Фото: надане Діаною Подолянчук
Як можна не чути голос співрозмовника, але з легкістю рухатися в ритмі музики? Як наполегливість руйнує будь-які бар’єри? Як мрію зробити реальністю? Про свій унікальний досвід розповіла Правозахисній організації «Права людини» Діана Подолянчук, вінничанка, яка має інвалідність по слуху та є професійним хореографом.
– Розкажіть про себе, де живете, де працюєте або працювали, яка у вас освіта?
– Живу у Вінниці. Працювала в минулому році викладачем на кафедрі психології ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського. З цього року навчаюсь в аспірантурі. Щодо інвалідності, то причина її – погіршення слуху після запалення легенів в 3 роки, коли призначили небезпечні для лікування препарати. Вже з 7 років ношу слухові апарати. Але танцювати почала в 5 років. Танцювала народні танці, сучасні, східні, індійські, гавайські. Чемпіонка міста, України, Європи, бронзовий призер Чемпіонату світу. Увійшла в топ-100 кращих танцівників України в телепроекті СТБ «Танцюють всі», знімалась в реаліті-шоу «Половинки» на Новому каналі.
– Розкажіть трішки про це ваше захоплення, чи правильніше сказати, про цей бік професійного життя?
– Маю школу танців для дітей від 3-х років. Мої учні – переможці та призери багатьох міських, всеукраїнських змагань. Володарі гран-прі! В студії навчаю крім звичайних діток і дітей з інвалідністю – з синдромом Дауна, з порушеннями слуху. Вважаю, що бізнес має бути соціально-відповідальним, і потрібно допомагати іншим по мірі можливості. Разом з учнями займаємось волонтерською діяльністю. Наприклад, допомагали бійцям АТО, виступали в дитячих будинках, будинках геріатричного типу, організовували благодійні акції.
– Як ви обрали свою професію?
– У мене декілька професій та направлень. Я психолог, вчитель географії, і все життя танцюю. Я завжди знала, що маю стати максимально самостійною, адже не зможу працювати в банківській сфері, де потрібно чути все з першого разу, чи там, де шумно. Мені завжди подобалась психологія і танці. Ще змалечку я вирішила, що коли виросту, то поєднаю ці два професійних направлення. Так і вийшла ідея створити школу танцю.
– Як вдається займатися танцями, адже необхідно чути музику, ритм?
– Музику я чую ідеально. Коли я танцюю, то чую вібрації з підлоги. Коли навчалась в школі мистецтв, то викладачі не вірили, що я щось можу не чути, так як музику чула завжди.
– З якими складнощами стикаєтесь під час навчання, роботи та як їх долаєте?
– Непросто було навчатись в школі, коли не було інклюзивного підходу. Але ми справились. Я потрапила до чудових вчителів, директор школи завжди підтримував усі починання.
– Чи довелося вам боротися за своє право на працевлаштування на рівні з іншими?
– Ні, не довелось. На мою думку, потрібно стати кращим, ніж інші в певній сфері настільки, наскільки це можливо. І конкурувати на рівних умовах. Я завжди казала: «не треба мене жаліти, я всього досягну сама». І це правда! У мене навіть певний період був, коли я приховувала те, що маю певні проблеми зі слухом. Але вже не зараз.
– Що складніше, працевлаштуватися чи працювати?
– Суть в іншому – складніше виховувати себе. Якщо вмієш боротись, рости та працювати над собою, тоді зможеш і працевлаштуватись, і працювати надалі. І головне – це віра. Віра в себе, віра твоєї команди в тебе. Руки, які тебе ловлять, коли ти падаєш – найцінніші. Праця, досягнення – це все добре. Але що це, коли немає з ким розділити? Коли немає тих, хто б міг вислухати. Мати друзів – дуже цінно.
– З якими складнощами стикаєтесь під час роботи та як їх долаєте?
– Важко тримати планку, йти далі. Як сказав Л.Керол «У нас, когда долго бежишь, непременно попадаешь в другое место. Ну, а здесь, знаешь ли, приходится бежать со всех ног, чтобы только остаться на том же месте. А чтобы попасть в другое место, нужно бежать вдвое быстрее». Тому нам потрібно рухатись ще швидше, щоб розвиватись. Інвалідність – це те, що інколи гальмує нас та забирає сили. А з іншого боку – це наша мотивація рухатись далі та щось робити корисне. Хто як не ти?
– Що (хто) вас надихає?
– Мене надихає музика, мрії, книжки. Час на самоті та з рідними. Надихають розмови з журналістами, з якими ти стаєш друзями, які тебе підтримують. Надихають прогулянки, подорожі до Києва та Одеси, наукові конференції, зустрічі з цікавими людьми та любов в серці.
– Що б ви сказали собі на початку шляху до успіху, маючи існуючий досвід?
– Я би взяла себе за руки, подивилась в очі і сказала: «Все пройде. Все буде добре. Я з тобою. Ніколи тебе не кину». Я б це сказала собі, семирічній. Головне не загубити себе та не зламатись.
– Що порадите людям з інвалідністю, які тільки шукають роботу?
– Раджу знаходити свої сильні сторони, талант та працювати над цим! Бог любить нас, і ніколи не забирає нічого, не віддаючи щось взамін. А для тих, хто не вірить в Бога, є закон збереження енергії. Ще раджу не боятись просити допомоги, шукати добрих людей. Вони допоможуть. Коли все вийде – допомагати іншим. Падаєш – вставай, ще раз вставай. Рано чи пізно все вийде. Найцінніша перемога – це перемога над самим собою, над слабким здоров’ям, самопочуттям, зневірою, боязню, що скажуть люди, заздрістю.
– Щоб ви зробили, якби напевне знали, що не зазнаєте поразки?
– Якщо б я ніколи не зазнавала поразки, не стала б такою, якою є. Якщо забрати той досвід, я була б іншою людиною. Можливо, адвокатом?! Зараз я ні про що не шкодую. Єдине чого прагну – бути собою. Будьте собою та не бійтесь життя!
Матеріал був підготовлений за сприяння Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках проекту «Громадська синергія» під егідою Української сторони Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС. Зміст цієї статті є виключною відповідальністю ГПО «Права людини» і необов’язково відображає точку зору Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження».
Проект «Право на працю», Проект Правозахисної організації «Права людини»