Військовослужбовець Микола Кобільник повернувся з реабілітації зі США
Фото Миколи Кобільника
«Нас, українців, знищити — це те саме, що небо помалювати», — написав на своїй сторінці у Фейсбуці військовослужбовець з Дрогобича Микола Кобільник (позивний — Енейко). Пан Микола на фронті був поранений, під час виконання бойового завдання йому відірвало ногу. Нещодавно воїн повернувся зі США. В американській клініці йому зробили аж три протези, один з них ексклюзивний — з ведмежою лапою! Уже незабаром воїн повернеться у стрій для виконання бойових завдань. Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з 47-річним військовослужбовцем після повернення з-за океану.
— Пане Миколо, розкажіть про себе. Як обрали такий цікавий позивний?
— У далеких 80-х роках я захоплювався спортом. Разом з товаришами знайшов у Дрогобичі приміщення, в якому ми облаштували спортзал. Постало питання, як його можна назвати? Вирішили — «Еней». У Дрогобичі це один із найвідоміших спортивних клубів. Я там тренувався, потім працював тренером. Пізніше у столиці проходив строкову службу. У 200З році з Києва повернувся додому. Одружився. Почали з дружиною думати, чим займатися у житті далі? Батьки дружини придбали для нас невелике приміщення під продуктовий магазин. І знову постало питання, як його назвати? Ми назвали його «Енейко» (усміхається. — Авт.). Так і закрутилося… Ця назва до мене причепилася. Відповідає моєму життєвому кредо. Пригадуєте: «Еней був парубок моторний…». Тож не можна було збавляти обертів у житті. А життя набирало обертів. Народився один син, через два роки — другий. Ще через два роки народився третій син. Зараз у мене велика сім’я. 2017 року народилась донечка Марія (пан Микола ще встиг поміж війною вступити до Київського університету в аспірантуру. — Авт.).
А 2013−2014 рр. — Майдан, війна… Я на той час уже був депутатом районної ради у Дрогобичі. Тисячі українців тоді не могли залишатися осторонь тієї біди, яка прийшла до України. І ми з товаришами пішли на схід. Перші бойові дії я разом з побратимами проводив у 80-й десантно-штурмовій бригаді. Пізніше перевівся в Окремий 3-й полк Сил спеціальних операцій. До цього часу служу в цьому полку.
— Про зруйнований Кримський міст досі не вщухають розмови…
— Немає в житті нічого недосяжного. І немає нічого неможливого. З Божою допомогою ми той міст зруйнували. Так само зруйнуємо і всю росію… Це добре, що війна відбувається зараз, а не через два чи три десятки років. Якби війна припала на наших дітей, я упевнений, вони би її не витягнули… Я знаю, що таке комунізм, що таке піонерія. Пам’ятаю, у школі вчителі зривали з піджака синьо-жовтий прапорець. Вже тоді розумів, що своє тіло і душу треба загартовувати, аби вести довготривалу боротьбу за свою державу. Ніхто не міг і подумати, що ця боротьба, яка випала на наше покоління, буде настільки жорстокою… Ми, військові, свою роль у цій війні добре розуміємо. Але не розуміємо, у чому винні діти? Чому мають ховатися у підвалах? Діти найбільше страждають! Але весь світ знає, яким буде кінець цієї війни: росія буде знищена, і кожна країна, Японія, Грузія, Молдова, мають повернути свої території.
— Хочу запитати вас про той бій, де вас поранили. Як це сталося?
— Ми з побратимами виходили зі Сіверськодонецька. Зайняли оборону в Лисичанську, зі сторони Білої гори. Наша група вела розвідку, аеророзвідку. Спостерігала за ворогом, як він просувається. Коригували артилерію і систематично знищували ворога. Але серед місцевого населення було багато проросійських осіб — тих, які досі чекають на «русскій мір». «Ждуни», як ми їх називаємо. Вони по своїх мережах передавали інформацію — що до чого. Уночі був дуже сильний артобстріл. А ще ворог здійснив дистанційне мінування мінами «Лєпєсток», забороненими Женевською конвенцією. Ці протипіхотні фугасні міни рашисти випускають ракетами. Міни падають на землю, а через деякий час активізуються і стають у бойове положення. Ворог «фарширує» нашу українську землю тими «лєпєстками»… Ці міни сильно калічать. Якщо не надати першої медичної допомоги, то від втрати кровотечі можна померти. Воно відриває кінцівки. Найбільше від них страждає мирне населення… Ми були у посадці. Цих мін було дуже багато. Ми їх бачили, але, коли вони зачіпають дерева, і на них падає листя, їх не видно… Так я отримав військове поранення під час виконання бойових завдань.
— Тоді ще когось поранило?
— У цей день було поранено кількадесят осіб (разом з мирним населенням). Були й загиблі: деяким людям не встигли надати першої медичної допомоги…
— Я бачила у соцмережах, що у вас є протез — як ведмежа лапа… Це чийсь подарунок?
— До війни я займався мисливським господарством, полюванням. Колись друзі подарували мені такий сувенір-підставку — ведмежу лапу. Стояла у мене на каміні, як підсвічник. Коли повернувся з госпіталю додому, лежу і дивлюся на ту лапу. Думаю: «О, може, протез з неї зробити?!». У той час я уже подав заявку до американської клініки на протезування. І я їм відправив фото цієї лапи. Попри те, що у цій клініці велика черга за протезами, американські лікарі вислухали мої аргументи та побажання і пішли мені назустріч — запросили у США у стислі терміни.
— Ваші аргументи — це швидке повернення на фронт?
— Так! У результаті вони зробили мені три протези — зі ступнею, біговий і таке ноу-хау — ведмежий! Чогось подібного за 15 років роботи вони не робили. Але вирішили виконати таке незвичне замовлення. Буду у ньому марширувати по московській красній площі у День Перемоги!
— Хто вам допоміг з фінансуванням протезів?
— Це ініціатива американської сторони. Усі кошти — пожертви українців, які багато років живуть в Америці (діаспори). Жодної копійки з державного чи зі сімейного бюджету я не витратив. Проїзд туди й назад оплатила американська сторона. Такий протез коштує близько 15−17 тисяч доларів. «Біоніки» я не хотів. Нога як заклинить на службі, то що робити? Я більше довіряю перевіреним засобам. Багато протезів було зроблено для американських військових, які втратили кінцівки в Афганістані, Іраку. У них — звичайні протези. Крім того, біонічний протез коштує 100 тисяч доларів. А звичайний — у рази менше.
— А ви цікавилися протезуванням в Україні?
— Багато моїх друзів, які ще в 2014—2015 роках отримали поранення з ампутацією кінцівки протезувалися в Україні. Сьогодні в Україні дуже високий рівень протезування. Але наразі Україна не справляється з усіма замовленнями. За цей період війни маємо сотні хлопців, які не мають кінцівок, — рук, ніг. У нас кілька центрів по всій Україні, які проводять протезування. Але потрібно було довго чекати. Мені пропонували також їхати на протезування до Фінляндії, Нідерландів. До Німеччини заявку я подав, але відповіді ще не було. Хто перший погодив мою анкету, ту клініку я й обрав.
— Ви зробили такий допис на своїй сторінці: «Білий Дім. Джо Байден нас почув. Допомога буде. У Капітолії це підтвердили». Розкажіть про ваші зустрічі у США.
— В Америці ми були з групою військових три тижні. Жили в українських сім’ях. Нас дуже тепло прийняли. Навіть у корінних американців вигляд українського військового у формі, з синьо-жовтим прапором, викликав шквал позитивних емоцій! Вони підходили, обіймали і казали: «Дякуємо! Україна — велика держава. Україна — сильна!». І це непоодинокі випадки. Американці вивішують українські прапори на своїх будинках. Це вражає.
Біля Білого дому щодня проводять акції на підтримку України, починаючи з 24 лютого. За будь-якої погоди там збираються українці з гаслами, прапорами. Виконують Гімн України, співають «Ой у лузі червона калина…». Ми також бачили на цій акції прапори Бразилії, Великої Британії, Німеччини… Багатьох інших країн. Нашу групу військових теж туди запросили. Ми мали можливість виступити перед Білим домом. А наступного дня ми поїхали в Капітолій. Єдине, що нам потрібно, — це зброя! Людський ресурс і сила духу у нас є. Ми зустрічалися з послом України в Америці Оксаною Маркаровою. Подякували їй за підтримку і роботу, яку вона робить як дипломат.
— У вас на сторінці у Фейсбуці є цікаве фото. Ви у Сіверськодонецьку, в якомусь кабінеті, де на полицях — «русская литература»…
— У цьому кабінеті сидів один із держслужбовців високого рівня. На столі у нього стояла голова того лисого лєніна (погруддя). На стіні висіла подяка з двоголовою куркою рф «за успешные соревнования между коллективами». І тисячі книжок: Карл Маркс, Лев Толстой, Пушкін… Я почав шукати хоч одну книжку Шевченка, Франка, Лесі Українки чи Ліни Костенко… Нічого не було. Я розумію, чому туди прийшов «русскій мір». Там, де є Леся Українка і Тарас Шевченко, — «русского міра» і «русской вєсни» не буде. Це закономірно. Боляче про це говорити. За паспортом людина — громадянин України, а в душі — москаль. Ти його не перевиховаєш…
— Знаю, ви товаришуєте з унікальною людиною — генерал-майором Збройних сил України Ігорем Гордійчуком…
— Це справді легендарна постать в Україні та світі. Про його подвиги та успішні операції я чув ще у 2014 році. Це надихало. Дуже боляче було почути, що він отримав важке поранення. 2018-го ми зустрілися у Києві в Будинку офіцерів, під час нагородження. Я запросив Ігоря Гордійчука на Закарпаття на реабілітацію. Там він розповідав про те, як вижив у тих умовах, де це зробити було нереально, як загартовував свій дух. З того часу дружимо сім’ями. Усі військові взяли приклад з його незламності, сили духу! Гордійчук не просто вижив у тому пеклі в 2014 році, а й продовжує навчати молоде покоління, очолює Київський військовий ліцей ім. І. Богуна.
Сюзанна Бобкова