«Американці зробили три протези. Ексклюзивний — з ведмежою лапою»

Військовослужбовець Микола Кобільник повернувся з реабілітації зі США

Фото Миколи Кобільника

«Нас, українців, знищити — це те саме, що небо помалювати», — написав на своїй сторінці у Фейсбуці військовослужбовець з Дрогобича Микола Кобільник (позивний — Енейко). Пан Микола на фронті був поранений, під час виконання бойового завдання йому відірвало ногу. Нещодавно воїн повернувся зі США. В американській клініці йому зробили аж три протези, один з них ексклюзивний — з ведмежою лапою! Уже незабаром воїн повернеться у стрій для виконання бойових завдань. Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з 47-річним військовослужбовцем після повернення з-за океану.

— Пане Миколо, розкажіть про себе. Як обрали такий цікавий позив­ний?

— У далеких 80-х роках я захоплювався спортом. Разом з товаришами знайшов у Дрогобичі приміщення, в якому ми обла­штували спортзал. Постало питання, як його можна назвати? Вирішили — «Еней». У Дрогобичі це один із найвідоміших спортивних клубів. Я там тренувався, по­тім працював тренером. Пізніше у сто­лиці проходив строкову службу. У 200З році з Києва повернувся додому. Одру­жився. Почали з дружиною думати, чим займатися у житті далі? Батьки дружини придбали для нас невелике приміщення під продуктовий магазин. І знову поста­ло питання, як його назвати? Ми назва­ли його «Енейко» (усміхається. — Авт.). Так і закрутилося… Ця назва до мене причепилася. Відповідає моєму життє­вому кредо. Пригадуєте: «Еней був па­рубок моторний…». Тож не можна було збавляти обертів у житті. А життя наби­рало обертів. Народився один син, через два роки — другий. Ще через два роки на­родився третій син. Зараз у мене велика сім’я. 2017 року народилась донечка Ма­рія (пан Микола ще встиг поміж війною вступити до Київського університету в аспірантуру. — Авт.).

А 2013−2014 рр. — Майдан, війна… Я на той час уже був депутатом районної ради у Дрогобичі. Тисячі українців тоді не могли залишатися осторонь тієї біди, яка прийшла до України. І ми з товаришами пішли на схід. Перші бойові дії я разом з побратимами проводив у 80-й десантно-штурмовій бригаді. Пізніше перевівся в Окремий 3-й полк Сил спеціальних опе­рацій. До цього часу служу в цьому полку.

— Про зруйнований Кримський міст досі не вщухають розмови…

— Немає в житті нічого недосяжного. І немає нічого неможливого. З Божою допомогою ми той міст зруйнували. Так само зруйнуємо і всю росію… Це добре, що війна відбувається зараз, а не через два чи три десятки років. Якби війна при­пала на наших дітей, я упевнений, вони би її не витягнули… Я знаю, що таке ко­мунізм, що таке піонерія. Пам’ятаю, у школі вчителі зривали з піджака синьо-жовтий прапорець. Вже тоді розумів, що своє тіло і душу треба загартовува­ти, аби вести довготривалу боротьбу за свою державу. Ніхто не міг і подумати, що ця боротьба, яка випала на наше по­коління, буде настільки жорстокою… Ми, військові, свою роль у цій війні добре ро­зуміємо. Але не розуміємо, у чому винні діти? Чому мають ховатися у підвалах? Діти найбільше страждають! Але весь світ знає, яким буде кінець цієї війни: ро­сія буде знищена, і кожна країна, Японія, Грузія, Молдова, мають повернути свої території.

— Хочу запитати вас про той бій, де вас поранили. Як це сталося?

— Ми з побратимами виходили зі Сі­верськодонецька. Зайняли оборону в Лисичанську, зі сторони Білої гори. Наша група вела розвідку, аеророзвідку. Спо­стерігала за ворогом, як він просува­ється. Коригували артилерію і систе­матично знищували ворога. Але серед місцевого населення було багато про­російських осіб — тих, які досі чекають на «русскій мір». «Ждуни», як ми їх назива­ємо. Вони по своїх мережах передавали інформацію — що до чого. Уночі був дуже сильний артобстріл. А ще ворог здійснив дистанційне мінування мінами «Лєпєс­ток», забороненими Женевською кон­венцією. Ці протипіхотні фугасні міни рашисти випускають ракетами. Міни па­дають на землю, а через деякий час ак­тивізуються і стають у бойове положен­ня. Ворог «фарширує» нашу українську землю тими «лєпєстками»… Ці міни сильно калічать. Якщо не надати першої медичної допомоги, то від втрати крово­течі можна померти. Воно відриває кін­цівки. Найбільше від них страждає мир­не населення… Ми були у посадці. Цих мін було дуже багато. Ми їх бачили, але, коли вони зачіпають дерева, і на них па­дає листя, їх не видно… Так я отримав військове поранення під час виконання бойових завдань.

— Тоді ще когось поранило?

— У цей день було поранено кількаде­сят осіб (разом з мирним населенням). Були й загиблі: деяким людям не встигли надати першої медичної допомоги…

— Я бачила у соцмережах, що у вас є протез — як ведмежа лапа… Це чийсь подарунок?

— До війни я займався мисливським господарством, полюванням. Колись друзі подарували мені такий сувенір-під­ставку — ведмежу лапу. Стояла у мене на каміні, як підсвічник. Коли повернувся з госпіталю додому, лежу і дивлюся на ту лапу. Думаю: «О, може, протез з неї зро­бити?!». У той час я уже подав заявку до американської клініки на протезування. І я їм відправив фото цієї лапи. Попри те, що у цій клініці велика черга за проте­зами, американські лікарі вислухали мої аргументи та побажання і пішли мені на­зустріч — запросили у США у стислі тер­міни.

— Ваші аргументи — це швидке по­вернення на фронт?

— Так! У результаті вони зробили мені три протези — зі ступнею, біговий і таке ноу-хау — ведмежий! Чогось подібного за 15 років роботи вони не робили. Але ви­рішили виконати таке незвичне замов­лення. Буду у ньому марширувати по московській красній площі у День Пере­моги!

— Хто вам допоміг з фінансуванням протезів?

— Це ініціатива американської сторо­ни. Усі кошти — пожертви українців, які багато років живуть в Америці (діаспо­ри). Жодної копійки з державного чи зі сімейного бюджету я не витратив. Про­їзд туди й назад оплатила американська сторона. Такий протез коштує близько 15−17 тисяч доларів. «Біоніки» я не хотів. Нога як заклинить на службі, то що роби­ти? Я більше довіряю перевіреним засо­бам. Багато протезів було зроблено для американських військових, які втратили кінцівки в Афганістані, Іраку. У них — зви­чайні протези. Крім того, біонічний про­тез коштує 100 тисяч доларів. А звичай­ний — у рази менше.

— А ви цікавилися протезуванням в Україні?

— Багато моїх друзів, які ще в 2014—2015 роках отримали поранення з ампу­тацією кінцівки протезувалися в Україні. Сьогодні в Україні дуже високий рівень протезування. Але наразі Україна не справляється з усіма замовленнями. За цей період війни маємо сотні хлопців, які не мають кінцівок, — рук, ніг. У нас кіль­ка центрів по всій Україні, які проводять протезування. Але потрібно було довго чекати. Мені пропонували також їхати на протезування до Фінляндії, Нідерландів. До Німеччини заявку я подав, але відпо­віді ще не було. Хто перший погодив мою анкету, ту клініку я й обрав.

— Ви зробили такий допис на своїй сторінці: «Білий Дім. Джо Байден нас почув. Допомога буде. У Капітолії це підтвердили». Розкажіть про ваші зу­стрічі у США.

— В Америці ми були з групою військо­вих три тижні. Жили в українських сім’ях. Нас дуже тепло прийняли. Навіть у ко­рінних американців вигляд українсько­го військового у формі, з синьо-жовтим прапором, викликав шквал позитивних емоцій! Вони підходили, обіймали і каза­ли: «Дякуємо! Україна — велика держава. Україна — сильна!». І це непоодинокі ви­падки. Американці вивішують українські прапори на своїх будинках. Це вражає.

Біля Білого дому щодня проводять акції на підтримку України, починаючи з 24 лютого. За будь-якої погоди там збираються українці з гаслами, прапо­рами. Виконують Гімн України, співа­ють «Ой у лузі червона калина…». Ми також бачили на цій акції прапори Бра­зилії, Великої Британії, Німеччини… Багатьох інших країн. Нашу групу вій­ськових теж туди запросили. Ми мали можливість виступити перед Білим до­мом. А наступного дня ми поїхали в Ка­пітолій. Єдине, що нам потрібно, — це зброя! Людський ресурс і сила духу у нас є. Ми зустрічалися з послом Укра­їни в Америці Оксаною Маркаровою. Подякували їй за підтримку і роботу, яку вона робить як дипломат.

— У вас на сторінці у Фейсбуці є ці­каве фото. Ви у Сіверськодонецьку, в якомусь кабінеті, де на полицях — «русская литература»…

— У цьому кабінеті сидів один із держ­службовців високого рівня. На столі у нього стояла голова того лисого лєніна (погруддя). На стіні висіла подяка з дво­головою куркою рф «за успешные со­ревнования между коллективами». І ти­сячі книжок: Карл Маркс, Лев Толстой, Пушкін… Я почав шукати хоч одну книж­ку Шевченка, Франка, Лесі Українки чи Ліни Костенко… Нічого не було. Я розу­мію, чому туди прийшов «русскій мір». Там, де є Леся Українка і Тарас Шевчен­ко, — «русского міра» і «русской вєсни» не буде. Це закономірно. Боляче про це говорити. За паспортом людина — гро­мадянин України, а в душі — москаль. Ти його не перевиховаєш…

— Знаю, ви товаришуєте з унікаль­ною людиною — генерал-майором Збройних сил України Ігорем Гордій­чуком…

— Це справді легендарна постать в Україні та світі. Про його подвиги та успішні операції я чув ще у 2014 році. Це надихало. Дуже боляче було почути, що він отримав важке поранення. 2018-го ми зустрілися у Києві в Будинку офіцерів, під час нагородження. Я запросив Ігоря Гордійчука на Закарпаття на реабіліта­цію. Там він розповідав про те, як вижив у тих умовах, де це зробити було нереаль­но, як загартовував свій дух. З того часу дружимо сім’ями. Усі військові взяли приклад з його незламності, сили духу! Гордійчук не просто вижив у тому пеклі в 2014 році, а й продовжує навчати моло­де покоління, очолює Київський військо­вий ліцей ім. І. Богуна.

Сюзанна Бобкова

Високий Замок