Емілія Мадяр, тренерка: «Паралімпійське фехтування – це як шахи, але в русі»

Феномен ужгородки Емілії Мадяр-Фазекаш – у 28 років готувати спортсменів-паралімпійців так, аби про них знав і говорив увесь світ. Нині Україну і Закарпаття упізнають на світових і європейських заліках, бо наші спортсмени беруть призові місця – мова про таких як Максим Магула чи Надія Дьолог. У їхніх досягненнях велика заслуга тренерки, яка за віком така, як вони, а часом навіть молодша. Відтак, ми розпитали талановиту ужгородку – в чому секрет її роботи з паралімпійцями і як надихнути людей здобувати висоти в спорті.

ДЛЯ МЕНЕ СПОРТ БУВ РОЗВАГОЮ, Я НЕ МАЛА АМБІЦІЙ ОЛІМПІЙСЬКОЇ ЧЕМПІОНКИ

– Еміліє, знаю – що ви сама майстер спорту, певно, мали власну спортивну кар’єру. Чому відмовилися від неї на користь тренерської?

– Так, я майстер спорту з фехтування. Займалася фехтуванням у секції в Оксани Рапинець із третього класу в Ужгороді. Після школи-інтернату, яку закінчувала вже у Києві, я перейшла в училище, отримала ступінь молодшого спеціаліста, а потім у Львові вже закінчила університет. На той час моя ужгородська тренерка якраз відкрила тут секцію з паралімпійського фехтування – і запропонувала піти до неї. Так у 2011-у стала тренером. Ми почали працювати як колеги.

– У вас не було амбіцій як у спортсменки? Адже, все-таки, це різні види досягнень – спортсмена і тренера?

– Не було, чесно кажучи. У мене на той момент помер батько, і мама залишилася в Ужгороді сама, бо сестра якраз стала студенткою в Києві, і я розуміла, що їй потрібна підтримка. Ну, а крім того, усвідомлювала, що здоровий спорт у нас не так оплачується, як паралімпійський – тут більша допомога від держави в плані інвентарю та виїзду на змагання.

– Наскільки це дорого – у порівнянні?

– От, наприклад, сам клинок від зброї – стартує ціна від 2 до 5 тис. грн. Плюс усі інші маленькі детальки до зброї, бо шпага чи рапіра збирається із кількох частин – тобто, сама зброя виходить 7-8 тис. грн. Їх, таких комплектів зброї, аби ви розуміли, на змагання треба мати мінімум три – а ще вони ламаються в процесі тренувань приблизно раз на місяць. І якщо в людини середня зарплата – 5-6 тисяч, то купувати таку амуніцію батькам затратно. А ще – плюс маска, костюм, виїзди на змагання. У здоровому спорті це взагалі не фінансується – якщо на старти по Україні ще дають кошти, то міжнародні – тільки за власний кошт.

– Хочете сказати, що у сенсі вашого вибору кар’єри зіграли роль і гроші? Вирішили, що тренером бути дешевше?

– Можна сказати, що й так. Я зрозуміла, що спорт – це великі затрати, постійні поїздки, травми… Але більше все-таки психологія: хотілося підтримати маму. Тому я усвідомлено зробила свій вибір, отримала запрошення тренувати паралімпійців від своєї колишньої тренерки – і скористалася шансом, що випав.

– А які були ваші особисті досягнення?

– Я була у збірній України, брала участь у міжнародних турнірах, була на чемпіонаті світу, але виступила невдало, маю звання майстра спорту України. У мене не було грандіозних амбіцій – це було на якомусь досить дитячому рівні: піду спробую, вийде – добре, ні – то й ні, спробую ще раз. Не було такого, що хочу стати олімпійською чемпіонкою. Але коли почала працювати із паралімпійцями – відчула, що все кардинально змінилося: мені хочеться досягнень своїх спортсменів, і хочеться паралімпійських медалей – для них.

НАЙВАЖЧЕ ПЕРЕКОНАТИ СІСТИ У ВІЗОК

– Ваша секція відносно молода – працюєте 7 років, з 2011-го. Як вдалося за цей час досягти таких результатів?

– Перших людей набрала Оксана Рапинець, це було не так легко, бо це ж не діти. Люди з інвалідністю мають специфічну психологію, їх досить важко вмовляти. Вона їх сама шукала, де тільки можна – по школах, лікарнях, реабілітаційних центрах. Це були, в основному, візочники. А згодом почали з’являтися нові люди, ми почали робити відбір – говорили, є сенс далі відвідувати секцію чи ні, також почали більше уваги звертати на тих, у кого виходило. Зараз у нас є відбір.

– Як ви його робите?

– За віком, за родом уражень, за фізичним розвитком спортсмена – у процесі тренувань одразу стає видно, хто більш перспективний, а хто взагалі не потягне цього. Усе це визначаємо ми із власного досвіду в спорті, також на початку підказували колеги-тренери зі Львова, Миколаєва…

– Не відчуваєте себе винними, коли кажете людині з інвалідністю, що у тебе нема шансів і краще зайнятися чимось іншим?

– Ні. І вони, і ми чітко розуміємо, що у нас – не секція реабілітації, це спорт, і ми працюємо на результат. Якщо людина хоче займатися, має перспективи і це видно, ми їй одразу кажемо, що варто спробувати. Якщо я бачу, що у нього нема перспектив, теж одразу про це кажу – бо це, зрештою, попусту витрачений час. Для мене вони не є особливими, вони такі, як і всі, більше того, вони – спортсмени. Сказати, що вони в чомусь обмежені – ні, це люди надзвичайної сили волі, вони можуть так, як і здорові, досягати результату, якщо добре працюватимуть, якщо переступлять власні комплекси. У нас суспільство із такими консервативними поглядами щодо цього! Я пам’ятаю, як бабуся в дитинстві казала мені: “Ой, не дивися на інваліда на візку, бо сама така будеш!” Моя донька нині в залі сідає на візки, їздить із хлопцями і дівчатами наввипередки… Рідні це не сприймали спочатку, ти, мовляв, чого дитину в інвалідний візок посадила?! Це – спортивний візок, кажу їм, і немає значення, чи здорова людина там сидить, чи хвора.

– Як знаходите слова заохочення для спортсменів, коли запрошуєте до секції?

– От коли бачу дитинку, 8 чи 9 клас, звертаюся до батьків, кажу їм, що вона перспективна. Тоді у неї буде більше шансів, вона зможе краще підготуватися. Бо це не той спорт, де накачав м’язи і маєш результат – це як шахи, але в русі. Це треба усвідомити. Був випадок, коли розмовляла з батьками – там дитина мала ураження, але не була візочником. А тут такий спорт, що треба сідати на візок. Це іноді важкий психологічний поріг – сісти на візок, якщо ти маєш проблеми зі здоров’ям, але здатен триматися на своїх двох. Багато спортсменів приходять і кажуть: я буду фехтувати – але стоячи. Ні, стоячи тут не можна – треба на візку. Це як у футболі – ти не можеш бігати на руках, бо в тебе руки сильніші.

МАГІЯ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ШКОЛИ ФЕХТУВАННЯ – У ВЕЛИКІЙ РОБОТІ

– Відчутний був стимул працювати далі, після того, як з’явилися перші медалі?

– Звісно, це окрилює. У нас такий підйом почався після 2012-го – коли побачили результат національної паралімпійської збірної на Паралімпіаді. На Паралімпіаду в 2016 році у нашого вихованця Максима Магули були шанси відібратися, але ми не здобули ліцензію. Зараз відбір починається із листопада: буде чемпіонат Європи, потім етап кубку світу в Грузії – там треба показати результати. Плануємо, що Максим та Надія Дьолог потраплять у національну збірну на наступні ігри.

– За рахунок чого Закарпаття має таку фехтувальну славу? Це стосується не тільки паралімпійців, а й у здоровому спорті маємо зірку – Анатолія Герея. Це магія так званої закарпатської школи фехтування?

– Не знаю з приводу магії, бо це – результат великої роботи. У нас є традиція тренерів, є школа, справді, є добра матеріально-технічна база… Так, ми не маємо свого залу досі – ділимо його з іншими секціями, так, тут узимку і влітку жахливі умови. Але ми маємо платформу (бо до того тренувалися на стільчиках: спортсмен сидить, однією рукою тримається, іншою фехтує. Боже, скільки ми їх переламали!). Спортсменам дають амуніцію, спонсорують виїзди. Все що треба, є. Нова спортсменка, яка зараз прийшла, повністю забезпечена інвентарем.

– Які люди у вас зараз займаються? Маєте різні вікові групи?

– У нас зараз займаються п’ять професійних спортсменів, віком від 18 до 32 років. Різний не тільки вік, а й ураження, у нашому спорті є три категорії: перша – це ампутанти та легка форма ДЦП, друга – це ураження поперекового та грудного відділу хребта, третя – це ураження шийного відділу. У нашій секції – тільки спортсмени А і В категорії. За часом найдавніше займаються Максим Магула та Тимур Попадич, вони із першого набору. Пізніше трохи прийшла Надя Дьолог – вона тренується 4 роки, за три роки потрапила у збірну. Вона зірка в нашій команді, моя сестра підказала їй спробувати свого часу, бо знала, що Надя тоді вже завершувала кар’єру в пауерліфтингу. Вадим Шутко займався лижними перегонами – спробував фехтування і показує результати.

У Максима – два третіх місця з шаблі та рапіри на світових чемпіонатах, і друге – на шпазі. Він також багаторазовий чемпіон України. Надія – чемпіонка світу, в 2017 зайняла перше місце у складі команди на ЧС, Тимур Попадич – багаторазовий призер чемпіонатів України, на міжнародні старти він не виїжджав. Власне, я уже казала, що з Максимом та Надією націлюємося на олімпіаду.

СТУДЕНТКА ПРИНЕСЛА МЕНІ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ФІЗКУЛЬТУРИ, А ЗА ТРИ МІСЯЦІ ПОЇХАЛА НА ЧС

– Легко переконати спортсмена перейти на фехтування? Начебто не такий популярний вид спорту…

– Ні, чому, популярний, хоча, так, звісно менше, ніж футбол. Але у ньому в паралімпійців є досягнення. Переконувати важко тільки через візок – от у людей є цей психологічний бар’єр, і вони вважають, що коли сядуть на візок, стануть тоді якісь ущербні.

От буквально у січні в секцію прийшла Валерія Січка – студентка УжНУ, я вела пари у них з фізкультури, вона мені принесла довідку про звільнення від фізкультури, а я натомість їй запропонувала спробувати позайматися. Вона за три місяці тренувань поїхала на чемпіонат світу для юніорів і показала достойний результат (8-ма у заліку), і так виглядає, що вона у фехтуванні надовго.

– Що значить бути хорошим тренером для паралімпійця?

– Це мати хороших спортсменів і давати результат.

– А від вас що залежить?

– Бути людиною і знаходити підхід до спортсмена. У мене були хороші тренери – я маю на кого рівнятися. Тренерка має бути наставником, мамою, подругою, сестрою, разом із тим – психологом, менеджером. Це все в одному. Були моменти, коли я не всім могла з мамою поділитися, а з тренером – могла. Недавно моя тренерка знайшла старий лист з інтернату з Києва, ми довго сміялися. Я мамі листи не писала, а їй – написала. Це близькі стосунки, які залишаються на все життя.

У МІСТІ ТА ОБЛАСТІ НАС ОЦІНИЛИ, ЦЕ ВІДЧУВАЄТЬСЯ

– Є відчуття у місті, що ви відомі, що вашу роботу оцінюють?

– Є, бо маємо підтримку з міста, з обласної адміністрації, маємо спонсорів – є люди, готові нам допомагати. Ми не тренери збірної – якщо хочемо їхати на змагання, мусимо шукати гроші для цього, а їхати треба, бо свій тренер на змаганнях – це додаткова мотивація.

– Задоволені віддачею від своєї роботи?

– Так, я отримую від цього задоволення. Хочеться, аби було краще, але коли маємо нижчі місця, ніж ті на які розраховували – це для нас додатковий стимул ще раз краще пропрацювати певні моменти. Це не можна наперед спрогнозувати, бо в нашому спорті все залежить не тільки від тебе, а й від суперника, з яким тебе поставили у пару. Є жеребкування, система відбору…

ХОЧУ ДЛЯ НИХ ОЛІМПІЙСЬКИХ МЕДАЛЕЙ

– Як вважаєте, що дає вашим вихованцям робота з вами?

– Для таких спортсменів спорт – це, насамперед, соціалізація. Якщо людина займається в будь-якій секції, мова зараз не тільки про фехтування, вона знаходить більше друзів, може виходити у місто, їй є з ким погуляти. Більше того – тут вона знаходить людей, близьких по духу, зі спільними інтересами. У спорті такі люди можуть себе реалізувати – вони мають контракти, певну фінансову підтримку, в університеті їм ідуть на поступки. Вони і освіту мають, і коли завершують кар’єру, зможуть потім себе реалізувати як тренери чи соціальні працівники. Словом, спорт – це для них додатковий шанс себе реалізувати, не просто закритися в комп’ютері, а вести реальне насичене життя. Мені хочеться, аби цей запал був і в мене, й у моїх спортсменів, аби нас ставало більше, тоді буде жити Закарпатська школа фехтування. Ну, і звісно – мені хочеться медалей на Паралімпійських іграх. Зараз уже ці амбіції у мене є.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака

Укрінформ