Ніна Мацюк
Через військову агресію рф, на жаль, все більше українських громадян набувають статусу осіб з інвалідністю. Як військовослужбовці, так і цивільне населення потрапляють під ракетні обстріли рашистів та зазнають поранень під час бойових дій, однак повертаються до активного життя і прагнуть підтримки громади і держави — у сфері доступу до рівних можливостей. Чи готові міста і селища змінювати свій простір, зробити його доступним для всіх категорій громадян? Про це кореспондентці АрміяInform розповіла експертка з питань інклюзивності громадської організації «Безбар’єрність» Ніна Мацюк.
— Вже зараз через війну в рази збільшується кількість маломобільного населення — тобто для людей із обмеженими можливостями. Водночас міський простір фактично непридатний для життя людей з інвалідністю, зокрема ветеранів та ветеранок. Що можливо зробити для забезпечення фізичної безбар’єрності і хто має усувати ці «бар’єри»?
— У нас все ще багато бар’єрів і фізичних, і психологічних, над якими варто працювати, звісно, це все можна виправити, цю практику ми можемо спостерігати у багатьох країн, які вже пройшли цей шлях. Україна ж тільки на початку шляху до забезпечення безбар’єрності, наразі починають з’являтися тільки точкові безбар’єрні рішення, але це так не працює, ситуація має вирішуватися комплексно. У нас є важливий документ — це Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року, і одним з напрямів, який описаний у Нацстратегії, це саме напрям фізичної безбар’єрності.
У ньому йдеться про те, щоб об’єкти фізичного оточення були доступні для всіх людей, тобто про усунення бар’єрів усієї інфраструктури, починаючи з власних помешкань, зупинок, громадського транспорту, структур надання послуг, культурних інституцій тощо. Стратегія затверджена у 2021 році, і на сьогодні маємо певні результати, хоча роботи ще багато. По суті, у 2021 році ми тільки стали на цей шлях, описали його в стратегії, реально оцінили проблему і розробили кроки, за якими потрібно рухатися.
Також з 2018 року у нас набули чинності «Державні будівельні норми (ДБН) Інклюзивність будівель і споруд», які є обов’язковими до виконання. У вересні 2022 вийшла зміна до цього ДБН, це основоположний документ, на який варто спиратися. Було розроблено та нещодавно презентовано Альбом безбар’єрних рішень — це посібник, у якому безбар’єрні рішення представлені не мовою документів, а наведені у формі прикладів рішень з ілюстраціями. Цей посібник створений, зокрема, для людей, які приймають рішення, для кращого розуміння у реалізації рішень щодо безбар’єрності. 1 березня 2023 набрали чинності оновлені ДБН «Будинки і споруди. Заклади охорони здоров’я», у складі робочої групи від ГО «Безбар’єрність» ми працювали над частиною щодо інклюзивності і безбар’єрності. Відтепер будівництво, реконструкція і капітальні ремонти всіх закладів охорони здоров’я будуть підпорядковуватися цьому ДБН.
Часто мені кажуть, що безбар’єрність — це, напевно, дорого і на це треба виділяти окремі бюджети. Я завжди кажу, що слід від самого початку робити як слід, тобто не множити бар’єри, а усувати їх. У будь-якому випадку виділяються кошти на, до прикладу, планові, капітальні ремонти під час, виконання яких можна зробити пониження на пішохідних переходах. Або у будівлі можна зробити вхід пониженим без порогу і сходів — тоді туди зможуть потрапити всі люди, а зробиш сходи та поріг — будівля стане доступна не всім. Кошти витрачаються у двох випадках все одно. Якщо порахувати кількість усіх пандусів у містах або тактильної плитки, то буде більше ніж достатньо, але питання в тому, що ці пандуси або не є нормативними, або тактильна плитка не викладена правильно, щоб вона була функціональна.
Власне саме тому і з’явився Альбом безбар’єрних рішень. Адже, крім офіційних документів, важлива просвітницька місія, щоб все більше людей розуміли, що таке безбар’єрність і як зробити простір доступним для всіх. Важливо, щоб кожна людина на кожному рівні розуміла, про що це, як із цим працювати.
— Чи можливо, наприклад, дообладнання старих будівель пандусами, підйомниками, поручнями. Чи такі нововведення можливо реалізувати лише в новобудові? І чи зобов’язані забудовники враховувати це в будівельних проєктах?
— Так, це можливо. Звісно, на практиці важливо те, у кого на балансі перебуває ця будівля, адже це може бути не просто стара будівля, а об’єкт культурного значення або історична спадщина. Але важливо, що на будь-якому об’єкті можна забезпечити безбар’єрність. До прикладу, за кордоном популярне рішення — встановлення зовнішніх ліфтів, в Україні віднедавна такі приклади також почати з’являтися. Звичайно, у новобудовах це простіше, можна на рівні проєкту закласти безбар’єрні рішення, але й у старих будинках все можна реалізувати. Забудовники, звісно, мають керуватися ДБН, зокрема і згаданим вже «Державні будівельні норми (ДБН) Інклюзивність будівель і споруд». Якщо йдеться про будівництво, то починаючи від людей, які ухвалюють рішення, котрі створюють архітектурний проєкт, і закінчуючи тими, хто своїми руками кладе плитку, — всі важливі і розділяють цю відповідальність.
— Як відбувається на практиці, куди слід звертатися, якщо виникла необхідність у реконструкції за принципами безбар’єрності?
— Якщо, скажімо, виникла потреба встановити пандус у під’їзді, звичайно, громадяни не можуть самостійно добудувати, що захочуть, без погодження відповідних органів, це стосується не тільки пандусів. Потрібно звертатись і писати відповідні листи залежно від того, ким обслуговується будинок, це ЖЕК чи ОСББ, чи інша комунальна структура. Потрібно заручатися їхньою підтримкою і працювати над цим спільно, тому що це необхідно для мешканців цього будинку. Я знаю приклади, коли таким шляхом встановлювали пандуси, до речі, потрібні саме пандуси, а не рейки, як часто буває, це погане і часто небезпечне рішення, яке почасти «для галочки» роблять.
Всюди працює людський чинник, якщо на відповідній посаді відповідальна людина, яка перебуває в контексті того, що відбувається, знає закони країни, де живе і працює, тоді все набагато простіше і не стає винятком. Адже безбар’єрність — це не окремий проєкт чи напрямок або щось важливе для окремої групи людей, це світова суспільна норма, до якої ми як суспільство також рухаємось. Я проводжу багато консультацій про те, як впровадити безбар’єрні рішення, бо людям банально не вистачає знань і досвіду, дуже мало реалізованих хороших проєктів, до яких можна звертатися, як до прикладу. Але з часом все це відбудеться, 5–10 років тому про це навіть ніхто не говорив, хоча потреба була. А нині ми не тільки порушуємо це питання, але вже маємо інструменти реалізації.
— Вже існують успішні проєкти ГО «Безбар’єрність», що змінили простір, зробивши його доступним для осіб з інвалідністю?
— Так, ще до широкомасштабного вторгнення рф реалізовано проєкт Музею Івана Георгія Пінзеля у Львові, де забезпечено не тільки фізичну безбар’єрність, тобто простір самого музею, а й сама послуга, яку надає музей, є доступною для всіх. Триває робота стосовно аеропорту «Бориспіль» — він має стати стандартом безбар’єрності і прикладом для інших аеропортів країни, попри активну фазу війни, робота продовжується. Крім того, триває робота з територіальним сервісним центром МВС. Це буде також одним із прикладів, що важливо зробити доступним не лише фізичний простір, але й безпосередньо послуги, які надаються в ньому. У цьому центрі люди оформлюють документи, здають екзамени на водійські права тощо. Люди з інвалідністю також отримують послуги в цьому центрі, зокрема нещодавно МВС презентувало проєкт «Автошколи для осіб з інвалідністю».
— Розкажіть про нові Державні будівельні норми для закладів охорони здоров’я, де вони будуть застосовані?
— Ідеться і про будівництво нових лікарень, і про реконструкцію та капітальні ремонти старих будівель медичних закладів. Що стосується передбаченої частини щодо безбар’єрності, то в цьому ДБН зроблено акцент на інклюзивність, а саме будівлі проєктуватимуть з урахуванням принципів безбар’єрності, з широкими коридорами та дверними отворами, облаштовуватимуть системами навігації, зокрема з аудіопокажчиками. Для потреб маломобільних груп населення будуть облаштовані окремі санітарно-гігієнічні приміщення. Біля головного входу до медзакладу будуть розташовані паркомісця для людей з інвалідністю.
Наприклад, у Києві є Національна дитяча спеціалізована лікарня «Охматдит», яка максимально відповідає принципам безбар’єрності. Це хороший приклад медичної установи, адже саме такі заклади мають обов’язково бути безбар’єрні, тому що всі пацієнти з очевидних причин є представниками маломобільних груп населення. Досвід цієї лікарні показує, що простіше і дешевше було збудувати нові корпуси, аніж реконструювати старі. Як розповіли мені виконавці цього проєкту, старі будівлі залишились як науково-дослідні заклади, а для пацієнтів створили нові, зручні і доступні. Це було складне рішення, і тому що корпуси розташовані не на рівній поверхні, а на схилах, однак все вдалося, і прибудинкова територія також є безбар’єрною.
— Розкажіть, будь ласка, про принципи універсального дизайну, як їх можна застосовувати для забезпечення простору, доступного для людей з різними можливостями.
— Часто саме про універсальний дизайн залишається поза увагою, адже здається, що це стосується лише зовнішнього дизайну. Насправді універсальний дизайн — це дизайн, в центрі якого перебуває людина. А люди бувають різні, тобто це концепція, що передбачає створення середовища, доступного для всіх. Існує сім принципів універсального дизайну:
- рівність і доступність у використанні;
- гнучкість у використанні;
- простота та інтуїтивність використання;
- доступно викладена інформація (це особливо важливо, коли триває війна і від інформації почасти залежить життя і безпека, зокрема, отримувати оголошення в доступних форматах);
- терпимість до помилок;
- малі фізичні зусилля;
- наявність необхідного розміру місця і простору.
Ці принципи рекомендується використовувати в усіх сферах життя, і нині ми наблизилися до цього. Приклади універсального дизайну — це відсутність сходів у будівлі, натомість один плаский вхід для всіх, широкі розсувні двері, автобус із підйомником, титрування новин та інформаційних повідомлень, розташування банкоматів на висоті, доступній для кожної людини, достатньо широкі проходи в приміщеннях для безперешкодного пересування різних категорій людей тощо.
— Нині проблема фізичної безбар’єрності надзвичайно важлива, адже ветерани вже повертаються з війни, з різних причин. На вашу думку, чи можуть вони вплинути на ситуацію?
— Цей досвід для нас не новий, адже війна триває дев’ятий рік, і після 2014-го багато ветеранів та ветеранок поверталися до цивільного життя. Серед нас чимало ветеранів, які повернулись з війни з різними формами інвалідності. Я знаю про абсурдні ситуації, коли людині без ніг потрібно було піднятися на другий поверх у будівлі без ліфта, щоб отримати довідку про наявність у неї інвалідності, а в період реабілітації ця людина була ще на кріслі колісному, а не на протезах. Це абсолютний абсурд і, звісно, це має лишитися в минулому. Зараз важливо розуміти, що ветерани і ветеранки, і люди, які зараз нас захищають, здебільшого — це непрофесійні військові, ті, хто в цивільному житті були представниками креативних індустрій, лікарями, юристами, підприємцями, викладачами тощо. Це також люди, які на своєму місці теж ухвалювали рішення і могли впливали на створення безбар’єрного простору. Я закликаю, щоб ветерани і ветеранки долучалися до розбудови цих покращень. Звісно, я не говорю про період лікування або реабілітації, а тоді, коли це вже буде можливо для них. Нас захищають прекрасні спеціалісти, фахівці і експерти у своїх галузях, і країні дуже потрібен цей ресурс, ми перебуваємо в періоді трансформації, і зараз буквально залежить від нас, якою буде наша країна. Завдання тих, кому військові зараз забезпечують тил, працювати над створенням умов для повернення з війни наших співвітчизників та співвітчизниць. До речі, у мене був страх, що після 24 лютого тема безбар’єрності перейде на задній план, адже нагальними питаннями були евакуація, забезпечення армії тощо. І я була приємно здивована, що вже навесні ми перейшли від дискурсу «чому і для кого потрібна безбар’єрність», який був раніше до діалогу — «що потрібно зробити для забезпечення безбар’єрності». Тобто у суспільства з’явилось чітке розуміння, що кожна людина заслуговує на повноцінне життя. Тому я би хотіла, щоб ветерани та ветеранки долучалися до цього процесу, бо саме їхній голос дуже вагомий і важливий. Кожен на своєму місці може змінювати простір, адже безбар’єрність стосується всіх. Маломобільні групи населення — це не лише люди на кріслах колісних чи на милицях, це і батьки з маленькими дітьми в дитячих колясках, вагітні жінки, люди літнього віку, люди з різними формами інвалідності, люди з тимчасовими травмами, в післяопераційний період відновлення — тобто це всі ми в певні періоди нашого життя.
Леся Медведенко