримка ВПО з інвалідністю в місцях їх компактного розміщення Одеської області», за яким вестимуть систематичну роботу з інвалідами-переселенцями з усіх аспектів: юридичних, соціальних, гуманітарних. У нас є проекти, але на їх реалізацію катастрофічно не вистачало грошей. Зараз же зможемо істотно підтримати наших підопічних, а це 960 осіб, а з урахуванням тенденцій останнього часу очікується до півтори тисячі. Сподіваюся, що буде підтримка волонтерів, долучиться і влада.
— На який результат розраховуєте?
— Найперше — заспокоїти людей у санаторіях. У нас же зібралися найбільш соціально незахищені й не дуже юридично грамотні люди, більшість яких з маленьких шахтарських селищ та міст Донеччини та Луганщини: Селидового, Авдіївки, Сніжного, Стаханова тощо. Раніше їм допомагали родичі, сусіди або соціальні працівники. А нині ці люди розгублені, знервовані.
У кожному санаторії живе по 200—350 осіб, у половини немає фізичної змоги виїхати в управління соцзахисту, навіть щоб оформити документи для отримання пенсій. А працівники цих управлінь до них не їдуть. До того ж, є люди, які втратили документи, і їм ніхто не хоче допомагати, працівники міліції зокрема. А в мене та моєї групи не вистачає на все часу.
А дехто не знає навіть елементарного. Кажуть: у мене рахунок у Приватбанку, в нас цей банк не працює, я не можу зняти гроші. Але ж можна написати заяву у відділення банку в Одеській області й отримати кошти. Раджу зробити це, але бачу, що людина сама не піде, має бути юрист, який напише заяву, проконтролює, щоб усе було гаразд.
Потрібна й постійна робота психологів. Досі було так: запрошуємо психолога, наприклад, на 10 днів, він надає допомогу всім, хто її потребує, а потім повертається і вже дистанційно консультує. Та цього недостатньо. Коли приїжджаю роздавати гуманітарну допомогу, люди мене оточують — я тоді вже і юрист, і психолог, і соціальний працівник.
Та хоч би яка волонтерська група приїхала, задовольнити всі потреби в консультативній, юридичній, а тим паче психологічній допомозі неможливо. Потрібна системна професійна робота фахівців, на роботу яких немає ресурсів. Ми ж усі ресурси витрачаємо на одяг, взуття, ліки для інвалідів. А на юристів і психологів досі просто не вистачало. Сподіваюся, за допомогою гранту проблемні питання вирішимо.
Користуючись нагодою, хочу звернутися через вашу газету до керівництва країни: розв’язуючи глобальні проблеми країни, не забувайте про людей, які без прямої участі держави не зможуть самостійно жити, а в нинішній ситуації навіть вижити. Україна обрала європейський шлях розвитку, тому важливо від декларацій перейти до реалізації європейських стандартів і європейського ставлення до людей. Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права інвалідів. У її статті 11 зазначено: «Держави-учасниці вживають відповідно до своїх зобов’язань за міжнародним правом, зокрема міжнародним гуманітарним правом та міжнародним правом з прав людини, усіх необхідних заходів для забезпечення захисту й безпеки інвалідів у ситуаціях ризику, зокрема в збройних конфліктах, надзвичайних гуманітарних ситуаціях та під час стихійних лих».
Інна Косянчук
ДОСЬЄ «УК»
Олег Дрюма. Народився в 1971 р. на Одещині. Закінчив Київський політехнічний інститут, здобув фах інженера-лазерника. З 1999 року займається громадською діяльністю.