Юрій Ропій, водій автотранспортних засобів відділення надання транспортних послуг Київського міського територіального центру соціального обслуговування. Колаж Вечірній Київ
Щодня вже майже чверть століття на спеціальному авто Юрій Ропій, водій відділення надання транспортних послуг Київського міського територіального центру соціального обслуговування допомагає людям з інвалідністю добиратись на реабілітацію, лікування, навчання та підтримувати нормальну якість життя, пише «Вечірній Київ».
Напевно кожному з киян доводилось бачити, як у спеціальні авто заїжджають люди на візках, або як допомагають сісти у машину людям з інвалідністю.
Такий транспорт у столиці працює з середини 90-х. Він підтримує життєдіяльність тих, для кого доїхати на медичні процедури — ціла історія.
Юрій Ропій, який 24 роки працює водієм саме на такому спецтранспорті, розповів кореспондентці «Вечірнього Києва» про те, чим його щоденна праця відрізняється від звичайних водійських буднів, а також про уроки життя, які він виніс, спілкуючись зі своїми підопічними.
Пан Юрій — людина дуже спокійна і скромна, про себе говорити не хотів, а от про тих, з ким щодня спілкується — повідав чимало. На погляд зі сторони — саме про таких, як Юрій Ропій існує вислів «сіль землі» — працелюбні, сильні духом, не марнославні, добрі люди, які ніби непомітні у загалі, але без них — ніяк не обійтись.
— Пане Юрію, а як ви потрапили на цю службу, де третій десяток років працюєте?
— У мене доволі типова історія. Відслужив у армії, повернувся. Родичі розповіли, що у Києві потрібні водії у автопарку на рейсові автобуси, у міський транспорт. Так я почав працювати у столиці. А згодом мій хороший друг «переманив» мене з автопарку саме в цю соціальну службу. Я прийшов на меншу зарплату. Але ця робота одразу захопила.
— Чим же?
— Мером Києва тоді був Олександр Омельченко і він започаткував оцей соціальний транспорт. Ми возили ветеранів Другої світової. У середині 90-х їх було ще чимало. Чоловіки, які пройшли пекло війни і залишились жити без рук, без ніг. Наше завдання було возити їх на лікування, реабілітацію та у санаторії та госпіталі. Згодом нашу службу почали рекламувати у ЗМІ. До слова, до нашої служби у Києві ставляться уважно. У мене за час роботи шість машин змінилось — кожна нова — більш зручна для людей з інвалідністю.
— Пам’ятаєте своїх перших підопічних?
— Аякже! Усі, хто працює в соціальному транспорті у Києві — не просто водії. Часто у наших підопічних немає близьких, або ж немає співрозмовників… Самотнім людям потрібен співрозмовник. І я почув чимало історій і спогадів, особливо від ветеранів Другої Світової. Думав — буде час — напишу книжку. Але так сталось, що тепер я вожу на реабілітацію хлопців молодих, які захищали нас у цій російсько-українській війні. І теж втратили руки, ноги, мають важкі поранення… І їм потрібна не тільки допомога, а й розрада. От і підтримую їх, як можу.
— Ви кажете, що у вас пацієнти на візках, після поранень, а живуть же у багатоповерхівках. Як ви у часи вимкнень світла справлялись?
— Це поширена практика, коли доводиться свого підопічного на руках зносити вниз, до машини. Ліфти не працюють же, коли немає світла. Отак я і зносив молодого хлопця, який працював рятувальником і пошкодив хребет. Його, а потім і його візок. Тепер ми з ним дружимо.
Доводилось нам обслуговувати й Ігри Нескорених. Зустрічали наших військових з усієї України, везли на Олімпійську базу. Я вдячний кожному з них, бо саме вони захистили і Київ і всю Україну.
Юрій Ропій допомагає підопічній зайняти місце у спецавто.
— Ви під час оборони Києва теж у місті були? Доводилось людей возити?
— Я не виїхав з міста. У мене здавна була звичка — ходити на роботу пішки. І мені це допомогло. Бо транспорт не працював, а я завжди був вчасно. Важко було, бо з лівого берега на правий — перевірки, блок-пости. Іноді по три години це займало. Але людям же не відмовиш!
Наприклад у нас багато пацієнтів, які проходять процедуру гемодіалізу. Від цього залежить їх життя. А у них і перша, і друга, і третя зміна є. Як я можу не приїхати? Тож мій робочий день починається о шостій ранку і поки всіх не розвезу — а ж тоді йду додому сам. І яка б ситуація не складалась — а треба везти людей на лікування.
А ще возили з-під Києва від виробників молочку, розвозили гарячу їжу з кафе та ресторанів, бо багато людей залишились на самоті, рідні виїхали… Треба було й гуманітарну допомогу розвозити.
— Ви сказали, що подружились з підопічним, якого зносили на руках через блекаут. А взагалі зв’язок з людьми тримаєте?
— Люди прив’язуються. Взаєморозуміння допомагає у багатьох ситуаціях. Якось у мене були підопічні дівчата трійня. Маленькі зовсім. Одна мама їх виховувала. У них діагноз ДЦП був. Я приїхав їх везти на заняття, а машина поламалась. То я оплатив їм таксі, щоб вони не спізнились. Бо дуже нервували. Тепер уже дівчата-студентки, самі навчились водити машини і дають собі раду.
З підопічними як одна родина з багатьма. Зараз додались ще переселенці. Їм також наші послуги доступні, як і всім киянам. Всіх знаходжу без навігатора. Знаю, кого й куди везти.
Один з перших автомобілів спецтранспорту у Києві.
— А про що говорите з людьми?
— У мене хобі — фотографую старий Київ, намагаюсь дізнатись більше про столицю. То у мене цілі екскурсії бувають. Везу дітей і їм розповідаю історії будинків, вулиць, все, що ми проїжджаємо. Всім цікаво, бо чимало людей у Києві нещодавно.
Отак у нас і виходить — я від них дізнаюсь, а вони — від мене.
— Думаю, що матеріал для книжки, яку ви збирались написати у вас буде багатий!
— Так! Людські спогади, правдиві документальні історії й те, що я пережив у Києві сам — все увійде в цю книгу.
Шеф Юрія Ропія, Станіслав Дерев’янко, розповів «Вечірньому Києву» про свого підлеглого.
— Дуже спокійна і вдумлива людина. Без «вибухів», людяний. Його підопічні дуже люблять!
Юрій Ропій разом з працівниками відділення надання транспортних послуг Київського міського територіального центру соціального обслуговування.
— Чим особлива саме ця робота?
— Ви знаєте, я сам починав тут працювати водієм. І можу сказати, що не кожен може справлятись з підопічними. Люди можуть себе погано почувати, відчувати біль, дратуватись. Ми ж не коробочки возимо, а людей з інвалідністю. І до кожного з них треба знайти підхід. Добре слово сказати, допомогти.
Я своїм новим водіям завжди кажу — у вас робота закінчилась і ви пішли, куди вам треба. А ці люди не можуть. Вони здебільшого самотні. І от Юрій Ропій вже, як психолог, він завжди вислухає і дідуся, й бабусю, і ветерана — молодого чоловіка.
— Прості здавалось би речі — вислухати, підтримати, а людям їх не вистачає в наш час…
— Тут і жінку літню коли везеш, то завжди і її речі треба занести туди, де вона буде після лікарні. Бо люди ж без сил бувають, старенькі. Не попросять самі. А треба здогадатись, побачити, що їм треба, крім стандартних послуг. Наші хлопці й двері відкриють, подивляться, як людина себе почуває, принесуть все, що треба. Переживають за них! Готові завжди прийти на допомогу. Водій соціальної служби — це не той, хто просто за кермом.
Ольга Скотнікова