Життя навпомацки: важко, але не безнадійно

1 23 3 file1416053 3cfb3ee5 1 2. вадами зору, незрячих, особливими потребами, сліпих, інвалідів

1 23 3 file1416053 3cfb3ee5 1“Пошта” довідалась, як живуть і працюють незрячі львів’яни та чого ще бракує місту, аби тут було комфортно людям із особливими потребами

Більшість із нас часто не цінує дар бачити, навіть не здогадуючись, як складно живеться людям, які народились сліпими або через певні обставини втратили зір. І справді, сліпота – чи не найважчий вид інвалідності.

Вона забирає в людей змогу бачити світло сонця і неба, колір трави, зрештою, обличчя дорогих та рідних людей… Тобто все те, чим щодня милується наше око, для незрячих цілком недосяжне. Та проте сліпі люди пристосовуються до життя, знаходять своє місце у суспільстві, а найголовніше – не опускають рук та не втрачають надії.

У соціумі незрячі зазвичай не хочуть виділятись, бо вважають себе цілком самостійними та повноцінними.

Втім, в Україні, зокрема у Львові, це їм не завжди вдається. А все тому, що місто Лева погано пристосоване для їхніх потреб. Чому? Світлофори зі звуковим сповіщенням є не у всьому місті, пандусів теж мало. Тому ходити без супроводу незрячим дуже важко. А ще й не дають проходу хаотично припарковані авта, стовпці та величезні ситі-лайти. І це на самісіньких тротуарах! Тут зрячій людині важко справитись зі всіма перешкодами, а що ж робити сліпому?! Як то кажуть, один Бог знає!

За кордоном цю ситуацію вже давно вирішили – у європейських містах виклали спеціальну плитку, яка допомагає незрячим зорієнтуватись у просторі. На жаль, нас такі новації “традиційно” оминули… Адже сьогодні міське середовище Львова унеможливлює нормальне пересування містом неповносправних людей, а тому стоїть на заваді їх повноцінному суспільному життю.

…аби всі були рівні

Втім, говорити про те, що у місті Лева не роблять нічого, аби бодай якось полегшити життя незрячих, не можна. За останні роки вулиці міста поповнили звукові світлофори, а у трамваях і тролейбусах з’явились звукові оповіщення про напрям руху та зупинки транспорту. Як-не-як, це полегшує життя незрячих львів’ян і допомагає їм без супроводу доїхати до місця призначення.

“Останніми роками громадський транспорт, зокрема електротранспорт, у Львові став трохи доступніший для сліпих, бо у ньому обладнали систему оповіщення. Поступово у місті опускають і бордюри, аби незрячі не спотикались. Тобто робота все ж ведеться”, – розповіла “Пошті” голова Львівської обласної організації Українського товариства сліпих Любов Кукуруза.

1 23 3 blind-person 2З її слів, найгірший ворог для незрячих та людей із вадами зору – це сходи, яких, погодьтесь, у Львові чимало. Для маломобільної групи людей завжди повинна бути альтернатива – пандуси. Відповідно до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, усі заклади громадського призначення повинні бути доступними для усіх громадян. Тому кожен бар’єр для людей із особливими потребами можна трактувати як дискримінацію. І відсутність пандусів у тому числі.

“Якщо установа з невідомих причин не встановлює пандуси, то нехай власники принаймні потурбуються про позначення східців фарбою. Раз на рік-два пофарбувати першу і останню сходинку – не так вже й затратно для підприємців. Це стане в пригоді людям, що мають вади зору. Також вартує бодай якось позначати скляні двері, аби частково чи повністю сліпі люди не вдарялись. До прикладу, можна обклеїти ці двері невеликою рекламою”, – каже Любов Кукуруза.

Співрозмовниця також каже, що звукових маяків по місту наразі більш-менш достатньо. Мовляв, на всіх вулицях Львова їх теж не “натикаєш”, бо це заважатиме перехожим. Натомість, “варто працювати над ліквідацію усіх міських порогів та високих бордюрів”. Так є за кордоном.

“Кілька років тому їздила у Голландію. Так от там – рай для незрячих, бо зовсім нема порогів, дуже мало сходинок, а також підняті трамвайні зупинки. У підземних переходах встановлені ліфти”, – пояснює Любов Кукуруза.

“У Франковому виші навчається близько двох десятків незрячих студентів. Навчальний процес для них, звичайно, важкий. Добре, що хоч техніка пішла вперед і дозволяє записувати лекцію на диктофон, а також користуватись спеціально облаштованим комп’ютером

У Львові на вул. Чернівецькій нещодавно з’явилась перша трамвайна зупинка, яка призначена для забезпечення доступності маломобільним людям. “Платформа зупинки в один рівень трамвая – це безумовно легше для всіх інвалідів, зокрема й для незрячих. Роботи на цій зупинці проводили взимку, а тому вона ще не закінчена повністю. Зокрема, потрібно помалювати ще край платформи зупинки у білий колір, аби можна було зорієнтуватися і у сутінках”, – розповів “Пошті” голова Львівського обласного відділення Українського фонду “Реабілітація інвалідів”, координатор програми “Безбар’єрна Україна” Національної Асамблеї інвалідів України Ярослав Грибальський. З його слів, також у місті варто прокласти тактильну плитку. Цю практику використовують за кордоном.

“Це тротуарне покриття зі спеціальними візерунками, що має повідомляти незрячих про небезпеку та вказувати їм дорогу. Людина з обмеженими фізичними можливостями може відчути незвичний рельєф ногою або паличкою і таким чином отримати інформацію про те, куди потрібно рухатися. Кожен малюнок має своє значення. Наприклад, незрячого про якісь перешкоди мала б попереджати плитка із опуклими крапками. Втім, в Україні таку плитку не виготовляють”, – каже Ярослав Грибальський.

Співрозмовник зауважує, що схожу плитку до “Євро-2012” встановила Львівська залізниця. Проте “вона частково не витримана в кольорі та на ній відсутні деякі позначення”.

Із тростиною до вишу

Упродовж останніх років у місті змінилось і ставлення до неповносправних людей, зокрема й до сліпих. Раніше на незрячу людину витріщались, чим змушували її почуватись некомфортно. Зараз такого нема.

Самовіддана і невпинна боротьба інвалідів по зору за власне самоствердження, за право бути повноправними членами суспільства давно вже змінила уявлення про них. Вони закінчують університет, знаходять роботу, відвідують різноманітні гуртки. Для всього цього потрібна неабияка сила духу і віра у власні сили.

“У Франковому виші навчається близько двох десятків незрячих студентів. Навчальний процес для них, звичайно, важкий. Добре, що хоч техніка пішла вперед і дозволяє записувати лекцію на диктофон, а також користуватись спеціально облаштованим комп’ютером”, – пояснює Любов Кукуруза.

“Кілька років тому їздила у Голландію. Так от там – рай для незрячих, бо зовсім нема порогів, дуже мало сходинок, а також підняті трамвайні зупинки. У підземних переходах встановлені ліфти

З її слів, викладачі вишу ставляться з розумінням до таких студентів, адже сліпій дитині важко йти в ногу із навчальним процесом. Насамперед тому, що нема підручників шрифтом Брайля.

Зі слів співрозмовниці, незрячим випускникам університету здебільшого знайти роботу дуже проблемно. “Якщо масажистів із медичного коледжу ще беруть на роботу, то юристів, географів чи психологів – ні. Тому вони частіше або ж сидять вдома, або працюють не за спеціальністю. Сумно, але такими є сумні реалії життя незрячих. Відтак дуже важливо, аби вони не замикались у собі і, незважаючи ні на що, таки вступали у виш і намагались чогось досягти”, – каже Любов Кукурудза.

“Якщо хочеш щось зробити, шукаєш шляхи, а як ні – шукаєш причини”

1 23 3 potumko 3Оксана Потимко, керівник Ресурсного центру освітніх технологій для осіб із особливими потребами, виконавчий директор Львівського обласного осередку ВГО “Українська спілка інвалідів-УСІ”, – про головні біди незрячих львів’ян, працевлаштування сліпих та новації, які Львів має перейняти з-за кордону

Розширення ринку соціальних послуг для осіб із інвалідністю, формування безбар’єрного середовища, організація мистецьких акцій для сліпих – над цим щоденно трудиться Оксана Потимко.

Адже певна: найгірше для незрячого засиджуватись у чотирьох стінах та відчувати себе нікому не потрібним. Пані Оксана про це знає як ніхто інший, бо сама у студентські роки втратила зір…

– Скажіть, будь ласка, з якими проблемами стикаються нині незрячі у місті Лева?

– Почнемо з найпростішого – з громадського транспорту. Зараз ситуація трохи покращилась, бо всередині трамваїв і тролейбусів запровадили звукове коментування зупинок, вулиць тощо. В автотранспорті таких новацій наразі немає. Тому сліпій людині важко користуватись маршруткою, бо тоді вона змушена просити допомоги у людей.

Та навіть, якщо автобуси обладнають спеціальними звуковими сигналами – цього недостатньо, аби сліпий впевнено та безпечно міг добратись із одного кінця міста в інший громадським транспортом. Чому? Уявімо ситуацію, коли незрячий львів’янин чекає на тролейбус. Як йому знати, який номер тролейбуса під’їхав до зупинки? Без сторонньої допомоги – ніяк. А часто буває й таке, що перехожі відмовляють у підказці, бо кожен кудись поспішає. Що ж тоді бідоласі робити? Є ще багато різних нюансів, які обтяжують життя незрячих. Це і ями на дорогах, і тротуари різної висоти, і непередбачувані східці…

– Як, на вашу думку, бодай частково полегшити життя сліпих людей у Львові?

– Достатньо обладнати двері транспорту системою оповіщення. Тоді незрячий зможе швидко зорієнтуватись і сісти у потрібний йому тролейбус, трамвай чи автобус. А найголовніше, він зможе по звуковому сигналу визначити місцезнаходження транспорту і підійти до нього без допомоги перехожих.

По-друге, потрібно позабирати із пішохідної зони рекламні щити, квітники, а також розумно розставляти стовпці та півкулі. Ти і так ледве з цією паличкою даєш собі раду, а тут ще й такі перешкоди. Аналогічне стосується й хаотичного паркування машин на тротуарах, що не дають проходу навіть зрячим.

По-третє, супермаркети – у них сліпій людині без супроводу фактично нічого робити. Адже вона не буде ходити і обмацувати продукти, шукаючи хліб чи молоко. Таке нікуди не годиться! Адміністрація торгових мереж може зобов’язати бодай одного працівника допомагати скупитись людині з вадами зору.

– Чи має можливість незряча людина вступити у львівський виш та щодня відвідувати заняття? Наскільки це буде важко для неї?

– Так, безумовно. Свого часу я сама закінчувала Франковий виш. Відтоді визначила своє життєве кредо: “Якщо хочеш щось зробити, шукаєш шляхи, а як ні – шукаєш причини”. От і вся математика. В університетах Львова зараз й справді навчається кілька десятків студентів із вадами зору. Помалу дають собі раду. Хоча їм дуже важко! Адже немає жодного підручника шрифтом Брайля. Але тим не менше ці студенти вчаться. Ви уявляєте, який це подвиг?! До речі, у 2007-ому ми відкрили у Львові медичний коледж для незрячих масажистів. Ось уже майже десять років там готують кваліфікованих реабілітологів. Раніше подібний коледж функціонував тільки у Херсонській області. Зараз легше, бо маємо такий у Львові.

– А як стосовно працевлаштування незрячого? Чи багато працедавців готові взяти на роботу сліпу людину?

– Більшість незрячих випускників таки знаходять роботу. Особливо це стосується масажистів, які закінчують медичний коледж. Аналогічно із філологами, істориками – вони працюють у Львівській спеціальній школі-інтернаті №100 або ж дають приватні уроки. Є, звичайно, ситуації, коли незряча людина не може знайти роботу. Втім, як то кажуть, хто шукає, той, зазвичай, знаходить. До речі, дуже багато незрячих зараз працюють програмістами.

– Наскільки Львів, порівняно з іншими містами країни, пристосований для комфорту незрячих?

– Незважаючи на певні недопрацювання, Львів радикально відрізняється від інших регіонів України. Зокрема, у плані впровадження новацій для незрячих громадян. Із 2013-го ми випускаємо мультики для позбавленої зору малечі. Також час до часу намагаємось видавати художню літературу Брайлем. А останній рік працюємо над створенням DAISY-бібліотеки, яка урівнює зрячих і сліпих. Формат “дейзі” має функцію навігації аудійованою книжкою: повністю незряча людина спроможна за лічені секунди віднайти будь-який потрібний їй розділ, параграф, сторінку тощо.

Це свідчить про те, що Львів на правильному шляху і всім іншим містам України варто брати з нас приклад. Більшість методик ми перейняли із європейських країн. Маю на меті ще відкрити в Україні школу для підготовки собак-поводирів для незрячих. Для цього потрібні майданчик, кілька собак і бажання. Єдине, що нам бракує – рук. Тому, долучайтесь до нас, хто бажає.

Розмовляла Олена Петришин

“Львівська Пошта”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*