У травні Укрінформ розпочинає цикл заходів, присвячених “людям необмежених можливостей” – тим, хто попри травми та вади здоров’я зумів досягти визначних успіхів у спорті, науці, мистецтві тощо. Першим із таких заходів стане фотовиставка, присвячена спортсменам-паралімпійцям.
Одним зі співорганізаторів виставки є Національний комітет спорту інвалідів України. Ми поспілкувалися з його президентом Валерієм Сушкевичем. Важкі ураження опорно-рухового апарату не завадили йому ще за радянських часів стати дворазовим чемпіоном країни з плавання, а пізніше – 16 років працювати у Верховній Раді України, підготувати близько 300 законопроектів, стати Уповноваженим Президента з прав людей з інвалідністю. Кореспонденту Укрінформу він розповів про історію і нинішній стан паралімпійського руху в Україні.
ПАРАЛІМПІЙСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ ПОЧИНАВСЯ З ПІВСТОЛА
– Валерію Михайловичу, у світі паралімпійський рух з’явився невдовзі після Другої світової війни. А як він розвивався у нас, в Україні?
– Паралімпійський рух – велике досягнення світової цивілізації. У нас в Україні він починався… з половини стола у підвалі! Це було в часи “агонії” Радянського Союзу, у 1989-му, коли вийшла постанова ВЦСПС про створення фізкультурно-спортивних клубів для людей з інвалідністю. Я тоді тільки починав як громадський діяч. Прийшов у себе в Дніпропетровську до ДСО профспілок і сказав, що хочу відкрити такий фізкультурно-спортивний клуб. Там не надто зраділи. Але один із керівників галузі, який пізніше став міністром спорту, мене зрозумів. І сказав: от тут у підвалі профспілок є стіл, і півстола можу тобі виділити. Працюй! Із того підвалу все й почалося.
У незалежній Україні організований паралімпійський рух виник тоді, коли були прийняті відповідні постанови уряду про створення українського центру “Інваспорт”. Але насправді держава вперше усвідомила його значущість, коли в 1996 році, на Паралімпійських іграх в Атланті, США, перша команда незалежної України завоювала перше золото, срібло, бронзу… Маленька, крихітна команда зайняла 35-те місце з понад ста країн! Це був дуже вагомий результат. Перше паралімпійське “золото” ми отримали 24 серпня, в день п’ятої річниці Незалежності.
До речі, Василь Ліщинський, який завоював те єдине “золото”, був найважчим у команді – кремезний, високий, просто гігант-дискобол. Нелегко було підняти на руки такого дядька! Але ми всією командою підняли і качали!
Взагалі, коли Україна стала незалежною, ми вирішили, що повинні зробити так, щоб цей феноменальний паралімпійський рух став одним із проявів реалізації гідного ставлення держави до людей з інвалідністю. І ми це зробили. Весь пострадянський простір був шокований тим, що вдалося Україні. Пройшло зовсім небагато часу – і після Сіднейських ігор 2000 року на Генеральній сесії Міжнародного паралімпійського комітету прозвучало, що Україна створила найкращу в світі систему фізичної культури і спорту для людей з інвалідністю.
МИ НЕ “РОБИМО ПАРАЛІМПІЙЦІВ”, А ДОПОМАГАЄМО ЛЮДЯМ ЖИТИ ПОВНОЦІННИМ ЖИТТЯМ
– Скільки сьогодні людей з інвалідністю є учасниками паралімпійського руху в Україні?
– Зараз у нас в Україні сформовані штатні команди з 15 видів паралімпійського спорту. До них входять 700-800 спортсменів, яким платиться щомісячна заробітна плата – за тренування, підготовку. Це – зірки, найпотужніші атлети світового спорту, які показують високі результати на рівні чемпіонатів Європи, світу і посідають високі місця у світовому рейтингу.
Ще є національна збірна, до якої входять і штатні, і нештатні спортсмени. Відбір до неї дуже суворий. Буває таке, що людина є чемпіоном України в певному виді спорту, а в світовому рейтингу займає, скажімо, 68 місце. Нам не потрібно, щоб людина з такими результатами даремно займала місце. Тому що ми пам’ятаємо про тих людей з інвалідністю, які не можуть займатись спортом. Витрати на них ідуть з одного “гаманця” – а грошей у держави наразі не так багато. Саме тому до збірної потрапляють тільки люди, які за своїми результатами входять у першу світову десятку.
Але й це – лише вершина айсберга. Бо ця піраміда спирається на широкий паралімпійський рух по всій країні. Національний комітет спорту людей з інвалідністю об’єднує чотири федерації: спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату, слуху, зору та інтелекту. Є обласні центри “Інваспорт”.
– Це, мабуть, більше стосується дорослих. А як щодо дітей з інвалідністю?
– У кожній області є дитяча спортивна школа для діток з інвалідністю. Щороку проходить Всеукраїнська спартакіада для дітей з інвалідністю “Повір у себе”. У ній бере участь приблизно 35 тисяч діток – на рівні міста, області, України. Це, як ви розумієте, дуже важливо. Уявіть: одного дня з’являється дівчинка без ніг, яка показує просто неймовірні результати. І перед нею відкривається життя, яке зробить з неї зірку світового спорту! А головне – скількох таких же дівчат вона вмотивує! Скільком вона покаже, що можна досягти успіху, відбутись у житті!
Взагалі, ми не “робимо паралімпійців” – ми створюємо умови для тих, хто хоче й може займатись фізичною культурою і спортом. Фізкультурно-спортивна реабілітація потрібна насамперед не для того, щоб виступати на змаганнях, а щоб у звичайному житті, бар’єрному, з недоступним транспортом і архітектурою, людина була самостійною і самодостатньою: могла вчитись в університеті, працювати, відвідувати стадіон, заїхати в супермаркет, одружитись… А вже далі, якщо ти реально маєш здібності, талант і особисті досягнення в спорті, тоді ти стаєш зразком для багатьох сотень, тисяч, мільйонів людей в Україні, Європі, світі.
СПОРТСМЕНИ З ІНВАЛІДНІСТЮ НАДИХАЮТЬ ВОЇНІВ АТО, А ІНСТРУКТОРИ – ДОПОМАГАЮТЬ РЕАБІЛІТУВАТИСЬ
– Існує стереотип, що людина з інвалідністю – безпорадна, весь час потребує сторонньої турботи. Але паралімпійці доводять, що багато в чому вони сильніші за людей, які не мають проблем зі здоров’ям.
– Так, це правда. І феномен українського паралімпійця, аура паралімпійської сім’ї особливо важливі сьогодні, коли йде війна і коли молоді люди, які захищають нас, повертаються покаліченими і вважають, що життя закінчилось.
Наші паралімпійці бувають у госпіталях, зустрічаються з пораненими. І коли людина, побита, розтерзана війною, бачить, що можуть наші хлопці і дівчата на візках, – це феноменально.
Але це питання локальне. Нам хотілося системності. Ця системність була втілена в нашому Національному центрі паралімпійської і дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів у Криму, під Євпаторією. Зараз ця територія практично недоступна для нас. Нами побудовано (після тріумфального виступу паралімпійців у Турино-2006) і наразі добудовується ще один центр – Західний реабілітаційно-спортивний центр, у Турківському районі Львівської області. Спочатку він був орієнтований лише на зимові види спорту та фізкультурно-спортивну реабілітацію. Зараз думаємо про впровадження там і літніх видів спорту. Я звертаю вашу увагу на те, як він називається – не “спортивно-паралімпійський”, а “реабілітаційно-спортивний”. Для нас на першому місці – реабілітація, бо це фундамент, перша ланка, перший крок. Якби ми не започаткували цей потужний реабілітаційний рух, не мали б таких спортивних результатів.
Коли тільки почались бойові дії і з’явились перші поранені воїни АТО, ми їх після госпіталю привезли до Західного центру, де з ними працювали наші інструктори. Все це фінансується з державної програми, яку запустило Міністерство молоді та спорту і Міністерство соціальної політики. Ми ці два міністерства зав’язали в систему реабілітаційних заходів. А коли ми це зробили, до нас прийшли з представництва НАТО в Україні. Вони сказали: ми вражені, давайте працювати разом! Тож скоро повинна запрацювати програма співпраці, за якою ці табори реабілітації фінансуватиме не тільки держава – на жаль, часто за дуже скупими нормативами, – а й НАТО. Крім того, наші табори для воїнів АТО фінансує така відома і потужна інституція, як USAID.
Для мене дуже важливо, що ми нічого не робимо спеціально для людей з інвалідністю. І Національний паралімпійський центр у Криму, і новий реабілітаційно-спортивний, у Карпатах – побудовані для всіх. Це наша філософія. У Західному центрі в цьому сезоні вже тренувались наші біатлоністи-олімпійці, лижники. А де Яна Клочкова тренувалась, щоб стати “золотою рибкою” України – у нашому центрі в Євпаторії.
НА 15-Й ПАРАЛІМПІАДІ ВИСТУПАТИМЕМО В 15 ВИДАХ СПОРТУ
– У вересні цього року в Ріо-де-Жанейро пройде чергова Паралімпіада. У скількох із 22-х паралімпійських дисциплін змагатимуться наші спортсмени?
– Цього року в Ріо українські спортсмени вперше виступатимуть у трьох нових дисциплінах: паратріатлон, параканое і голбол. Тут теж є своєрідний символізм: на 15-х Паралімпійських іграх – 15 дисциплін. Це не означає, що досі ми не культивували ці види спорту. Просто, щоб потрапити на Паралімпійські ігри, треба на міжнародних змаганнях показати такий результат, який дасть можливість отримати ліцензію. І на сьогодні наші спортсмени досягли таких результатів ще в трьох видах спорту.
Ми не їдемо на Ігри за олімпійським принципом: головне не перемога, а участь. Я завжди був проти цього, а особливо зараз, коли в держави не так багато коштів. Якщо ти їдеш на чемпіонат світу чи Паралімпійські ігри, ти повинен знати, чому ти витрачаєш ці кошти. І гідно представити свою державу з відмінним результатом. Немає результату – будемо ще тренуватись, а не виїжджати на серйозні змагання у складі національної збірної команди.
– Спортсмени з інвалідністю живуть в Олімпійському містечку чи для них будують окреме “Паралімпійське”?
– Олімпійське містечко, як і решта олімпійських об’єктів, від самого початку адаптоване для людей з особливими потребами. Філософія олімпійського і паралімпійського руху – дуже демократична і цивілізаційна. На змагання може прийти глядач без рук, без ніг, на протезі, на візку, незрячий. За моїми даними, на Паралімпіаду в Ріо приїде понад чотири з половиною тисячі спортсменів з різних куточків світу. І всі об’єкти повинні бути доступні кожному.
До речі, наш Західний центр має унікальну адресу – він розташований на вулиці Рівних прав і можливостей. Коли ми будувались там, у селі Яворові, ми придумали таку назву для нашої нової вулиці. Нас місяць не реєстрували – казали, не можна! Але ми таки свого домоглись.
Ольга Опанасенко, Київ.
Фото: Укрінформ