«Будьте максимально людяні». Розмова з СЕО Superhumans та ветераном Олексієм про зміну суспільства, протези, та чому варто почати з себе

Колекція Superhumans | Авіація Галичини (Фото:Відеоролик)

СЕО директорка та співзасновниця Superhumans Ольга Руднєва та ветеран Олексій Притула про зміни у суспільстві, ставлення до людей з інвалідністю, адаптації та колаборацію з брендом Авіація Галичини, інформує NV.

Ольга Руднєва
Директорка Фонду Олени Пінчук

Представниця сучасного центру з протезування, реконструктивної хірургії та реабілітації постраждалих від війни Superhumans Ольга Руднєва поділилася з NV думками щодо змін в українському суспільстві з часу вторгнення росії в Україну. Разом із Олексієм Притулою, раніше учасником 25-ї десантно-штурмової бригади, вони показали власне бачення суспільних проблем. Якою повинна бути поведінка людей, чому за протезами майбутнє, що таке нормалізація та які проблеми зараз існують — у цьому матеріалі.

Олексій Притула
Ветеран ЗСУ та лікар-ветеринар з Одеси. У вересні 2022 року він втратив обидві ноги. Пройшов реабілітацію у центрі SuperHumans

Країна людей з інвалідністю

Ольга: Точно 2014 рік не змінив ставлення суспільства, хоч в нас дійсно була велика кількість ветеранів, вони були на вулицях, ми їх бачили.

Тоді зрушення не відбулося, бо війна була десь, а ми були тут, і ми того дуже не відчували. Не було такої кількості людей і не була настільки прикута увага суспільства, до того, що відбувається. Зараз, дійсно, ми стаємо країною людей з інвалідністю. Це не погано, і не добре, може навіть добре: так ми виборюємо свою свободу, і це стає рисою нашої нації сьогодні.

Зміни та розуміння суспільства

Люди стали дійсно цікавитися як взаємодіяти з військовими, з ветеранами. Дуже часто перепитують як подякувати, бо насправді багато хто з цивільних відчуває провину. Але окрім того й самі військові теж її відчувають. Один із Super-ів Льоша Тюнін мені сказав, що він дуже відчуває провину за отримання поранення, і що не може далі воювати. Він каже: «Напевно, був погано підготовлений». Це було для мене таким відкриттям… Я думаю, що сьогодні тільки мертві не відчувають провину.

Зараз часто ставлять запитання про те, як взаємодіяти з людьми з інвалідністю, чи треба бігти допомагати і сувати гроші (люди це роблять, і це не окей). Ми у центрі намагаємось усе пояснити. Утім найкраще, звісно, коли самі люди розказують, як краще поводитися з ними. Ми лише ретранслюємо.

Зазвичай зміни — це про великі міста. У маленьких містах великих змін у ставленні ще немає. Ми нещодавно були в Дніпрі й говорили з нашим Super-ом Ванею, який ходить з відкритими протезами. Він каже, що там такого (нормалізації зовнішнього вигляду поранених військових — ред.) немає, хоча Дніпро це не маленьке місто. Люди просто підходять до нього і прямо питають: «А навіщо ти показуєш свої протези? Тобі що за це заплатили?»

Олексій: Мені також регулярно приходять такі повідомлення. На початку я думав, що це кацапи. Бо вони пишуть дуже багато, насправді. Переходиш в акаунт, дивишся, хто це питає «Чому не в штанах?»…це самі ж українці.

Я принципово не вчився їх носити з протезами, мені абсолютно незручно. Не виходить в людному місці їх (протези) поправити чи ще щось. Простіше це зробити в шортах. У реальному житті, щоб обличчям до обличчя зіштовхнутися — такого, на щастя, не бачив. Бо більша частина людей смілива в соцмережах, звісно. Часто мені це (такі коментарі) пишуть люди, які самі на протезах, і це дивує.

«Поводьтеся так, як поводилися б із будь-якою людиною»

Ольга: Потрібно пам’ятати, що ми всі різні. І навіть якщо є універсальна модель поведінки, то це не означає, що так працює завжди. Ми буваємо в різному настрої, стаються різні ситуації. Може бути, що загинув друг, і я не хочу розмовляти, взаємодіяти: «Сьогодні мені не до „мі-мі“, не до цукерки, яку мені протягують». І до цього теж люди мають нормально ставитися. Реакція може бути будь-яка. Універсального рецепта немає. Будьте максимально людяні й поводьтеся так, як поводилися б з будь-якою людиною. Те, що в когось є нога, в когось немає — не робить нас іншими людьми. Але добре, що певні зміни на краще у ставленні відбуваються. Однак важко сказати, чи вони спричинені нашим просуванням їх як суспільства, чи самі по собі.

Починати потрібно із себе

Олексій: Сьогодні я дивлюсь на усю ситуацію як на місію. Мої протези — ознака мого внеску і того, що відбувається в країні. Мені важливо це показувати, й щоб усі інші показували. Щоб ті, хто дивляться на мене, розуміли, що це класно. Нині несприйняття існує лише через страх, нерозуміння і нестачу інформації про те, що відбувається навколо.

Хоча я взагалі не люблю про такі речі розмірковувати. Тому що я вважаю, що це нормально і усього цього не треба пояснювати. Насправді всі наші бесіди про те «що і як нормалізувати» не повинні існувати. Якщо ти хочеш про щось дізнатися — можна 20 клавіш натиснути в Гуглі — і ти дізнаєшся, що потрібно.

Кожний міг зробити так і до 2014 року, бо це універсальні речі, які нормальній людині, не хорошій, а нормальній людині, зрозумілі автоматично. Це про бажання дізнатися. Для тих, хто не має розуміння, як про це говорити, ми пояснюємо.

Ольга: Існують готові формати, як поговорити про інвалідність з дитиною чи для дорослих. Ми навіть організовуємо дитячі екскурсії до Superhumans. Була така історія, що наша реабілітологиня привела свого 4-річного сина і каже йому: «У дяді протез, значить, у дяді залізна нога». І малий перепитує, «А що з дядею не так?» Вона знову каже, що в нього залізна нога. Хлопчик знову: «а що з дядею не так?» Вона знов йому починає цю всю історію, а він не розуміє. Бо для нього це норма.

Далі він буде розуміти, що це може не так, як у всіх норматипових людей. Але це було дуже цікаво спостерігати. Дитина сама по собі, не має упереджень, якщо не загостряти на цьому увагу. Ми говоримо спокійно, пояснюємо без драматизму, що люди різні, і можна народитися без кінцівки. Необов’язково ж її втрачають.

Просто дайте дитині підійти, спитатися, помацати рукою (якщо дитина спитає, чи можна помацати). Це більше про наші проблеми й установки, ніж про дитячі. Відповідно, потрібно розмовляти спокійно, дивитися людям в очі і проговорювати: так як ви вдома розповідаєте дитині, що корівка робить «му». Це така сама едукація, як і все інше.

Співпраця з Авіацією Галичини та допомога партнерів

Ольга: Усі можуть знайти підтримку за бажання, просто не всі вірять в свої сили. Не всі хочуть цим займатися, бо є купа роботи. Наприклад, кажуть, що стали підтримувати менше Україну. Я кажу, що ні: ми менше працювати стали. Гроші є у світі. І це наша робота: залучати й переконувати, що нам вони потрібні. А якщо ми будемо показувати результати, і пояснювати, що нам потрібно, то нас будуть підтримувати. У нас є прекрасний перемовник від імені держави — це наш президент, який безупинно здобуває нам зброю.

Отож, ми дуже мріяли мати колаборацію з Авіацією, бо вони крутий бренд про справжню «українську мрію». Нам дуже важливо, щоб в медійному просторі почали з’являтися люди з протезами. Щоб вони мелькали, і ми бачили, що фешн — це для них. Зараз це вже стало популярно, і наш наступний виклик — це люди з травмою обличчя. До них суспільство більш закрите. Тож у співпраці ми прийшли разом до цього. Одне одному запропонували, і так все з’явилося. Хочемо і будемо продовжувати співпрацю залюбки, якщо в них буде бажання і ресурс, бо нам теж подобається.

Майбутнє України за людьми з протезами

Ольга: Україна буде першою країною з такою кількістю людей з протезами, з ампутаціями. Але насправді — це про майбутнє. У прогнозах відомих просунутих людей часто йде мова про «екзоскелекти» (мобільна роботизована система, створена для посилення та доповнення фізичних можливостей користувача — ред.) Це очікувано, бо передбачають, що у нас не будуть витримувати наші м’язи. Про це вже спокійно говорять за кордоном. Наприклад, у нас зараз є пацієнт, який свідомо прийняв рішення ампутувати кінцівку, поставити собі протез, бо йому не вистачає функцій. Він каже: «Не потрібний мені цей декор у вигляді руки, яка не працює».

Відповідно, наші люди вже до цього прийшли. Уявити собі, що людина свідомо скаже «відріжте мені руку, поставте протез, бо вона не виконує своїх функцій», — було важко. Ми змінюємося і потрібно розуміти, що ми як зараз, так і будемо потім інші. Це буде частиною нашої спільноти сьогодні-завтра. А в майбутньому це буде абсолютною нормою. Нічого особливого робити не треба. Якщо брак інформації — погуглити, подивитися, як воно там все виглядає, і себе заспокоїти. Тим паче, що люди з протезами іноді більш функціональні.

Адаптація суспільства до ветеранів та навпаки

Олексій: Я і люди на кшталт мене — ті, хто взагалі не мають доводити своє право на громадянство. Ми ні під що не повинні адаптовуватися. Україна — в першу чергу країна про військових чи людей з військовим бекграундом. Але й потрібно розділяти цивільного та військового з інвалідністю. Хоча ставлення щодо адаптації від цього не має змінюватися. Точно не ветеран має адаптуватися до суспільства. Хоча частіше вибору й нема, адже я хочу жити нормально, комфортно, а для цього мені доводиться підлаштуватися. У цьому мені дуже допомогли у Superhumans. Я там провів доволі багато часу. І хоча був давно виписаний вже, все одно туди повертався. Не тому, що мені там щось було потрібно, чи не влаштовували протези. Тому що це був перехідний етап до повернення… Тобто я відразу знав, що я повернуся на роботу, до свого міста і буду там жити. А Superhumans, дозволив цей етап дуже пом’якшити.

Ольга: люди, які повертаються з війни провели неймовірну роботу для адаптування і прийняття цивільного світу з усіма його нормальностями. Відповідно, все, що ми маємо зробити — адаптувати цей світ так, щоб для них цей перехід був якомога простіший, не такий травматичний. Ми досі не усвідомлюємо життя там, і життя тут, бо люди досі порівнюють втому від офісної роботи, і втому військових. Ні, не існує більшої втоми, ніж та, яку люди мають в місцях, де нема повідомлень про повітряну, і ППО теж нема. Саме ми повинні інтегруватися.

Анастасія Конорчук