“Бути першим – завжди складніше, бо не було в кого попросити поради”, – чемпіон Паралімпіади Павло Баль

Фото: Павло Баль

“Колись я не хотів виходити з дому, закривався від всього світу. Але потім зрозумів, що потрібно рухатися далі. Сьогодні я маю можливість підіймати український прапор на Паралімпіаді і нагадувати про війну всьому світові”, пише “Еспресо.Захід“

“Бути першим – складніше”

Цьогоріч на Паралімпіаді Павло Баль став золотим призером змагань і виграв історичну для України медаль у шосейній гонці з гендбайку. Він став першим в історії українцем, що здобув таку нагороду. Але, каже Павло, саме це і було найбільшою складністю під час тренувань та участі в Паралімпіаді.

Фото: Павло Баль

“Підготовка була досить складною. До зимових Паралімпійських ігор я готувався у складі національної команди, а до літніх – ні. Важко було саме через те, що я був першим українцем, який змагався у цій дисципліні. Тут не було команди, тут не було змоги з кимось порадитися, щоб тобі хтось щось підказав. Тому що просто такої людини немає. Участь також брав мій друг із Польщі, формально ми є конкурентами, але він часто давав мені якісь підказки – поверхневі, загальні поради. Це єдина інформація, яку я міг отримати”, – каже Павло і додає, що складнощі були також у виборі велосипеда. Адже придбати його – це лише половина справи, а далі на спортсмена чекає випробовування, підбір моделі, заміна деталей тощо.

“Як тільки ти спробуєш на ньому проїхатися – один, два, три рази, то починаєш розуміти, скільки всього потрібно ще підлаштувати під себе. Ми багато шукали, підбирали: купляли одну зірочку, другу зірочку, третю.”

Фото: Павло Баль

“Не комунікував з російськими спортсменами і до війни”

За словами паралімпійця, до олімпіади готувався вдома: “Дружина вивозила мені велосипед, я сідав і місцевими дорогами їхав на ньому. Головне, щоб був асфальт і бажано без ям. Але вдома є ще хатні справи, обов’язки, сім’я, ти не можеш постійно займатися. Звісно, коли є тренувальні збори, то це зовсім інший рівень – ти лише тренуєшся і відновлюєшся, все це по колу. Я навіть відмовився від чемпіонату з біатлону в Канаді, щоб поїхати на тренувальні збори в Албанію. Це було складне рішення, багато хто не розумів мене, але я знав, що роблю правильно”

Павло каже, не відчував на іграх дискомфорту чи конкуренції. Припускає, тому що був єдиним у своїй дисципліні. Але й загалом на Паралімпіаді була атмосфера підтримки та радості одне за одного.

“Загалом в моїй команді мало хто про мене чув і знав, що таке ручний велосипед. Це відкрилося людям вже після того, як я здобув медаль. Але загалом, внутрішньо в команді, у нас дуже дружні відносини. Якщо я програв, то порадію за того, хто виграв. Це лише означає, що я цього разу був слабшим, що потрібно більше тренуватися і все”, – каже паралімпієць. Додає, що з початком повномасштабної війни в Україні у нього, як і в інших спортсмені значно побільшало мотивації. Пояснює це тим, що у них тепер більше злості, більше бажання перемогти, щоб вкотре наголосити на тому, що відбувається в Україні, говорили про війну.

“Я знав, що на Паралімпіаді є росіяни, але вони виступали за інші країни або під нейтральним прапором. Але я з ними не комунікував. Більше того, ми навіть не пересікалися. А якщо й бачилися, то я точно не знав, що ця людина – росіянин. В моїй дисципліні росіяни не були представлені, але загалом, знаю, що їх було багато. Проте я й до війни з ними не комунікував, ніколи не сприймав їх. Тому особисто моє ставлення до росії не змінилося з початком повномасштабної війни, бо воно таким було завжди”.

“Я хотів закритися від світу, але зрозумів, що треба рухатися далі”

Павло Баль родом із Мостищини, проте зараз живе поряд зі Львовом разом із дружиною та двома дітьми. Каже, саме родина колись змотивувала його займатися спортом. Павло Баль отримав травму та втратив ноги під час ДТП у 2018 році. Тоді, після тривалого лікування та реабілітацій зрозумів, що потрібно робити щось далі, шукати можливості діяльності і заробітку, щоб прогодувати сім’ю.

“Тоді постало запитання “що далі?”. Я пройшов лікування, довгу реабілітацію, а що далі? Ми сіли з дружиною та почали перебирати варіанти, куди рухатися. Тоді мені запропонували піти в спорт. Був набір у команду, що займалася катанням на лижах. І ми вирішили, що це добра можливість. Перед тим я теж пробував баскетбол, але це були дуже аматорські тренування і перші рази було дуже складно”, – пригадує Павло Баль.

Фото: Павло Баль

Про свої перші спроби тренувань із баскетболу розповідає як про певну психологічну реабілітацію, яка підштовхнула його перестати боятися вийти на вулицю: “Мене в прямому сенсі витягували з дому. Я хотів закритися від всього світу, не виходив з будинку, не хотів, щоб люди мене бачили, бо помічав кожен погляд. Зараз мені вже байдуже: я бачу свою ціль, маю якісь справи, йду і роблю це. А тоді мені було дуже складно перебороти себе. Баскетбол став для мене реабілітацією. До мене прийшли, забрали з хати, запхали у бус та повезли на тренування. Коли я вперше побачив, як хлопці грають, побачив, які вони вправні в кріслах колісних, то зрозумів, що мушу вчитися і тренуватися так само. Цей момент став для мене першим поштовхом. З того часу, двічі на тиждень я їздив у зал, ми займалися. Звісно, це не було на професійному рівні, але це було круто. Потім мене запросили у лижний спорт, бо був набір. А далі, коли ти вже рік, другий займаєшся – шляху назад на півдорозі немає.”.

Павло каже, що для багатьох людей психологічні бар’єри і страх стають перепоною перед професійним спортом чи іншими справами.

“Моя дружина постійно повторює, що на моєму місці – не витримала б цього. Щоразу коли мені десь відмовляли, говорили, що я чогось не зможу – мене це лише мотивувало. Для мене це було викликом, бо хто сказав, що я чого не можу? Я можу!” – каже паралімпієць.

Наголошує на тому, скількома ветеранами без кінцівок сьогодні захоплюються люди, бачачи їхні кроки і досягнення, але ніхто не знає про те, як вони емоційно переступали через себе і скільки є ще тих, що бояться вийти з дому зі своєю інвалідністю.

Спорт – це реабілітація

“Для людини, яка отримала травму, спорт – це, перш за все, реабілітація. Бо ти не відновишся без фізичних навантажень. Але для цього потрібне бажання самої людини. Людина може навіть не знати, що має талант, до прикладу, стріляти із лука або що має хорошу фізичну витривалість. Цим людям потрібен поштовх і підтримка. Спершу людині може здатися, що вона не хоче всього цього, але після першої спроби сподобається. Я проходив через усе це. Людям, у яких, на щастя, є кінцівки, вони цього не зрозуміють. Тому варто допомагати, приїхати, забрати цю людину, привезти на тренування”, – пояснює Павло. Він також говорить про те, що долучатися до цього повинна і державна, і місцева влада. Адже часто професійний спорт є дороговартісним і люди з інвалідністю просто не можуть дозволити собі закупити весь інвентар та обладнання.

Фото: Павло Баль

“Дуже важливо, щоб держава підтримувала паралімпійських спортсменів. Мені колись допомога місцевої влади стала дуже в нагоді. Місто дало мені стипендію. Зараз для поранених бійців проводять такі спортивні збори в Західному реабілітаційно-спортивному центрі. Це дуже крута тренувальна база, тут є всі умови. Коли я починав свій шлях, робив усе з нуля, бо процес облаштування таких баз лише налагоджували. Якщо говорити про зимові види спорту, то тут є повне забезпечення – тобі дають усе, є зарплата, організовують збори, надають інвентар”, – додає Павло.

Сьогодні, в часі повномасштабної війни, кількість людей із втраченими кінцівками значно зросла. Близько 50 тисяч українців втратили руки чи ноги за 17 місяців повномасштабної війни. Павло Баль каже, у їхній команді вже є ветерани, які зазнали травми, і тепер пробують свої сили у професійному спорті. Додає, що це, за трагічних обставин, дає новий поштовх розвитку паралімпійського спорту в Україні.

“Цей процес вже розпочався… У нас в команді вже тренується військовослужбовець, йому 20 років. Він був снайпером, отримав важку травму спинного мозку. Але він молодець, він дуже багато працює над собою”.

“Це можливість говорити про війну”

Під час цьогорічних Паралімпійських ігор, Україна посіла 7 місце. Відтак, наші спортсмени привезли 22 золоті медалі, 28 срібних на 32 бронзові. Водночас, на Олімпійських іграх ми зайняли 22 місце та привезли додому 12 медалей. Павло Баль пояснює це тим, що на Паралімпійських іграх є значно більше комплектів нагород, аніж на Олімпійських. Оскільки серед паралімпійців є поділ на дисципліни не лише за статтю, а й за типом травми й інвалідності, олімпійців ж ділять на чоловіків і жінок.

“До прикладу, лижні перегони: серед олімпійців виходять жінки і чоловіки. Все – це два комплекти нагород. В лижних перегонах на Паралімпіаді окремо змагається сидячий клас (чоловічий та жіночий), стоячий (чоловічий та жіночий) і незрячий (чоловічий і жіночий). Виходить, що є шість комплектів нагород”

Проте спортсмен наголошує, що обидві олімпіади є дуже складними і потребують важкої і послідовної праці. Сьогодні українцям загалом важливо їздити на змагання, чемпіонати, щоб представити Україну, ще раз мати можливість говорити про війну.

“Ми говоримо цілому світу, що Україна є, вона нікуди не зникла і війна, на жаль, не зникла. Ми перемагаємо, підіймаємо український прапор, лунає гімн, люди нас підтримують. Французи нас дуже підтримували. Загалом, коли наша команда виходила на змаганнях, відчувалося, що всі країни вболівають за нас. Меркиня Парижу запрошувала нас на зустріч, ми говорили про війну. Ми мали можливість вкотре закликати допомагати, підтримувати Україну у боротьбі. Представлення України зараз – це важливо”.

Ірина Давосир